“Колись він був культовою твариною європейців, зокрема давніх греків, германців і слов’ян”. · с. 15сторінка оригіналу ↗
ЦІКАВО ЗНАТИ
Слово Просвіти, №22 за 2008 рік
дів було небезпечним наміром, подробиці якого повідомив нам художник, намалювавши фреску ліворуч над сходами північної вежі у Софії Київській: тримаючи звіра за писок рукою у залізній рукавиці, кінний мисливець намагається вдарити його рогатиною. Пригадавши “лютого звіра” з “Повчання” Володимира Мономаха, можна схилитися до думки, що людину разом з конем повалив саме ведмідь, якби там не йшлося про його стрибок на вершника. Але попереднє речення “ведмідь мені при самому коліні пітник прокусив” коментарів не потребує, як звичайний випадок на князівських ловах. Нині колишні господарі лісів ще водяться у наших Карпатах. Там їх зовсім небагато — близько 30. Бурих ведмедів внесено до Європейського Червоного списку звірів, що перебувають під загрозою зникнення. Ще одне порівняння з левами? Але ведмедеві теж належав титул “царя звірів”! На крайній Півночі — білому, у лісових краях — нашому, бурому. Зовні незграбний, з короткими ногами, широкою головою і маленькими очима, він нічим, крім ревіння, не виявляє свого настрою і намірів. Та це — не іграшковий пухнастий “мишко” або персонаж анімаційного фільму. Насправді ж, попри свою велику вагу та уявну клишоногість, ведмідь, якщо потрібно, виявляє спритність і хуткість, перепливає річки, видряпується на гірські схили та дерева, а кігтявою лапою валить на землю дикого вепра. Як “господаря” лісів, містичного розпорядника полювань, ведмедя споконвіку шанує багато народів. Колись він був культовою твариною європейців, зокрема давніх греків, германців і слов’ян. Звичай вбиратися для ритуальних дій у ведмежі шкури відійшов у минуле з настанням ери християнства, але й досі під час весіль, зимових свят, на Масницю учасники забав одягаються “ведмедями”, вивертаючи кожухи й шапки; далі “ряджені” діють за традиційним сценарієм, зображуючи “полювання”, напад на “корівку” або комічні сцени, зміст яких залежить від фантазії присутніх. Схожі узвичаєння, пов’язані з образом “лісового господаря”, збереглися у поляків, словаків, але найбільше — у наших карпатських горян. Вважали, що згадувати вголос про нього небезпечно, і тому називали звіра “вуйко”, “бурмило”, “лісовий чоловік”, іноді поблажливо — “Михайло”, “Мишко”… А ось прізвище Медвідь свідчить про давність і навіть шляхетність родоводу, бо якщо колись, попри заборону, наважилися назвати людину таким ім’ям, то вона, напевно, на це заслуговувала. …У контексті Старого Завіту стає зрозумілою на диво сучасна, сповнена уїдливого гумору прадавня Соломонова приказка про страшний ризик для того, хто розлютить бовдура. Премудрий цар дохідливо пояснив, що дурнів краще не чіпати — як, до речі, й диких ведмедів.
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
