Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
Театр · “Театр — коли стає невимовно смішно і надзвичайно сумно водночас”. · с. 12сторінка оригіналу ↗

«ЗОЙЧИНА КВАРТИРА» І ЇЇ ГОСТІ

Слово Просвіти, №22 за 2011 рік

До п’єси “Зойчина квартира” у Булгакова завжди було особливе ставлення, адже робота над нею співпала із періодом підвищеної уваги до творчості письменника та визнання його у колах театральної еліти. Написана на замовлення театру імені Вахтангова 1925 року й поставлена вперше на цій сцені, п’єса являла собою, за словами автора, “трагічну буфонаду, в якій у формі масок показано низку ділків непманського штибу в наші дні в Москві”. Фабула “Зойчиної квартири” проста: головна героїня — 35-річна вдова Зоя Денисівна Пельц мріє про втечу за кордон зі своїм коханцем, “колишнім графом” Павлом Федоровичем Обольяніновим. На шляху до мрії Зоя за допомогою авантюриста Олександра Тарасовича Аметистова вирішує відкрити у своїй квартирі пошивну майстерню, ательє для багатих непманш. Проте ательє — лише майстерна ширма. Вечорами Зойчина квартира перетворюється на “будинок побачень” для заможних клієнтів, а моделі — на “жриць кохання”. У Зойчиній квартирі вечорами бувають всі: і авантюрист Аметистов, що готовий “продатися” будь-кому і будь за що, і “колишній граф” Обольянінов, що рятується морфієм від жахів радянського життя, і мила, романтично налаштована Алла, що потрапила в борги і заради порятунку від них, готова розплачуватися собою, але, зрозуміло, щоб про це ніхто не знав, і китаєць Херувим, який щодня з пральні приносить не тільки випрану білизну, і Манюшка — молода та вже навчена життям до постійного пристосування та підлаштування, служниця Зої Денисівни, і жінки, мрії яких до красивого життя виводять їх на шлях продажу свого кохання, і молоді поети, і втомлені розпустою новоявлені радянські інтелігенти… Вакханалія розпусти й уседозволеності триває в “недобрій” квартирі, поки хитромудрий китаєць, який здавався своїм господарям тихим і слухняним слугою, у гонитьбі за легкою наживою не вбиває постійного клієнта “ательє” — Гуся-Ремонтного (непмана, комерційного директора тресту тугоплавких металів). Підприємство Зої гине, разом із мрією про щасливе життя з графом та ним самим. Постановка театром “Зойчиної квартири” на основі сценічної редакції заслуженого діяча мистецтв України Олександра Аркадіна-Школьника зі зверненням до первинного, забороненого із політичних міркувань авторського тексту, нагадувала калейдоскоп мініатюр-етюдів: управдом Алілуя (народний артист України Петро Рачинський) та Зоя Денисівна (заслужена артистка України Оксана Стеценко), покоївка Манюшка та китаєць Херувим (Сергій Гусєв), дами на примірці в ательє, вечори-“іменини” пані Пельц. Головна героїня вистави — Зоя Денисівна у виконанні Оксани Стеценко — розкішна яскрава жінка, зухвала і завзята, винахідлива та точна в розрахунках. Одне лише може зробити пані Пельц вразливою і послужливою жінкою — кохання до свого цивільного чоловіка Павла Обольянінова (актор Валерій Брильов). Актриса майстерно вела майже всі парні сцени, проте дещо переграна фундаментальність у рішеннях та діях ще такої молодої жінки позбавляла образ легкості й свіжості, що, можливо, слід пояснити прем’єрним хвилюванням і недостатньою зіграністю з партнерами. Королем публіки без сумніву цього вечора став актор Едуард Безродний — Олександр Тарасович Аметистов. І хоча артист у трактуванні образу допускав часом дещо зайву метушливість та безформність дії, загалом, образ “чарівного пройдисвіта” йому вдався, про що переконливо свідчили неодноразові овації глядачів. Аметистов Безродного при всіх своїх негативних якостях володіє незвичайною привабливістю, майже Бендерівською легкістю у поводженні з людьми та вмінням філігранно виплутуватися із будь-якої патової ситуації. Не дарма ж, образ артистичного шахрая Аметистова, на думку деяких літературознавців, багато в чому став прототипом Остапа Бендера для Ільфа та Петрова (варто згадати лише, що обидва відчайдушно мріють про лазурні береги: один Ніцци, інший — Ріо-де-Жанейро). Абсолютно несподівано вже з кінця першої дії головна увага глядача стає прикутою до далеко не головного персонажа п’єси Булгакова Бориса Семеновича Гуся-Ремонтного у глибокому прочитанні й харизматичному виконанні народного артиста України Володимира Маляра. Саме з появою цього персонажа на сцені у спектаклі з’являється сам Михайло Афанасійович Булгаков, і глядачу в залі стає і невимовно смішно, і надзвичайно сумно водночас. Комедія стає трагікомедією. Вже не можливо відволікти увагу від геніального актора хоч би на хвилину — навіть марево божевільного фокстроту не здатне затьмарити буденне нещастя простого непманського комерційного директора. І трагедія багатої людини, яка, подумати тільки, не в силах купити любов, виявляється такою своєчасною й точно по-булгаковському трагікомічною. А ось колишній граф Обольянінов (артист Валерій Брильов) відверто розчарував. На жаль, не вдалося акторові витримати мар- Нещодавно Харківський державний академічний драматичний театр імені Тараса Шевченка презентував власну версію трагікомедії М. А. Булгакова “Зойчина квартира”. За всю свою майже 90-літню історію, шевченківці звернулися до драматургії Булгакова вперше.

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин