Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
Прочитайте тую славу · “Ясніє з глибин історії звитяжний дух волі”. · с. 10сторінка оригіналу ↗

БЛИСКУЧА ПЕРЕМОГА ІЗ СУМНИМИ НАСЛІДКАМИ До 350"річчя Конотопської битви

Слово Просвіти, №22 за 2009 рік

Олександер ШОКАЛО Переможна Конотопська битва стала виявом величезної волі українського національного духу в українсько-російській війні 1658— 1659 рр. Ця війна виходить за межі двосторонніх українсько-російських відносин і закорінена в цивілізаційному протистоянні “Європейський світ”—“Московія”. Як тоді жертовний тягар ліг на українців, зокрема сіверців, так і досі ми нидіємо на розпутті того протистояння, приневолені й безтямні. Антиукраїнські політики й присяжні їм історики не популяризують переможних виявів українського народного духу, а роздмухують некрофільну істерію довкола безглуздих жертв, поразок або возвеличують усяких авантюристів до рівня національних героїв, видаючи їхню ганьбу за честь, а манію величі — за геройство. Формуючи суспільну свідомість не на правді, а на облуді, не на успіхах, а на невдачах, тим самим туманять людей і повертають людські голови назад, а з повернутою назад головою вперед не підеш. Та в українському світі ясніє з глибин історії крізь морок облуди й занепаду звитяжний дух волі — животворний дух нашої традиції, який спрямовує покоління до гідного життя. Проникливо показав старійшина красного письменства Ю. Мушкетик у романі “На брата брат” визвольні прагнення визначного українського державника гетьмана Івана Остаповича Виговського (р. н. невід. — 16(26).03.1664), який провадив політику на досягнення повної державної незалежності України й здобув блискучу перемогу під Конотопом, але самі ж українці не дали довести до переможного завершення ту війну, яка стала б поворотним моментом нашої історії. Геополітичні передумови, причини й наслідки українсько-російської війни чи не вперше докладно й різнобічно проаналізував молодий історик А. Бульвінський у монографії “Українсько-російські взаємини 1657— 1659 рр. в умовах цивілізаційного розмежування на Сході Європи” (К., 2008). Ці дві історичні праці — художня й документальна — глибоко розкривають заборонену в радянській історіографії тему українсько-російської війни кінця 50-х рр. ХVІІ ст., зокрема Конотопської битви, та прояснюють внутрішній зір українців на самих себе і визначають пріоритети у формуванні національної історичної свідомості й світогляду. Тож нагадаймо про взірцеву битву українців за свою волю під Конотопом напередодні її 350-річчя, незважаючи на політичну істерію довкола 300-річчя битви під Полтавою, де Україна остаточно втратила незалежність. Про Полтавську битву писано-переписано в шкільних підручниках, а про Конотопську до останнього часу не згадувано навіть в енциклопедичних виданнях. А історики світу порівнюють переможну битву під Конотопом із битвами під Грюнвальдом (1410) і Ватерлоо (1815). Навіть російські історики докладно описують ту найбільшу поразку московської вояччини, яка приголомшила не тільки царсько-боярську верхівку, ай усе московитське суспільство. Вони-бо пам’ятали походи на Московську державу гетьманів Війська Запорозького Петра Сагайдачного й Михайла Дорошенка… Після обрання “чигиринського гетьмана” Івана Виговського повноправним гетьманом України (жовтень 1657) він провадить дієву зовнішню політику, спрямовану на зміцнення Української держави та піднесення її авторитету: уклав договір із Швецією, яка визнала українську державність; відновив союз із Кримським ханством, що був розірваний під час формування Бе- Іван Виговський резневих статей 1654 р.; розпочав переговори з Польщею. Це викликало занепокоєння московського уряду, а в середині країни проти державницької політики Івана Виговського виступила промосковська старшинська опозиція, яка керувалася вузькостановими меркантильними інтересами, й осередками якої стали Полтавський полк (полковник Мартин Пушкар, претендент на гетьманську булаву) і Запорозька Січ (кошовий Яків Барабаш, самопроголошений