Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
Поетичний автограф · “Скільки несподіванок мене чекає на кожній сторінці цієї поетичної книжки”. · с. 8сторінка оригіналу ↗

В Ваассиилльь ГГО ОЛ ЛО ОБ БО ОРРО ОД ДЬЬК КО О::

Слово Просвіти, №22 за 2012 рік

Білі кімнатні рослини Хата, де я народився та зростав, за сонцем, вікна і двері звернені не на південь, як то звично у селі, а на північ, бо хату було зведено із перебудованої землянки. Ось мати робить передвеликоднє прибирання, виносить із хати усі речі, щоб вільніше було примазувати у хаті. Виносить із хати ліжка, щоб окропом повбивати на рейках та бильцях блощиць — дустового мила іще немає. Виносить і різні кімнатні рослини також, вони не цвітуть, може, крім калачиків, і листя на тих рослинах біле, як пагони на пророслій у погребі картоплі, але мати їх однаково любить — я дивлюся, малий, як вона пирскає на них воду з рота, як лагідно обмиває біле листя фікуса та розправляє сплутані білі стебла. Чому я пригадав сьогодні те передвеликоднє прибирання? Бо скільки я не робив зусиль на своєму шляху, нічого путнього у житті не добився — навіть вікон до сонця із кімнатними рослинами на підвіконнях, із зеленим листям. Але материн урок любові до кімнатних рослин із білим листям мене сьогодні втішає — життя вдалося. Яблунева гілка для тебе Не за моєї пам’яті посаджено було яблуньку біля хати, так і росла вона собі. ніхто не формував її крону — хто з наших наважився б ранити безвинне дерево, обрізуючи гілки! — і я звернув на неї увагу аж тоді, коли вона виросла: стала цвісти та родити яблука. Ніхто не формував крону яблуньки, тож одна гілка перегнала всі решту і простяглася через тин аж на вулицю, на ту стежку понад самі тини, де ти зрідка проходиш, коли йдеш до школи, чи в магазин по хліб, чи увечері, з подружками, у кіно. Ти ітимеш стежкою і зауважиш цю яблуневу гілку: розквітлу, як у травні, але з червоними яблуками, як у серпні, ти ітимеш під яблуневою гілкою, і кожен мій листочок торкатиметься тебе, а ти рукою прикриватимеш своє волосся, щоб не розкуйовдилося, сміятимешся тихенько, коли упаде на щоку роса, і моя гілка теплішатиме, і квіти ставатимуть іще рожевішими, а яблука — іще червонішими, а далі ти вже підеш із рожевою пелюсткою на волоссі та з червоним яблуком у руці. Куди я йду Куди я йду — після тривалої розлуки, без попередньої домовленості — куди я йду? Як завжди, перед тим, як вийти з хати, я надіваю маску соловейка — та дівчина, ще до моєї відсутності, так любила зустрічатися зі мною, коли я був у масці соловейка! Куди я йду? Але мої сумніви виникли не в хаті, а вже на дорозі, тепер мені треба повертатися, але повертатися не хочу, бо пригадую прикру прикмету, та добре, що я пішов, звернувши у найближчому провулку, верхньою вулицею, а не нижньою, де я тепер живу, бо ці дві вулиці за містком сходяться в одну, тож я дійду до того місця, де вони з’єднуються, та й повернуся нижньою вулицею додому, повернуся, ніби й не повертаючись. Куди ж я тепер іду, продовжуючи йти вперед, а насправді ж, коли я тільки засумнівався, я вже йду назад — додому. І що мені тепер робити із маскою соловейка: чи зняти її та нести в руках (не викидати ж її!), чи йти вперед-назад у масці, однаково ж ніхто мене не бачить і не спитає: куди я йду, на вулицю, чи з вулиці, у масці соловейка? Метелик на волі Барвистий метелик перебував у неволі: сидів з розпростертими крильцями в рамці на стіні, бокові рейки рамки притискали крильця до паперу, що був підкладений під метелика. Я вирішив звільнити його — вийняв із рамки, але він вирвався і полетів по кімнаті. Довго ганявся я за ним, аж поки не зловив, та коли він уже був у стуленій жмені, краї крилець повідламувалися і попадали, барви стерлися під моїми пальцями, коли я його ловив. Що то тепер за метелик, коли він без барви на крильцях, та й крильця не такі тепер, як були, хоч іще живий! Я повертаю його у неволю, але тепер не в рамку, а в прозору коробку — там він літає, залітає в скляну банку, що стоїть у прозорій коробці — освоюється із новим середовищем, хоч становище його і не є для нього новим. Барви на ньому тепер немає, а здатність літати збереглася: ось він, частково звільнений, злітає знову і знову усередині прозорої коробки. Вірш із метеликом Читаючи збірку віршів, на одній сторінці серед тексту ні з того, ні з сього з’являється метелик: не намальований, не сфотографований, навіть не описаний жодним рядком — сидить непорушно, і не думає злітати, прилип до сторінки, що й не відірвеш, ніби до якоїсь білої квітки. Тепер не знаю, як розуміти появу того метелика: чи це уречевлена метафора чогось важливого для мене, чи це натяк мені на щось невідоме, чи це мені отаке вітання із минулого літа? Що мені робити далі, чи дочитувати сторінку із метеликом до кінця, чи перегорнути її та читати наступний вірш, так де мені подіти метелика — я ж не збирач ентомологічної колекції! Але думаю: а раптом на наступній сторінці з’явиться озеро минулого літа: з човном, зловленою рибиною і очеретом? Скільки несподіванок мене чекає на кожній сторінці цієї поетичної книжки. Великий мороз Сидить кіт на підвіконні у сіренькому кожушку, зранку видивляється у вікно, а на вулиці немає нікого: ні великого, ні малого. А вчора ж сам чув, як по телевізору казали, що сьогодні надворі буде великий мороз! Щоб усі знали Зграя ворон сідає на землю, кажуть: “Завтра випаде сніг”. Зграя — багато ворон — щоб кожному, хто їх бачитиме, сказати: “Завтра випаде сніг”. Загадки квітів Квіти навесні розквітають і кожна загадує загадку: “Як мене звати?” А ми розгадуємо, називаючи їх по імені: ти — пролісок, ти — горицвіт, ти — воронець. І квіти радіють від того, що ми відгадали їхні імена, і цвітуть усіма пелюстками: хто — синіми, хто — жовтими, хто — червоними. Тепер бджола знатиме, до якої квітки у гості по мед летіти. У Петрівку Замовкають пташки і сільські жінки ведуть довгі розмови з пастухами, почепивши дійниці на коров’ячі роги. Як я викосив море Як ходив я до дівчат — аж страшно подумати із відстані моїх літ, коли це було! — я з ними гулявся у притулу: брав із собою на побачення косу, щоб викосити море і в копички погромадити, рибу на окремі купки поскладати, біля кожної купки таблички поробити, на кожній табличці написати, де яка риба. На тій купці — пліточки, на тій купці — карасики, на тій купці — червонопірки, і так біля кожної купки. Дівчата, мабуть, із мене посміювалися: мовляв, який я несучасний парубок, ніби для того, щоб бути сучасним, треба перестати бути українцем! Зате вранці — і її батьки, і мої батьки бачили ті копиці викошеного мною моря, ті купки риби, ті таблички із написами, де яка риба, і були дуже втішені тим, аж сміялися! Знайомство Дівчино, дівчино із невідомим мені ім’ям, я побачив тебе на узгір’ячку за селом — там ти стоїш, підставляєш себе повівам весняного вітру: вітер розвіває твоє волосся, тулиться до щік пташиним крилом, грається подолком плаття. Ти швидко обертаєшся на носках черевиків — хочеш полетіти, ти широко розставляєш руки — хочеш полетіти, ти голосно співаєш пісню — хочеш полетіти. Але ти, дівчино, не полетиш, бо ти іще не знаєш імені того вітру, який міг би тебе підняти над узгір’ячком. Ось, вітер на ім’я Василь, міг би тебе підняти на руки, як пір’їнку, і понести полетючу, куди сама схочеш: перелітаєш тепер через струмок, дарма, що у мене повні черевики весняної води, перелітаєш тепер через квіти, ти ж так боялася наступити, ідучи, на квіти, перелітаєш тепер усе далі й далі від хати, уже вона й не помітна за деревами. Твої давні листи Твої давні авіалисти — малюнки великодніх писанок: ти ж знаєш, як я їх очікував! І тоді, коли проживав у селі, і тоді, коли перебував у війську, тільки в Київ вони не надходили, бо там у мене не було поштової адреси. Тепер розглядаю твої листи, кожен із неповторними узорами, із загадковими узорами, які й досі не розгадані: бо ти так і не подарувала мені справжню писанку на якийсь Великдень. (Епіфанія: писанка — символ за ознакою “бути тим, що найкрасивіше за все на світі”).

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин