Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
“Як світ померкне в круговерті, Не дайся злобному. І в смерті У горло впийся — і помри…” 9 Про-читання · с. 9сторінка оригіналу ↗

Хосенна праця (Левко Різник «Доктор і професор», Львів, Світ, 2011 рік)

Слово Просвіти, №22 за 2013 рік

То я за обрій, сповнений грозою, Хмарини слав житам навздогінці; То я — світивсь щасливою сльозою В найменшої дитини на щоці. Дарма, що день мій облітав, мов сонях, І ніч чавунно човгала здаля, — То на моїх натруджених долонях До сходу оберталася Земля. З НАЙПЕРШИХ ВІРШІВ Скільки співу над рікою, Материнки, перегрому!.. Я не знав весни такої У переліску малому. Явори, як сині мітли, Вітровій метуть з діброви, І горить яскравим світлом Листя точене дубове. А на нього роси впали, Наче срібні намистинки. І — як здавна — закували В далині зозулі дзвінко. І здалось — в цвіту і блиску Над співучою землею – То озвались в переліску Весни юності моєї. Ніби б’ють у дальні дзвони, Десь відлунює кування. Душу знов бере полоном Змалку знане віщування. Вірю: будуть дні квітчасті! Це ж зозулі й прилітали Повернути роки щастя, Що в дитинстві накували. ПОЛИНОВА САГА А під дощем — як терпко й гірко віє На всіх вітрах настояний полин… Шепоче щось — і висловить не сміє, Немов полин на цілий світ один! Хрещатий, сивий — без окрас і зваби, Печерних предків диким посланцем Він задивлявсь в камінні очі баби Із скіфських літ — і наливавсь свинцем Ординців свист — і горя крик за ними, І скрип мажар — чумацьких, степових. Од них пойнявся думами терпкими І шум тривожний взяв полин від них. нете отарою, були провісниками свободи — станете рабами). Щоб оскали звірячих морд начальників норильських таборів парадоксально пасували до виснаженого (уголос: щасливого) обличчя потенційного будівника комунізму… Прочитайте неодмінно “Вовчу баладу” колишнього “зека” Василя Борового, який уперто не вірив і не вірить у вичитану в таборі з китайського детективу тезу буддійських ченців про те, що “ми — істоти нульового буття”. Там — про наше минуле. І про (тепер уже, після Угорщини, Чехословаччини, Афганістану, Ічкерії та Грузії) явну небезпеку нашому майбутньому. Може, й ви, як колись Гайнріх Гайне, з жахом подумаєте про ті часи, коли до влади прийдуть комуністи й викинуть лілеї через непотрібність… Одному з харківських чиновників од культури якось спало на думку назвати Борового колабораціоністом… І за що? За те, що він, “малий самовидець голодомору”, в окупаційній газеті “Нова Україна” видрукував вірш про те, як “навіть з рук дитячих злі катюги виривали український хліб”. По заслузі, мовляв, його разом із Борисом Чичибабіним виключили зі Спілки письменників. Як же тоді назвати енкаведистів, що перед приходом фашистів до Харкова спалили тюрму разом із 1200 в’язнями! А ще кількасот заарештованих “нашими” і кинутих у вогонь у селі Непокритому… Таму пекельному полум’ї загинув геніальний Свідзинський. Навряд чи згаданий вище “гвинтик” державної машини розумів, що Боровий, як і все його покоління, опинився перед жорстоким вибором, за словами Івана Дзюби: “Із Сталіним проти Гітлера чи з Гітлером проти Сталіна, шукаючи власної орієнтації”… Понад сорок літ у мене на поличці дорослішає, але не старіє, одна з пер- Віки топтали — долею крутою, Жахтіли низом тіні від заграв… І так він переповнивсь гіркотою, Мов сльози світу в себе увібрав. Важкі — чумацькі, вічні — материні, Й дрібні, як сіль, — заблуканих сиріт… І ліг, мов хмара, сумом по долині — Легкий, як легіт, і цупкий, як дріт. А вже над ним ракет круті орбіти — Свинцево-сизий, він тремтить, мов дим. І довго щось пригадує на світі, Як дівчинка нахилиться над ним. Чаклунське, щось таємне, щось первісне, Немов благання крил: Полинь, полинь!.. …Коли ідеш між люди, щира пісне, Візьми снаги у нього. Він — один. ЧИТАЮЧИ СКОВОРОДУ Нет іншаго и горчайшаго нещастія, как когда душа болит. Она болит тогда, когда болят мысли… Г. С. Сковорода Не болить мені з золотом скриня чужа — Найдорожчий метал переточить іржа. Вкриє порох земний — із гучним перначем Срібні персні владик, як і кості нікчем. І віки — пішаки, як