гетьман). Заколот Пушкаря—Барабаша поклав початок громадянській війні, що відкрила доступ в Україну агресорам, передусім московитам. Громадянська війна, підтримувана чужинецькою агресією, роздирала Україну майже двадцять років і стала сумним, ганебним періодом української історії під назвою Руїна. Московія вміло маніпулювала владними амбіціями й майновими інтересами козацької старшини, внутрішнім розладом і соціальним антагонізмом в українському суспільстві, здійснюючи колонізаторські політичні плани. Тверда державницька позиція гетьмана Івана Виговського та патріотичної старшини забезпечила ліквідацію заколоту Пушкаря—Барабаша, засвідчивши перемогу української державотворчої потуги над паразитарно-руйнівними силами. Москва розцінила це як відверту протидію гетьманського уряду царській політиці. Влітку 1658 р., ще до укладення Гадяцького договору, з Москви прибули війська під командуванням воєвод В. Шереметьєва (до Києва) та Г. Ромодановського (до Прилук) для встановлення безпосереднього військово-політичного контролю над Україною. Жорстокі московити розпочали з каральних експедицій — нещадно винищували людність на вірних гетьманові Виговському територіях полків і сотень, спалювали цілі міста й села разом із мешканцями. Московитська агресія призвела до переростання конфлікту між українським прагненням незалежності та російською колонізаторською політикою в українсько-російську війну. Щоб протидіяти намаганням Московського царства відновити свій вплив в Україні, гетьманський уряд став посилювати свою обороноздатність та наполегливо домагатися від царя забрати з України війська. Нарешті на початку серпня 1658 р. Г. Ромодановський, за указом царя, залишив Прилуки й почав виводити основні війська з України, грабуючи й нищачи ще не доруйновані міста й села. Тим часом царський уряд приховано, але активно готувався до війни з гетьманом І. Виговським, якого вважав небажаною для себе політичною фігурою. Дізнавшись про ті наміри, до Г. Ромодановського стали приєднуватись вірні Москві Полтавський і Миргородський полки, донці й запорожці (всього близько 30 тис.). У жовтні Г. Ромодановський із своїми московитами та запорожцями Я. Барабаша, який проголосив себе гетьманом, пограбував, розорив вірні І. Виговському Лубни, Пирятин, багато інших лівобережних міст. Наприкінці жовтня за наказом Г. Ромодановського І. Донець на чолі полку московської піхоти разом із калмицькою ордою провів каральну операцію в Чорнухах — сотенному місті Лубенського полку. Мирне населення закатували й спалили, а чорнуських козаків погнали разом із військом Г. Ромодановського на штурм Варви — сотенного міста Прилуцького полку, яке, як і Чорнухи, трималось державницької позиції гетьмана Івана Виговського. У Варві тоді зосередилось найбоєздатніше на Лівобережжі угруповання гетьманських військ (Ніжинський, Чернігівський і Прилуцький полки) під командуванням ніжинського полковника Григорія Гуляницького — визначного військового й державного діяча, послідовного борця за незалежність України. Дізнавшись про наступ війська Г. Ромодановського на Варву, Г. Гуляницький послав на початку листопада розпорядження ніжинському наказному полковникові Г. Кобилецькому негайно збирати в Ніжин людей з усіх навколишніх сіл та з Борзни для оборони східного українського прикордоння. Після поразки гетьманського війська під Києвом наприкінці жовтня оборона Варви мала надзвичайно важливе стратегічне значення, бо гетьманський уряд міг утратити і найбоєздатніші військові сили, і контроль над більшістю території Лівобережжя. Тому московський уряд з початку листопада почав спрямовувати під Варву спеціальні військові загони й посилювати окупаційні війська по всій Україні. Облога Варви тривала три тижні, але попри згромадження московитів і промосковських козаків, Ромодановський не зміг узяти місто й розбити гетьманське військо. Тоді він став діяти за випробуваним московитським прийомом “поділяй і володарюй”: підтримуючи вигідну для колонізаторської політики отаманщину, він