Погляд · “Вмирає мова, то вмирає й етнос”. · с. 4сторінка оригіналу ↗
ВСЕ ЩЕ — «ПІДПОРЯДКОВАНА БІЛЬШІСТЬ»? ВПЛИВ ЕТНІЧНИХ ПРОЦЕСІВ РАДЯНСЬКОЇ ДОБИ НА ЕТНОМОВНУ САМОІДЕНТИФІКАЦІЮ УКРАЇНЦІВ У СУЧАСНІЙ УКРАЇНІ
Слово Просвіти, №22 за 2009 рік
МОВНІ ТЕРИТОРІЇ: ХТО ОХОРОНЯЄ КОРДОНИ? За радянських часів спостерігалося поступове, але невпинне звуження поселенського, територіального, соціального, вікового вживання української мови в Україні в етнічному та позаетнічному вимірах. Як правило, статус мови міжетнічних взаємин посідає мова домінантної більшості. Але в умовах бездержавності домінантне становище займає меншина, а її мова стає мовою повного поширення в позаетнічному вимірі, тобто перетворюється не лише на мову міжетнічної комунікації, а й витісняє мову підпорядкованої більшості навіть у її власному етнічному середовищі. При цьому домінантна меншість не зазнає мовної асиміляції. За радянських часів усі представники етнічних меншин, як і значна частина українців, насамперед мешканців міст, були інтегровані не в український, а в російський мовний простір. Так, як рецидив радянської доби, функцію мови міжетнічних взаємин в Україні фактично виконує не українська, а російська мова. На відміну від української, російська мова в Україні, за незначними винятками, як і за радянських часів, залишається мовою повного поширення не лише в етнічному, а й у позаетнічному вимірах. Брак дієвих механізмів для набуття українською мовою реального статусу державної, а також контролю за дотриманням мовного законодавства, призвело до збереження мовного середовища радянської доби, насамперед у містах. Визначальною ознакою цієї доби став занепад української мови як функціональної не лише урбаністичного середовища загалом, а й серед самих українців. Російськомовна атмосфера міст, яка формувалася протягом останніх десятиліть, зберігає значний інерційний вплив, тому і за часів незалежності продовжує чинити надзвичайно сильний спротив впровадженню української не лише як мови міжетнічного спілкування, а насамперед як єдиної функціональної мови в середовищі самих українців. Тому масштаби реального використання української мови в урбаністичному середовищі сучасної України залишаються далеко меншими, ніж питома вага українськомовних серед усього населення за даними перепису 2001 року. Фактично продовжують існувати істотні відмінності між бажанням послуговуватися українською мовою і реальними можливостями реалізації. Продовжують діяти мовні стереотипи радянської доби, коли в містах українська мова має більше поширення у домашньому вжитку, ніж у громадському житті й на роботі, де її заступає російська. Без подолання наслідків асиміляції мовного середовища українців неможливе реальне набуття українською мовою статусу державної. Нігілістичне ставлення українців до власної мови, культури, традицій не було природним, а стало результатом тривалої політики російщення України, яку свідомо і цілеспрямовано проводив радянський тоталітарний режим. Виник стійкий стереотип сприйняття російської мови і культури як своєї, рідної не лише для росіян, що було б цілком природно, а й для українців. Сформований за життя кількох поколінь українців в умовах бездержавності, цей стереотип сприйняття накинутого чужого за рідне виявився живучим і за часів незалежності України. Тому цілком слушна думка Л. Масенко про те, “щоб розлучитися з Росією, мало відокремитися від неї державним кордоном. Не менш важливо відділити українську культуру від російської в свідомості русифікованого населення”. Нав’язування українцям визнання рідною не власної національної мови, а й чужої російської, призвело до формування роздвоєної етнічної ідентичності. За визначенням Л. Масенко, “розмивання поняття “рідна мова” через пропаганду двох рідних мов сформувало специфічну ментальність совєтизованого українця, в якій російське не усвідомлювалося як інше, відокремлене від свого українського”. Внаслідок цього відбувалося руйнування меж між українською та російською ідентичностями, але це стосувалося лише українців. Росіяни залишалися росіянами, а українці поступово перетворювалися на росіян і не лише за мовою, а й самосвідомістю. За радянських часів закріпилося неприродне, викривлене бачення російської мови як рідної, як “норми” етнічної ідентичності для українців, насамперед в урбаністичному середовищі. Навпаки, відхиленням від цієї “норми” було збереження української мови як рідної. І причина тут не в тому, що російська має якісні переваги над українською у мовному середовищі українців. Для кожного етносу, який усвідомлює свою самодостатність, чужа мова не може заступити рідну у внутрішньоетнічній комунікації, попри відмінності у кількості носіїв тієї чи іншої мови. “Певні народи усвідомлюють свою культуру як “меншу”: жоден естонець чи словак, вочевидь, не вважає свою культуру “більшою” за французьку чи російську; проте таке визнання власної меншості має радше кількісний, ніж якісний характер; воно не є (як правило) ні для естонця, ні для словенця підставою відмовлятися від своєї “меншої” культури на користь чужої “більшої”. Кожна культура (як і мова) по-своєму досконала й має щось таке, чого не має інша, хоч бий найбільша та найпотужніша”. Визнання самодостатньої цінності рідної мови притаманне кожному етносу за умови збереження власної національної самосвідомості. “Культурне поневолення починається тоді, коли певний народ усвідомлює свою “меншу” культуру як “менш вартісну”, “другосортну”, “безперспективну”. Лише за цих умов і відбувається заміна рідної мови чужою. Тому, як рецидив радянської доби, значна частина зросійщених за мовою українців залишається байдужою до рідної мови, що об’єктивно гальмує процеси консолідації української нації. За визначенням Джеймса Мейса, “доки українська мова залишатиметься другорядною в очах самих українців, ця нація ніколи не буде єдиною”. Крім того, якщо серед самих українців зберігатиметься нігілістичне ставлення до української мови, не варто чекати поваги до неї етнічних меншин. Інерція впливу радянської доби особливо відчутна не лише у мовному середовищі українців, а й у мовній структурі всього населення. Відмінності у структурі населення України (українськомовне й російськомовне) виявляються в трьох вимірах: територіальному (реґіональному), поселенському, соціальному.
ЧИЯ МОВА? ЧИЯ ВЛАДА? Так, глибинні деформації в етномовній структурі населення України мають соціально-етнічне забарвлення. Сутність цих суперечностей полягає насамперед у тому, що росіяни разом зі зросійщеними за мовою та самосвідомістю українцями та представниками інших етносів, залишаючись у меншості серед загальної чисельності населення, складають більшість на горішніх щаблях суспільної піраміди, зокрема і серед осіб з вищою освітою, за винятком західних областей. Українці за мовою та самосві-
Фото Ксенії Гладишевої
Володимир Скляр, етнолог, кандидат історичних наук домістю становлять лише частину творчої, освітянської та наукової інтелігенції, але меншість серед українського політикуму та в адміністративному апараті, й майже зовсім не представлені серед фінансово-промислових груп. Соціальний статус і ресурсний потенціал українськомовних та російськомовних в незалежній Україні істотно відрізняється, і, на жаль, не на користь перших. Ще давні римляни говорили: чия влада, того й мова. Але можна визначити і навпаки: чия мова домінує, тому належить і влада. І виникає зовсім не риторичне питання: кому належить реальна влада в Україні, коли домінує, як і в добу бездержавності, не українська, а чужинецька мова, насамперед в урбаністичному середовищі та на верхніх щаблях суспільної піраміди?! Збереження домінування російськомовних не лише за мовою, ай самосвідомістю, на горішніх щаблях суспільної піраміди у містах зумовлює продовження, як і за радянських часів, російщення урбаністичного середовища південних та східних областей. Перевага за чисельністю російськомовного населення у великих містах, передовсім в обласних центрах урбанізованих областей, забезпечує їм домінування загалом у Південно-Східній Україні, що є безпосереднім наслідком доби бездержавності. Попри те, що абсолютну більшість керівництва України складають українці (за різними підрахунками, від 60 до 80 %), їм бракує української національної свідомості. А це впливає на збереження радянської ментальності, зокрема і стереотипів мовленнєвої поведінки. Етнічне походження відіграє другорядну роль. Тому визначальною ознакою пострадянської еліти стала імітація нею своєї українськості. За влучним визначенням англійського дослідника Е. Вілсона, таке пристосуванство названо “фарбованим націоналізмом”. Реґіональність керівництва виявляється в тому, що 80 % складають вихідці зі східних та південних областей. Представникам цих реґіонів притаманний радянський тип ментальності. Г. Перепелиця звернув увагу на те, що “за відсутності сталих традицій української державності політичній еліті, сформованій із представників східних реґіонів, надзвичайно важко перейти з реґіонального на загальнодержавний рівень, усвідомити загальнодержавні інтереси”. Небезпечне й те, що в ієрархії ідентичностей реґіональний рівень протиставляється національному, і це “бачення”, завдяки засобам масової інформації, цілком свідомо нав’язують загалу. Нову бізнесову “еліту” України,
яка представлена в органах державного управління не лише на реґіональному рівні, а й на центральному, важко визнати за “нових українців”. Як слушно підмітив Г. Касьянов, “набагато поширенішим і загальновизнаним є термін “новый русский”, адекватніший культурно-мовним особливостям середовища. Бізнес в Україні, за винятком західних реґіонів, був і залишається переважно російськомовним або “суржикомовним”, коли йдеться про аграрний сектор”. Не лише за мовою, а й за ментальністю, методами початкового накопичення капіталу та ведення бізнесу, життєвими орієнтаціями, культурними смаками, “новые русские” в Україні нічим не відрізняються від “новых русских” у Росії. Вони з легкістю навіть змінюють громадянство, про що свідчить досвід І. Бакая та інших “новоспечених” громадян РФ з числа колишніх “українських” високопосадовців. Зросійщене за мовою та свідомістю реґіональне керівництво південних і східних областей не зацікавлене, а тому й не бажає сприяти змінам радянсько-російської ідентичності загалу цих реґіонів на українську. Тому рецидиви радянської доби продовжують домінувати на сході та півдні України. “Тож немає нічого дивного в тому, що східнота південноукраїнські реґіони обирають до владних структур осіб, вихованих на здеградованих зразках російської культури з відповідним мовленням, менталітетом і поведінковими стереотипами”, наголошує Л. Масенко. Виникло “замкнене коло”: з одного боку, реґіональна влада зацікавлена в збереженні радянсько-російської ідентичності загалу й активно використовує радянські етномовні стереотипи в усіх виборчих кампаніях (статус російської мови, відносини з Росією, негативне ставлення до євроатлантичної інтеграції) для здобуття, підтримки й збереження влади, а з іншого — деморалізоване соціально-економічними негараздами населення цих реґіонів, залишаючись у полоні радянських стереотипів, не усвідомлює потреби змін ідентичності та підтримує реґіональних лідерів, пов’язаних з фінансово-промисловими групами. Розірвати це замкнене коло зможе лише національна за своєю сутністю еліта, діяльність якої спрямована на утвердження української національної ідеї в усіх сферах суспільного буття. Це завдання навряд чи під силу тій “еліті”, яка лише вдало імітує свою “українськість” і фактично опікується не українськими національними інтересами, а задоволенням лише власних потреб. Українська національна еліта повинна позбавитися рудиментів “радянськості”. Для неї Україна — історична Батьківщина, а не країна тимчасового проживання. Лише та еліта, яка відчуває свою відповідальність перед пройдешнім, нинішнім та майбутнім поколіннями українства, спроможна вести за собою загал, а не використовувати стереотипи доби бездержавності як інструмент електоральної мобілізації для підтримки на чергових та / чи позачергових виборах, щоб здобути владу і використати її у власних інтересах. Як переконливо свідчить історичний досвід більшості країн Центральної та Східної Європи (колишніх бездержавних етносів), престиж власної держави, як і престиж державної мови серед загалу, визначає лише національна еліта. Маємо надію, що цим шляхом іде, чи точніше, нарешті йтиме Україна.
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
