“Про козака, що не без долі, І долю, що не без добра”. · 8 Поетичний автограф · с. 8сторінка оригіналу ↗
Василь БОРОВИЙ Василь БОРОВИЙ
Слово Просвіти, №22 за 2013 рік
ДОЛЯ
Конвою крик, виття вівчарок, Услід колоні — темний пил… І гасить ген, мов недогарок, Твій день холодний небосхил. Хіба ж уперше — злі ординці, Гаркавий крик, цупкий нагай? І ти — із віком наодинці — Не відставай, давай, давай! І тільки в серці мимоволі Десь потай приказка стара Про козака, що не без долі, І долю, що не без добра.
ОДА ТВОРЧІЙ МИСЛІ
Залізом виривали мій язик, Палили моє тіло на кострищах… Я — вольності тисячолітній крик, Дух непокори, людства дума віща.
Мене вганяли в мури кам’яні, Арканили ордою з мого степу… Та світ людський не ляже у труні, І сонце не замкнути в темінь склепу.
Як землетрус, я рву колючий дріт, Як промінь, вириваюсь я крізь ґрати… Я — творча міць, яка будує світ, Хоч кожну ніч мене вели вмирати.
Вогонь не спопелить моїх одеж, Залізо мої скроні не розкрає… Я — дума Кобзаря, і Гойї — теж, І тих, чиїх імен давно немає.
Я — мисль людська і правди прямота. Приходь, живий, — мої вуста одверті. Мій рух до сонця Землю поверта, Утверджує Життя над тлінню смерті.
РОБОТА
В кулаках у нього криці Вся стотонна вагота. Про державні таємниці Він, звіріючи, пита.
Віктор БОЙКО, м. Харків
Японський рикша, аргентинський ґаучо, український поет… Кожний елемент цього ряду — продукт світової історії, що зазнавав особливого впливу соціальних чинників, ставши характерним для визначення своєї нації у світовому суспільстві. Можна було б спробувати говорити й далі таким тоном, але полишимо його на філософів, етнографів, істориків… Хоча виникає інше поєднання знайомих і звичних понять, якщо замінити прикметники на феодальний, парламентський чи радянський. Коли робити заміну в існуючому порядку, перші дві пари видаються недоладними чи й абсурдними. Зате вираз “радянський поет” упродовж багатьох десятиліть чомусь уважався чи не зразком або еталоном справжньої змістової гармонії. Він був, як “бумажний” (бавовняний) костюм із краваткою та парусиновими черевиками на святі міжнародної солідарності трудящих. Із неодмінною додачею до нього радісного (уголос: щасливого) обличчя, осяяного “мудрою” ленінською усмішкою з ясно-червоних полотнищ… Усмішкою професійного революціонера, який до партійної програми 1919 року заклав воєнно-комуністичну матрицю, що нею неухильно керувався його вірний послідовник — Сосо Джуґашвілі… Іще в школі, дивлячись на ілюстрації в подарункових довідниках із зображенням національних костюмів народів “радянських” республік, я намагався подумки витворити національний костюм представника радянської нації (“по национальности я — советский”). Авжеж, на голові тюбетейка, як на фото у славетного М. Горького (ще й у п’ятдесятих роках
Важко, з поглядом похмурим Знов береться до пера — До розстріляних під муром І цього б додать пора. Але ж дядько тільки морди В коней вивчив, як не є. І лютує слідчий: — Бовдур!.. — І в обличчя дядька б’є. Вже давно б подавсь до неба Сірий телепень… Та от — Протокол по формі треба, А селюк оцей, як дот. Да! При трудному він ділі: Треба ж витворить сповна З цього конюха з артілі Терориста й шпигуна.
ОБЛАВА (На позичену тему)
Я виріс у старих борах, Та не казок дитячий страх Запав у душу… Грали роги Мисливським покликом тривоги, І крався присмерк на вітрах.
Облава!.. Гасли промінці В траві. У стомленій руці Рушниця важчала. Та крові Так прагли хори гончакові, Що не спинялись мисливці.
А вовк — стомивсь. Він був старий, Та мудрий… Враз, мов чорторий, Із яру виринув. І — злобні Пси й люди вслід. В тій ворохобні Чийсь відчайдушний окрик: “Бий!..”
Вовк тужно глянув в небеса. Страшна була його яса!… В якімсь спокої — що та рана — Дививсь… Нагледів отамана, Напруживсь — і рвонувсь на пса!..
Одним поривом. То дарма, Що в серці вже й биття нема, — Звіриним, чорним, смертним шалом, Залізним горло стис оскалом, І вже обох покрила тьма…
Я виріс… О старі бори! В кулак ту істину збери. Як світ померкне в круговерті, Не дайся злобному. І в смерті У горло впийся — і помри…
1953. Норильськ
* * *
Я — твій пасинок? Нівроку, В світі сиріт — не дива. Та з мого малого кроку Прилягла твоя трава. Й від очей моїх блакитних В підметах яснів льонок. І туман в лугах привітних Засивів з моїх думок. Ти шляхи ординські слала Полинами та плачем, Вік мій змалку годувала Найтвердішим плескачем. А підріс — в найглибші склепи Замикала вже як слід, Щоб в праправнуки Мазепи Не подавсь мій вольний рід. Так і ріс я — неслухняним, Неприкаяним, як є. А зозуля ранком раннім Сотню літ мені кує.
* * *
Так дивно в соснах вітер колобродив, Вишумлювало ніжно так зело, І я збагнув, що в світ оцей приходив, Коли мене ще в світі не було.
А переповнений трюм вантажної баржі на початку 50-х рр. минулого століття, що пливе за течією “радянської” ріки Єнісей, схожий на Ноїв ковчег, і в ньому — не “наші”, сиріч не “гвинтики”, тобто вороги, яким варто чекати Армагеддону щомиті… Бо вгорі, у квадратному отворі сіре небо на багнетах конвоїрів… Отут якраз місце для читання віршів українською. Віршів Василя Борового, з того ж таки Харкова, що й побратим його — Олекса Веретенченко. Може, й не проб’є камінням порогів днища баржі, бо тоді якщо не захлинешся єнісейською водою, то дістанеш кулю від конвоїра (уголос: головної людини в державі “розвиненого соціалізму”). За сприятливих обставин, залишаться рядки хоча б “проліскового” вірша (нехай і не Василевого), а то і його власні, написані огризком олівця на клаптику паперу, виміняного за пайку арештантського хліба… Абсолютна переконаність начальства (ряди урядових портретів), що душі не “наших” мусили зігрівати “зеківські” лахи з персональними номерами на спинах (замість “серпастых и молоткастых”) і тюремна баланда та рятувати від цинги по-оленячи видобуті з-під снігу стеблинки ягелю… Якщо, певна річ, не доконають вісімдесятиградусні морози заполярної тундри, коли, за словами нашого сучасника, “одна часть населения сидела в лагерях, другая их охраняла, а третья ковала кадры для первой и второй… Священиків і поетів, за інструкцією, підписаною самим Лаврентієм, мали зробити “нашими” найтяжчі загальні роботи… (це подумки: були пастирями — ста-
Боровий Василь Іванович народився 27 вересня 1923 р. в Харкові у робітничій сім’ї. Освіту отримав середню та спеціально-технічну. 1947 р. заарештований і засуджений “за антирадянську агітацію і буржуазний націоналізм”, тобто за вірші про голодомор в Україні 1933 р., надруковані 1942 р. в газеті “Нова Україна”, що видавалася тоді в Харкові. Десятирічне покарання відбував на Крайній Півночі (Росія). 1956 р. повернувся в Україну. Із 1967 р. — редактор відділу поезії часопису “Прапор” (нині “Березіль”). 1973 р., під час погрому в пошуках “буржуазних націоналістів”, виключений зі Спілки письменників. Носив пошту, перекладав англійську та польську поезію. 1990 р. поновлений у Спілці. Автор поетичних збірок “Березнева земля” (1961), “Розмова з флейтою” (1964), “Жито-життя” (1967), “Зелений парус літа” (1968), “Багряне серце землі” (1971), “Полинова снага” (1994), “Святогори” (1999) та книги статей і спогадів “В аркані Каєркана” (2001). Лауреат літературних премій ім. В. Мисика та ім. П. Тичини. Член Спілки письменників України з 1965 р.
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
