Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
Про-читання · “Радість, захоплення змінюють смуток і туга, праведний гнів поступається філософським роздумам над жіночою мінливою долею”. · с. 13сторінка оригіналу ↗

На марґінесі однієї зустрічі

Слово Просвіти, №22 за 2012 рік

Богдан ХАВАРІВСЬКИЙ, голова Тернопільського відділення товариства “Меморіал” ім. Василя Стуса, м. Тернопіль Переді мною — фоліант на 406 сторінок у цупкій кольоровій обкладинці з прекрасним гірським пейзажем. Це нова книга нашого земляка Олександра Астаф’єва “Орнаменти слова” (Дрогобич— Київ: Посвіт, 2011, упор. проф. М. Зимомря). Читаючи книгу, я мимоволі згадую квітень 1973 року, коли познайомився з автором. Це було в селі Перепельники Зборівського району, на Тернопіллі, де в школі ми працювали з дружиною за скеруванням Міністерства, а Олександр — кореспондентом газети “Радянське село”. Ми тоді ще були молодими, і наче жили в майбутньому, вірячи, що нас чекає прекрасна доля і нам належить світ. Мій приятель щойно приміряв на себе тогу поета і критика: в районній газеті час від часу з’являлися його добірки віршів, до яких я оформляв заставки, і вони, дбайливо заверстані в полосу тодішнім відповідальним секретарем газети і прекрасним поетом Григорієм Радошівським, ще більше увиразнювали щирість і відкритість поетичних одкровень. Ще в ті часи, коли ми лише долучалися до прекрасного, Олександр інтенсивно розвивав у собі працьовитість і силу уявлення, постійно друкував на сторінках періодики, окрім звичної газетної кореспонденції, огляди віршів, статті, рецензії. Через якийсь час ми обидва перебралися до Тернополя і жили по сусідству — він на вулиці Київській, я — на Примакова, яка перетинала Київську, у нас було дуже багато зустрічей, спільних розмов, “сімейних” вечорів поезії, відвідин виставок, театру і художніх майстерень. Що приваблювало в моєму приятелеві — кипучість і жвава багатогранність: в періодиці рясно з’являлися його статті про письменників (І. Блажкевич, М. Ірчана, С. Будного, В. Ярмуша), рецензії (на книги П. Перебийноса, І. Ге- Олеся САНДИГА Не тільки назва, а й вдале оформлення цієї збірки поезій (туманний осінній сад, самотня лавочка “по кісточки” в опалому листі) налаштовують на мінорнофілософський лад і… очікування сповіді. Тим більше, що ця книжка, як сказано в короткій біографії авторки, перший видавничий ужинок пані Ярослави, відомої на Тернопіллі літераторки, громадської діячки, учасниці національно-патріотичних змагів і культурно-освітніх заходів. Навіть вчинок, на який вона нарешті зважилась, адже, як зізнається: Я не поет… Я просто жінка, якій болить, Яка свій біль у слові виливає. А я думаю, що можливо, так сором’язливо б сказала не одна невідома авторка тих українських пісень, які ми нині величаємо народними. І справді, простодушна відвертість у висловленні почуттів; одушевлення природи та “укорінення” в ній внутрішнього світу ліричної героїні, через що все довкола, від місяця на небі до найменшої травинки під ногами, пульсує в унісон з її емоціями; тяжіння до усталених порівнянь та епітетів (“твої очі так синіють, як волошки в стиглім житі”, “твої милі вуста, мов пелюстки півоній”, “погляд щирих очей вийняв серце з грудей”), образний паралелізм і часті граматичні рими, — усе це ріднить поезію Ярослави Сирник із пісенною народною творчістю, з якої авторка черпає натхнення. Окремі замальовки пані Ярослави — досить елегантна стилізація під пасторальну рети, Б. Бастюка, Г. Гуски), театральні рецензії (на вистави Тернопільського, Пензенського, Тираспольського театрів), інтерв’ю (з драматургом О. Корнієнком, народним артистом України П. Загребельним, акторами В. Хим’яком, І. Ляховським), розповіді про діячів культури (О. Кульчицьку, С. Крушельницьку, народну художницю Л. Стасюк), фольклористичні розвідки (про пісенні скарби В. Гнатюка, О. Маковея), мовознавчі праці (рецензія на “Тлумачний словник української мови” в 11 т.) і т. ін. В “Орнаментах слова” енергійний універсалізм і різнобічність інтересів автора не лише збережені, а й примножені, бо поряд із поетом і перекладачем у цій книзі автор засвідчує про себе як про теоретика старовину і, здається, самі просяться на музику: Над рікою стара верба Низько похилилась, Сумно віти опустила, Водиці напилась… Зупинилась біля неї — Туга серце крає. Що попливло за водою, Назад не вертає. Та пасторальні мотиви — не основна тема віршів Ярослави Сирник. Вони лише слугують обрамленням для її інтимної лірики. І на сторінках невеличкої збірки перед читачем розгортається цілісна історія “пізнього-останнього” кохання ліричної героїні. Вражена неочікуваною пристрастю, жінка переживає гаму суперечливих емоцій: то почувається тендітною та беззахисною зламаною гілкою, що прагне зігрітися у ласкавих руках (“Зламана гілка додолу упала”), то перетворюється на вулкан пристрасті, на жінку-оберіг, яка заради коханого всього зречеться, все здолає: Я б над тобою янголом літала, Щоб волосина з голови не впала. … До смерті на руках Тебе носила б І як зіницю ока берегла. Любов полонить її: дивлячись у зоряне небо, бачить “його сині очі і його ім’я”, написане зірками (“Нічка висипала зорі”); споглядаючи, як прокидається природа, шкодує, що милий цієї краси не знає, та мріє зазирнути у його ранковий сон (“Коханий, глянь, вже сонце встало!”); навіть зупинившись на мить, аби угледіти схований в очереті струмочок, послухати солов’їну пісню, насолодитися пахощами матіоли чи попрощатися із журавлиним ключем, щоразу повторює, як заклинання: “але ти дорожчий, але ти миліший!” (“В літеплі скупалось сонечко ранкове”). Квітуча вишня нагадує їй почергово обох закоханих (“Зацвіла маленька вишня”), а опале осіннє листя навіває спомини про найдорожче почуття, яке обернулося втратою (“Як хочеться в осінній ліс!”). Навіть чуючи сумний голос трембіти, закохана жінка врешті доходить висновку, що “життя має жити і смерть подолати”, а відтак мріє на самій вершині Говерли “на руки єдині від втоми схились і там із тобою навік залишитись”. Невтомна героїня й у замилумистецтва (стаття “Сутність мистецтва”), семіотика (“Семіотична природа мистецтва”), компаративіста (“Компаративістичні уроки Ігоря Качуровського”), історика літератури (“Про художню біографістику Оксани Іваненко”, “Нове про творчість Винниченка”), лінгвіста (“Поетична мова авангарду”), фольклориста (“З приводу кризи у фольклористиці: щоб “Шинеля” не явила полішинеля”, “Насущні проблеми фольклористики”) та ін. Очевидно, тут за приклад для О. Астаф’єва служать титани західноєвропейського й українськопольського Відродження, а також велет слова Іван Франко, до якого дослідник ставиться з пієтетом (“Адам Міцкевич у літературній пам’яті Івана Франка”, “Народження казки із духа Івана Франка”). Можна сказати, що мій колега на моїх очах, освоюючи царину культурологічної проблематики, досконало опанував методику міждисциплінарних підходів до літератури, де його цікавлять такі проблеми, як національні літератури і їхні міжнаціональні контексти у межах колишньої Австро-Угорщини (“Література австро-українського П’ємонту”, “Артур Шніцлер в інтер’єрі українського символізму”), література і нація (“Щоб нація жила…”), міжлітературні взаємини (“Про Євгена Маланюка, вписаного в польський пейзаж”), література в системі мистецтв (“Жива й всеосяжна єдність”), імагологія (“Євген Маланюк сьогодні і завтра”), інтертекстуальність (“Пам’ять тексту”), проблеми перекладу (“Сівач на три поля”) та ін. Перебравшись до столиці, О. Астаф’єв влився в чужий для себе світ, та його фігура не загубилася в тіні великих сучасників, не злилася з ними та іншими. Сьогодні, читаючи “Орнаменти слова”, я намагаюся зрозуміти й прочитати в О. Астаф’єва те, що залишилося нерозгаданим у роки, коли ванні красою коханого; його очі вона порівнює і з квітами, і з небесними озерцями, врешті доходячи висновку “твої очі-оксамити — їм аналогів немає”… Однак для взаємин потрібні двоє, і нерозділеного кохання, хай би яким великим воно було, на двох не вистачить. З часом лівін жив і творив у Борщеві, Зборові, Тернополі, Львові. Приємно, що Олександр відчуває глибокий, містичний зв’язок із рідною землею, він невіддільний від тернополян, їхньої духовної енергії, прагнень, здобутків, тому талановиті книги наших земляків не залишаються поза його увагою. В книзі вміщено статті про творчість Миколи Ткачука (“У вимірах інтерпретації”, “Літературознавчий дискурс Миколи Ткачука”), Зоряни Лановик (“Перша біблійна праця з герменевтики”), Володимира Антофійчука (“Про літературні євангелія в українському одязі”), Мирослави Гнатюк (“Аналіз рукописів: від народження твору до народження письменника”), Романа Семкова (“Її величність Іронія”), Ігоря Котика (“З криниці ірраціонального”). Наш земляк наче дерево, що корінням вростається якомога глибше й міцніше у рідний тернопільський край, прагне увібрати в себе якомога більше його живих соків, щоб кроною знову поринути в міжкультурну атмосферу своїх інтелектуальних і естетичних змагань. Під час його приїздів до Тернополя ми часто зустрічаємося, довго розмовляємо, обговорюємо нові книги, фільми, художні виставки й театральні постановки. Але тепер ми вже ніби переносимося в минуле: згадуємо нашу першу зустріч у Перепельниках, із прикрістю залишаючи майбутнє, звертаємо увагу на наше спільне минуле і приємними спогадами намагаємося замінити втрату наших очікувань і нереалізованих задумів. У своїх устремліннях, ілюзіях, настроях, намірах Олександр майже не змінився. Він, як каже про нього у післямові до книги упорядник, “сягнув справжніх вершин у багатьох ділянках”, але при цьому сам собі торував дорогу й ніколи не будував кар’єри на чужих стражданнях. рична героїня мусить собі зізнатися “мабуть я все-таки собі тебе домалювала” (“Не знаю того…”) та оцінити те, що здавалося “життєвою казкою”, геть по-іншому: Зустрілися дві долі одинокі… В одній зродились почуття високі… Ув іншої була лиш гра, облуда… Відчайдушні спроби забути про все лихе дедалі частіше змінюються гірким розчаруванням: Чом ти поглумилась Наді мною, доле, — я покохала перекотиполе… Палітра чуттів ліричної героїні Ярослави Сирник — барвисто-мінлива: радість, захоплення змінюють смуток і туга, праведний гнів поступається філософським роздумам над жіночою мінливою долею. Хоч вона (лірична героїня) і змушена визнати свою поразку: …як фінал Розбитих мрій Лунає танго безнадій, — Та все ж вдячна долі, що зазнала почуттів такої сили: О Господи, яка ж могутня сила, Що викликає цей потужний щем? Коли вона покличе за собою, Ми, не вагаючись, за нею йдем. Імпонує, що Ярослава Сирник, сповідаючись в осінньому саду свого життя перед власною душею, не претендує на високу похвалу критиків. Вона просто чекає на свого співрозмовника, свого читача, який от-от витчеться з туману, сяде поряд із нею на “самотню” лавочку “по кісточки” в опалому листі. Танго безнадій, що обернулось Одою коханню Ярослава Сирник. “Лунає танго безнадій”, Тернопіль: ТзОВ “Терно-граф”, 2011

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин