Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
“Про козака, що не без долі, І долю, що не без добра”. · 8 Поетичний автограф · с. 8сторінка оригіналу ↗

Із письменницької купелі

Слово Просвіти, №22 за 2013 рік

минулого століття дехто з моїх однокласників красувався в них, у багатьох викликаючи чорну заздрість). Сорочка, напевно, вишиванка (“І ми, Химко, люди!”). А штани — галіфе (позаяк військовий — головна людина в державі). Щоправда, й вишиванка навипуск, із кавказьким пояском (коньяк, шашлик, кишмиш — на урядових дачах під час голодомору). А на ногах — личаки (бо “старший брат” образиться). Це вже після ХХ партз’їзду стало зрозуміло, що цьому ансамблю бракувало арештантської куфайки (чи не основного елемента) як неодмінної ознаки нової нації так званого “социализма с человеческим лицом”… Якщо деякі елементи цього ансамблю тепер мені видаються не цілком істотними чи й не обов’язковими, то, на жаль, аж ніяк не стосується це неодмінної ознаки… І поняття “радянський поет” з ідеологічним лейблом обов’язково мало орієнтувати “радянського” таки читача на те, що обраний для навчальної програми з літератури (чи вчителем для позакласного читання школяра) автор правильний — “радянський”, а не український або якоїсь іншої нації (тобто “терорист” або “націоналіст”), “наш” (тобто, безнаціональний), бо хто не “наш”, той проти “нас”, той — ворог, того слід знищувати… Спроби з’ясувати, хто ж тоді оті “ми”, для цікавих закінчувалися вельми сумно. Недарма ж на одному з літературних симпозіумів Ліна Костенко сказала: “Українська література — це література заборонених і загиблих, розстріляних і зацькованих, вигнаних і забутих, через десятиліття згаданих, через півстоліття надрукованих…”. Рухаючись уздовж вектора, що спрямований на поняття “наш”, чомусь бачу на майданах міст, сіл і навіть глибоких хуторів навдивовижу стрункі ряди урядових портретів із інтелігентними обличчями, бездоганними зачісками, суворими поглядами ясних очей і неодмінно “мудрими” усмішками. Як у вождя, як у творця “мірравой рєвалюциі”, як у Ілліча… Це вже потім видобуті з багатьох кілометрів кінохроніки, архівів із грифом “совершенно секретно” то під час хрущовської “відлиги”, то за брежнєвських приморозків, то в роки горбачовської “перестройки” поставатимуть хижі оскали звірячих морд, жорстокі погляди майстрів тортур і творців голодомору, самовідданих борців із контрреволюцією та (найголовніше!) “буржуазным национализмом”… “З жестом суворим і простим…”, “Партія веде…” — ознаки того часу (пиття кумису в ханському наметі, за висловом Маланюка). Періодика діаспори хтозна чи безпідставно зауважувала, що “Тичина уже не перший рік цілує криваву пантофлю”. Рядки курсивом, лише за сприятливих обставин гарантуючи життя їхнім авторам, водночас були програмними для “гвинтиків” тогочасної державної машини (уголос: потенційних мешканців архіпелагів із соловецькою специфікою). Веретенченкова метафора “бенкету зими і чорного вороння”, як і голодоморівський “зимовий псалом” Олександра Коржа, побратима Хвильового з валківських Огульців, була характерним антиподом тих ознак українських, як і всесоюзних реалій.

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин