Про-читання “Єдиний, хто не втомлюється, — час”. · с. 10сторінка оригіналу ↗
НОТАТКИ НА БЕРЕГАХ «РІЧКИ ГЕРАКЛІТА»
Слово Просвіти, №22 за 2011 рік
В’ячеслав ЛЕВИЦЬКИЙ
…Тепер, коли відомо, що у штаті напівреального заводу “Кварк” таки значиться Самашедший, час згадати про давній експеримент. Він обмірковувався можновладцями й інженерами — але не справдився через надмірний раціоналізм. Він віддалявся від простору фантазії, однак зазіхав на довершеність природи. Утому проекті, націленому на зміну річкових течій, бракувало чутливості й зичливої небайдужості. Вірогідно, недавні кібер-“записки” Л. Костенко реабілітували й точну науку, й низку уявлень про оновлення. Скажімо, замість ілюзій про Силіконову долину прозового оповідача-програміста надихала бесіда ураганів із людськими іменами. Право на перетворення, прокладання власної, уже афористичної, “лінії оборони” закріпилося за благородним мрійництвом. Ця ідея недарма ґрунтувалася на доробку шістдесятниці поза епікою. Зважаючи на назву чергової книги, “зміна течій” очікується в ліриці та, свідомо чи мимоволі, провадиться самою авторкою. За символ художнього руху, засвідченого її поетичними звершеннями, невипадково обрана “Річка Геракліта”. Напевне, твердити про перетворення в літпроцесі, які будуть відбуватися з поверненням класика, ще зарано. Поки що прикметною є ейфорія читача, на жаль, не завжди ґречного й поміркованого. Проте один із можливих художніх орієнтирів теж очевидний. Панівний інтерес до риторики має шанс поповнитись увагою до поетики. Справді, культ вираження останнім часом істотно похитнувся в мистецтві. Згадки нинішніх авторів про зворушення, радість, жагу дедалі частіше виявляються доречною словесною фігурою. Уміння інтуїтивно відтворювати, проникаючи в зміст речей, майже знецінилося. За таких обставин більш ніж вагомою є присутність письменниці, котра прогнозувала, що колись “поетів буде, як машин, // вони вже не ходитимуть ногами” (“Коли поетів буде, як машин…”). Розкішний фоліант, видрукуваний 2011 р., переконує: граційність, із якою “ходять скрипалі” (“Як холодно! Акація цвіте…”), іще зрима, хоч і не для кожного досяжна. Том віршів Л. Костенко заслуговує на те, щоб називатися новою збіркою. Така думка диктується, не лише зважаючи на кількість творів, що з’явилися в час “внутрішньої еміграції” письменниці — показова сама структура книги. В упорядкуванні О. Пахльовської ще не публіковані вірші перемежовуються з добре відомими. У результаті на позір знайомий “я”-поет, якого довірливо відвідують генії (“Учора в дощ зайшов до мене Блок…”), примірюється до іншої перспективи. Здається, він ніколи не відмовляв собі в посиланнях на історичні атрибути. “Мегафони мальв” (“Біль єдиної зброї”), “нектар дощу в бетонному флаконі” (“Нектар дощу…”), хокеїсти й “компанія блатна” (“Зустрілись двоє…”) та ін. означували світ попередніх збірок. Через десятиліття спостережені деталі не втратили очудненості. Навпаки: реалії, виокремлені письменницею, гармонійно поповнилися згадками про стрази зазимків, яким “Сваровськи би позаздрив” (“І сонце, й сніг, і ожеледь, все разом…”), поряд із іронією щодо ворон — “останніх Муз постмодерну” (“Надходить ніч. Думки у неї хмарні…”). Найбільше переконує в цьому цілісна композиція збірки. Так, відмова від рубрикації за періодом написання дає змогу виокремити осібні образні орієнтири в упорядковану єдність. Через вивільнені підтексти деякі давніші твори набрали провісницького гротеску, як-от щодо “львівських голубів”, котрі “розмовляють… // Про що, не знаю. Про цікаві речі” (“Львівські голуби”). У відповідній злагодженості полягає важливий здобуток. Позаісторичні цінності, на яких тримається незрима “річка Геракліта”, уведені автором у сучасний, помежево картинний, виклад. Виникає враження, що ліричний суб’єкт, велично йдучи на поступки добі, змінив схиму на змогу вчасно вимикати мобільний телефон. Таке відчуття дійсності змушує переосмислити радше не поезію Л. Костенко в межах покоління (у широкому сенсі), а традиційні тлумачення шістдесятництва, із огляду на її нові твори. Справді, вітчизняну культуру середини ХХ ст. прийнято ототожнювати з утвердженням повноти буття. Замість звернення до поняття “Ніщо”, актуального в Західній Європі, у нашому тогочасному мистецтві загострюється питання: “Ти знаєш, що ти — людина?..” У цьому ракурсі прикметний вірш Л. Костенко “Був день як день, як дні усі буденні…” Автор апелює до постаті, досить суперечливої за “людиноцентричністю” своїх позицій: “Вмер Дерріда. Але усім до фені. // Бо кожен біг і думав про своє”. “Я”-поет серед “нескінченних трас” розминулося з відомим французьким філософом. Ж. Дерріда, один із засновників учення про деконструкцію, розчиненість письма в усній мові, мінливість сенсів, сам стає знаком — знаком перестороги. Відхід гуманітарія не лише проілюстрував парадокси в метафізиці присутності, досліджуваній ним. Мислитель, якого критикували за піднесення розбіжностей у розумінні, несподівано уособив істину… Очевидно, згаданий твір приховує низку підказок щодо спадкоємності між генераціями 1960-х років і подальших десятиліть. Багатозначною для письменниці є й персона класичнішого Геракліта. Просвітчастий портрет елліна супроводжує читача завдяки алюзіям поетеси та графіці С. Якутовича. Автори переді післямови пояснюють посилання на фігуру іонійця трактуванням часу. Без сумніву, проблеми плинності послідовно порушуються шістдесятницею. Проте провідний образ узагальнює й кілька власне-стильових рис. Як відомо, Геракліт належав до натурфілософів — шукачів першооснови у світоустрої. Традиційно вони співвідносили джерело буття з певними речовинами та стихіями. Вирішальними для названого грецького мислителя, приміром, були вогонь і вода. Схоже зосередження на “матерії” притаманне й Л. Костенко. Речовинне начало вирізняє образний уклад лірика, де сполучаються “зима…, скляна і перкалева” (“Сніги метуть…”), “наждачний перон” (“Летять на землю груші, як з рогаток…”), “осіння піротехніка — тумани” (“Осіння піротехніка…”). До того ж, предметна закріпленість явищ часто нестійка, налаштована на дивовижне перевтілення. “В таке цвітіння, князю Володимире, // тобі не важко бути кам’яним?” — звертається ліричний суб’єкт до київського пам’ятника (“Блискоче ніч перлиною Растреллі…”). Монумент, вилитий із металу, стає камінним: чи тільки метафорично (ціпеніє від зачарування), чи насправді. (Епізодична заувага про “кам’яного” князя, між іншим, трапляється також у “Записках українського самашедшого”). З іншого боку, рядок, котрий дав назву книзі, надається до “менш філософічного” — колористичного — трактування. “Купання в річці Геракліта”, що ввижається “я”-поетові, знаменує наростання вогнистих барв — первісної палітри, за древнім іонійцем. До входження в “осінні… карнавали” підштовхує неприйняття млявості: “Душа задивиться в туман і марить обрисами літа” (“Марнували літечко…”). Ставлення письменниці до речовинного, сповненого пластичних переходів, дещо відрізняється від оцінки речі. Якщо, наприклад, А. Ахматова посилювала виразність самого предмета, у Л. Костенко істотна відстань від нього. Явище здебільшого пізнається ліричним героєм опосередковано, за допомогою чогось суміжного чи проміжного: віддзеркалення, пейзажу під балконом, звуку. Цим визначена авторська метафорика. Художній простір розбудовується подібно до затемненої кімнати, на стіни якої падають силуетні відблиски з лампинічничка. З’ясувати атмосферу таких теренів удасться, тільки склавши “мозаїку” з усіх контурів. Через малюнок на завісі осінь може стати перехрестям, де зустрічаються венеційські портали, димарик, що за горбком, “як підліток.., смалить самокрутку”, і Синя Борода. Напівказкове марево навіюється побутовою сценкою — сентиментальними віддаляннями та наближеннями, коли “до шибки притулився голубок… // Моя фіранка, штапельний лубок, // хитає лоджій обриси суворі” (“До шибки…”). Аналогічно мальовничість досягається завдяки суголосам. Спостерігаючи за переливами значущих внутрішніх форм крізь заслінку чистого звукопису, “я”- поет оповість про ящірку-“прапращурку” (“Ящірка Івашкевича”). Ніби оскаржуючи мазутові орнаменти на морській поверхні, ліричний суб’єкт буквально прокламує: “По сей день Посейдон посідає свій трон” (“По сей день…”). Але світ у “Річці Геракліта” не просто споглядання — це читання. Умовні “календарні цикли”, окреслені у вибраному, збігаються з уявленнями про “природу як текст” і “текст як природу”. Штучне й нерукотворне в доробку поетеси пронизане суттєвою взаємовідповідністю. Усе живе й нецивілізоване витончено окультурюється. Причому те випливає не з загальних паралелей, а з глибоко індивідуалізованих ототожнень, включно з назвами пам’яток, прізвищами митців. Цілком сподівано “сходить день, як пензель Піросмані” (“Заночували птиці на лимані…”). Навіть у Чорнобилі “сади цвітуть. В березах бродить сік. // Це солов’їна опера, Ла Скала!” (“Цей дощ — як душ. Цей день такий ласкавий…”). Водночас людська діяльність зближується з критеріями первозданного. За вже крилатим висловом, “є вірші — квіти. // Вірші — дуби” (“Є вірші…”). Станція метро нагадує залу між “сталактитів… печери” чи мушлю, — так запевняє “маленька принцеса Метро” у новій поезії “Сіре місто, бетонна маро…”. У відповідних “цитат природи” є навіть спільна пунктуація: “… Молодик над смужкою лісів // поставить позолочений апостроф” (“Несе Полісся в кошиках гриби…”). Уподібнення довкілля до рядків вивершує символ, наскрізний в уперше видрукуваних поезіях. У недавній ліриці автор нерідко звертається до алюзій на Червону книгу. Так учергове внаочнюється неповноцінність, ба, навіть жалюгідна обмеженість людини без природи: “Мені самотньо, як в Червоній книзі // останньому у небі журавлю” (“Люблю твій степ і подих твого степу…”). Необжитий і неприборканий світ покликаний не так уособлюватися в образах митців, як змушувати людину вірити у творче покликання. Хоч іноді трагічний текст природи розкреслюється, наче таблиця Менделєєва: “Ріки в’ються вужами. Цезій гусне в крові. // Динозаври іржаві пасуться в траві” (“Чорні верби над ставом…”). Помітно, що на тлі чорнобильського забуття сповнюється двоїстістю образ Києва. Майже в унісон із Є. Плужником письменниця твердить в однойменному вірші: “По вулицях ходять мертві…” Утім, перевага середземноморсько-адріатичних мотивів у новому доробку неминуче асоціюється з рідним містом літератора. Коли Л. Костенко пише про життя в Сиракузах (“Хтось є в мені…”), появу Сицилії (“Умить натхнення…”), спів ґондольєра (“Ґондоли — чорні…”), згадуються рядки: “Я виросла у Київській Венеції. // Цвіли у нас під вікнами акації. // А повінь прибувала по інерції // і заливала всі комунікації” (“Я виросла…”). Може, зовсім невипадково деякі зі щойно наведених віршів походять із “сусідніх” пір року й розділів книги… На щастя, ріка вздовж “осінніх карнавалів” — із каналами й порогами — нині точно не потрапить у котрийсь із додатків до Червоної книги. Завдяки низці її “приток” уже змінилися напрями художнього смаку. Зостається сподіватися, що хвилі з відображеннями Геракліта виявляться непосильними для будь-якого з піратств: і видавничого, і читацького.
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