запропонував вірнопідданому Москві козацькому війську терміново скликати раду й обрати лівобережного гетьмана на противагу гетьманові України Іванові Виговському. Так наприкінці листопада 1658 р. під Варвою відбулася козацька рада (хоч і в обмеженому складі), на якій обрали наказним гетьманом (через недостатність голосів) одного зі старшин Уманського полку Івана Безпалого. Г. Ромодановський поставив за мету рішенням Варвинської ради, яке він затвердив від імені царя, підірвати законну, але неприйнятну для Московського царства гетьманську владу Івана Виговського й, утворивши два центри влади, розколоти українське суспільство і взяти під свій пильний контроль Лівобережжя. Ставленик Москви І. Безпалий став прислугою в московських воєвод і “тримався сторони Ромодановського та інших російських князів, як вош кожуха, боячись хоч трохи віддалитись убік, аби не потрапити до рук Виговського”, — засвідчив у літописі Самійло Величко. Оскільки на той час обидві сторони не мали достатніх сил для вирішальної битви, Ромодановський із московитами рушив на Лохвицю, де базувалися окупаційні війська, а ставку для Безпалого облаштували в Ромнах. Г. Гуляницький вийшов зі своїми полками з Варви, глибоко переконаний, що єдина можливість відвернути війну — вивести всі московські війська з України. Але на заваді стояв маріонетковий гетьман опозиціонерів І. Безпалий, через якого доводилося проливати ще й братню кров, бо він, виконуючи волю московитів, постійно провокував сутички з полками Г. Гуляницького. З подачі російських воєвод, спадкоємців руських князів-узурпаторів, які ділили слов’янські землі між своїми законними синами й байстрюками, під Варвою відбулось обрання руками козаків-запроданців лівобережного гетьмана, що започаткувало руйнівну тенденцію поділу українських земель на Лівобережну й Правобережну Україну. “Саме під Варвою, — робить висновок А. Бульвінський, — була оформлена традиція багатогетьманства, яка за активної підтримки Росією розколу українського суспільства на промосковську та незгодну з нею частини, стала однією з причин Руїни і втрати Україною державності”. Царський уряд ще дужче активізував свою підривну політику серед протипольськи налаштованого українського суспільства після укладення гетьманом Іваном Виговським з урядом Речі Посполитої Гадяцького договору (вересень 1658). Автор первісної (ширшої) редакції Гадяцького договору й концепції самостійності України — видатний український політик, дипломат, військовий діяч Юрій Немирич. За цим договором, Україна мала входити на рівних правах до федерації з Польщею і Литвою як незалежне Велике князівство Руське, що включало Київське, Брацлавське й Чернігівське воєводства, а в перспективі до нього мали увійти також Подільське, Волинське й Белзьке. Гадяцький договір узаконював українську державність і забезпечував можливість об’єднання всіх українських земель. Він був спрямований передусім на збереження суверенітету України в умовах експансії Московської держави й на подальше державне унезалежнення України і від Московії, і від Польщі. Тому поляки також противилися встановленню рівноправних відносин з Україною, і сейм ратифікував Гадяцький договір (травень 1659) зі значними скороченнями й змінами на користь польської сторони. Усе це не виправдало сподівань і породило невдоволення більшості козацької старшини, яка з часів Хмельницького прагнула урівнятися в майнових правах із польською шляхтою, тому вирішила, що краще залишатися в підданстві московського царя на умовах Переяславського договору 1654 р. Отже, паразитарна старшина керувалась особистими потребами в меркантильних “вольностях”, а не прагненням волі національного духу, що його плекав у своєму серці поневолений український народ. Навесні 1659 р. почалась нова московська агресія в Україну. Оголосивши гетьманському урядові війну, царський уряд повністю розкрив намір утримати українські землі під своєю владою збройною силою. У Сіверщину вдерлась

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин