Прочитайте тую славу · “Говорімо правду про болючі сторінки нашої історії”. · с. 11сторінка оригіналу ↗
БІЛІ ПЛЯМИ ІСТОРІЇ
Слово Просвіти, №22 за 2009 рік
Зрештою, підрахунки результатів війни не мають сенсу, бо з жодної війни ніхто не виходить абсолютним переможцем, а всі лишаються жертвами немилосердя, нелюдства. Одначе коли програні битви паралізують людську волю, то в переможних гартується дух волі та єдності народу. Що ж сталося після переможної для українців Конотопської битви? Агресора розгромлено, недобитки окупантів утекли з України, а російський уряд, очікуючи наступу козаків, став стягувати до Москви свою людність для оборони столиці. Справді, переможна битва відкривала українцям перспективу успішного завершення війни з московитами, припинення громадянської війни й утвердження державної незалежності України. Але промосковська старшинська опозиція (Тиміш Цецюра, Василь Золотаренко, Яким Сомко) під орудою ставленика Москви Івана Безпалого знову підняла повстання проти законного гетьмана. А за спиною Івана Виговського спровокував війну з його союзником Кримським ханством кошовий отаман Запорозької Січі Іван Сірко, підкуплений московитами. Тим часом московити зібралися з силами і знову рушили в Україну (як не згадати тут застереження Юрія Немирича з його знаменитої праці “Роздуми про війну з московитами, 1634 року”: “Мосх уже не вперше брязкає зброєю”). Продажна старшинська опозиція допомогла московським військам захопити Лівобережну Україну восени 1659 р. В таких умовах Іван Виговський після дворічного гетьманування змушений був у жовтні 1659 р. зректися гетьманства й передати булаву Юрієві Хмельницькому, який услід за батьком підписав кабальні умови з Московським царством. 1664 р. правобережний гетьман Павло Тетеря, вбачаючи в Іванові Виговському, тодішньому київському воєводі, конкурента, домігся його ув’язнення й розстрілу, а сам із клейнодами й військовою казною втік до Польщі, а згодом до Туреччини. Щодалі самозвані гетьмани один поперед одного запродували Україну московитам, ляхам, туркам і один одного знищували. Зрештою “удар чола Брюховецького й породжене ним владарювання одного стану разом із владарюванням воєвод ослабили розвиток в Україні політичного тіла в самісінькій його молодості, а потім що далі, то більше народ ставав безсилим, безголосим і нарешті безтямним! Даремно наші українські історики вдаються до докладного викладу подальших подій: то вже історія не народу, а гетьманів, яких народ не обирав, яким не співчував і про яких тепер навіть не пам’ятає” (Пантелеймон Куліш). Отак ганебним наслідком переможної Конотопської битви стала Руїна. Період Руїни завдав Україні небувалих доти жертв: зазнали плюндрувань майже всі українські міста, а втрати української людності склали понад 70 %, тобто понад 3,5 млн з п’ятимільйонного населення українських земель. Політичним результатом Руїни став “Вічний мир”, що його уклали 1686 р. Московія й Польща всупереч волі українського народу. Ми ще не вивчили багатьох уроків власної історії, а надто цього: чому переможна битва, яка пробудила дух української волі, дух єдності народу, не завершилася повносилим утвердженням волі національного духу в українському суспільному ладові — національній державі? Аби добре засвоїти уроки історії, треба знати правду й не боятися її гіркоти, “бо хоча Правда зразу усім гірка, так все-таки згодом вона скрізь бере верх і стає солодкою спасителькою людства” (Іван Франко).
Микола СОЛЯНИК, директор Чорнуського літературно-меморіального музею Г. Сковороди
Історія України сягає глибини віків. Минають епохи, час виступає найоб’єктивнішим суддею. Не обійшли трагічні події й Сковородинівського краю. Деякі з них широко вивчали й обговорювали, про інші говоримо нині (період Голодомору), та досі є події, на яких лежить забуття. Білою плямою залишаються російсько-українські відносини кінця 50-х років XVII ст. Війна між Україною й Росією 1658—1659 рр. у радянській історіографії була заборонена, тому мало вивчена. Після смерті Б. Хмельницького у вересні 1657 року гетьманом обрано Івана Виговського. До середини осені 1657 р. українцям вдалося втримати відносини з Московською державою на тому рівні, який існував за життя Хмельницького, відстояти самостійність і не піти на поступки в ключових питаннях державного життя. Проте ситуація змінилася наприкінці грудня 1657 р. На думку ба-
Валерій ЯНКЕВИЧ, м. Ананьїв Одеської обл.
“Нема чого сподіватися нам добра від Москви”. Ці слова належать Богданові Хмельницькому, який 1654 року підписав договір про військовий союз, що його за жодним пунктом не виконала Москва. Тому 1657-го гетьман уповноважує послів підписати документ про розподіл Польщі між Швецією, Трансільванією та Україною, хоч Україна від поділу нічого не діставала, окрім незалежності. Але Богдана отруїли… “Медленно убивающий яд, низводивший Богдана в могилу, принесен был ему не из Польши, а из Москвы. То была московская политика, ломавшая все его обширные планы уничтожения Речи Посполитой, единения и возрастания Руси, ломавшая их в такое время, когда они скорее, чем когда-либо, могли осуществиться. Хмельницкий прозрел даль времен, он видел, что Москва более, чем все другие соседи, испортит начатое им дело…” — Гнат Хоткевич, “Костомаров”. Продовжував справу Богдана Іван Виговський, розбивши московське військо під Конотопом, Петро Дорошенко та інші гетьмани. Не забуваймо: всі військові дії й з поляками, і з московитами відбувались на землях України- Руси. Подумаймо, що шукала Варшава та Москва в нашій хаті… Тож не Іван Мазепа — гетьман уже поділеної України на Правобережну та Лівобережну між Польщею, Москвою, Турцією — став зрадником. Зрадником договору 1654 року була Москва з усіма царями та царицями. Іван Мазепа лише пішов стежкою великого Богдана. Гетьман Мазепа знав, до чого веде Москва Україну з її звитяжцями-козаками, і думки Богдана прагнув утілити в життя. Нам упродовж майже 350 років втлумачували протилежне, а хто не сприймав брехні, закінчував під канчуками, в Сибіру або йому пускали кулю в лоб. Коли обурені селяни міста Кишеньки поскаржились московському підполковнику Левашову, що московити забрали в людей усе, попалили хати — поводилися так, ніби у ворожий табір потрапили, то Левашов кинувся зі списом на них із криком: “Полно вам, хохлы, свой верх поднимать! Уже вы у нас в мешке”, — Гнат Хоткевич, “Два гетьмана”. Таких випадків можна наводити тисячі. Усе відбулося на нашій землі. Що вони, московити, у нас шукали та ще й знущались? Тож хто зрадник? Наша одеська делегація в’їхала в Батурин,
гатьох істориків, саме тоді почався трагічний період в історії України, знаний як Руїна. Проти Виговського виступила козацька опозиція на чолі з полтавським полковником Мартином Пушкарем та кошовим Яковом Барабашем. Фактично почалася громадянська війна, яка забрала не менше життів, ніж війни з Польщею. З такої ситуації поспішив скористатися російський престол: у червні 1658 р. в Україну ввели московські війська, кілька прикордонних козацьких полків, вірних його царській величності. Прихід російських військ став своєрідним каталізатором переростання конфлікту інтересів у збройне протистояння. Насильства і грабунки царських військ гетьманська адміністрація розцінила як виклик і початок відкритої збройної агресії Російської держави проти України. Не залишилась осторонь конфлікту і Чорнущина. Географічне розташування території та підтримка населенням українського уряду росіяни розцінювали як зраду престолу. Війська Ромодановського безжально розправилися з жителями Чорнух за вірність гетьманові. Жорстокості росіян не було меж. Доля нашого містечка — не виняток: спалювали цілі міста, жителі яких не підкорилися “царській величності”. Про події в нашому краї 1658 року згадує Гадяцький полковник Григорій Граб’янка у літописі XVIII ст.: “Все те воїнство (двадцятитисячний загін на чолі з боярином Григорієм Ромодановським — М. С.), розгніване безчинствами Івана Виговського, нещадно повелося з людьми, що його руку тримали і низку міст спалило, а саме: Лубни, Пирятин, Чорнухи та багато інших”. Особливо вражає цей факт ще й тим, що він не був поодиноким в історичному минулому Чорнух. Одразу на думку спадають події грудня 1708 року, коли Чорнухи захопили шведи, а частину жителів за непокору спалили разом із церквою. Події 1658 року на Чорнущині висвітлювали в дореволюційних історичних дослідженнях, попри утиски самодержавства. Варто згадати Лохвицький історичний збірник, виданий 1906 року на кошти Лохвицького земства, де зазначено: “...за період з 1649 до 1666 року Чорнухи піддавались не одному розоренню: так, 1658 року їх спалили за вірність Виговському війська князя Ромодановського…” Та після революції до таких сторінок в історії нашого краю не зверталися. Причини, звісно, були політичні. У час розбудови незалежної Української держави ми повинні вивчати кожну подію минулого — тільки так напишемо справжню, об’єктивну, наукову історію вільної України. Трагічні події 1658 року в нашому краї — один зі штрихів до неї.
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