одвічна печаль, Затуманять царівни ясну пектораль… Час тече у лиман, як широкий Дніпро. Де скарбівні, в яких збережеш ти добро? Тож чи спадком отим перейматися слід? Мертвим оком зорити з глухих пірамід?.. Є один — найтривкіший, нетлінний запас; Твій у вічності час, мій у вічності час — Той, що нитку снує життєдайну для нас, Щоб людиною бути, поки ще не згас. ших збірок глибоко шанованого мною, справді українського поета Василя Борового “Жито-життя”. У кожній збірці, хоч як дивно, шукаєш не лише автора. Шукаєш, що він, зовсім не знайомий із тобою, зумів написати й про найзначніше для тебе… Може, про те, що “є в вічності людський потужний розум і найсвятіша віра — правоти!” Говорити про його поезії та переклади — справа невдячна. Як пісні треба співати, а не розводитися про них, так написане поетом треба читати. Доброзичливо, довірливо, щиро, чесно. Так само, як воно й було ним написане. А при нагоді приїздіть до Харкова. Може, десь на Чернишевській чи на Сумській стрінете доброго чоловіка Василя Борового, “який не тільки писав націоналістичні вірші, а ще й був у 1942 році організатором націоналізму” (тож колишнього в’язня “долини смерті” Каєркана), колишнього електрика постсталінської доби, редактора відділу поезії часопису “Прапор” у роки хрущовської відлиги, людину душевної чесності, глибинного творця “простої” виразності, справедливо поновленого в один день із Миколою Руденком у Спілці письменників іще в пам’ятний рік здобуття Україною незалежності. Боровий не бажає помсти своїм кривдникам. “Ми поети. В нас нема північної жорстокості” — говорить він в унісон Хвильовому, адже прощати ворогів — це полюдськи. У порядних людей нелегкі долі. Пан Василь, за його ж словами, хреqщений у нині зруйнованій церкві на Старій Основі, що стояла колись у знищеному більшовиками маєтку славетного Квітки. Отже, він — із письменницької купелі. Наш, український поет Василь Боровий. Зиновій ГАЄЦЬКИЙ, с. Лісневичі, Пустомитівський р-н Роман “Доктор і професор” — третій із трилогії Левка Різника “Самотність пророка”, “Поет і Владика”. Всі книги об’єднує непересічна постать поета-енциклопедиста Івана Франка. Він, як і видатний історик і громадський діяч Михайло Грушевський, як духовний провідник галичан Андрей Шептицький, мав визначальний вплив на життя і розвиток українського суспільства в епохальні часи кін. ХІХ—поч. ХХ ст. Основа роману — півтора десятка (1894— 1905) цікавих і, напевно, драматичних років співпраці І. Франка і М. Грушевського у Львові. Молодий, але амбітний професор історії та відомий європейський поет, досвідчений громадський діяч, які, допомагаючи один одному, ведуть виснажливу, але успішну боротьбу за українізацію суспільства, за український університет, за НТШ-зародок Академії наук. Ця боротьба, радше війна з урядовими австрійськими колами, з польським опором, та й зі своїми доморощеними патріотами, серед яких виділяються Микольцьо Шухевич, самолюбивий посол О. Барвінський, “славний” Анатоль Вахнянин і навіть заздрісний М. Павлик… Яскраво Л. Різник описує когорту історичних осіб: політиків, громадських діячів, письменників, групує їх за ступенем важливості для української справи, чи навпаки-ворожості до неї. Цікаво письменник вибудовує ієрархію галицьких мужів за ступенем їх значимості для України. Не без гумору він “розсаджує” їх по рядах. У перший ряд “поджентельменськи” — жіноту: Н. Кобринську, О. Кобилянську, далі — Л. Лепкий, А. Чайківський, М. Павлик, К. Паньківський… “У другому ряді стоять мужі — “звинний” І. Копач, В. Гнатюк (з езопівським поглядом), незворушний О. Маковей. “У третьому ряду — наймолодші зі “славних”: І. Петрушевич, Ф. Колесса, Й. Кишакевич, І. Труш, Д. Лукіянович, М. Івасюк… А щодо інших, то — з притаманним йому гумором “скромно”: “І ось двоє… найнижчих за ростом, але найвищих за працею і талантами, — Мих. Грушевський та Ів. Франко”… Кожна особистість, кожен образ запам’ятовуються надовго своєю індивідуальністю, настільки викарбувані вони рельєфно в нерідко дотепних міні-характеристиках. Ось, наприклад, як “малює” І. Франка у листі до М. Грушевського Кониський: “Рижий!.. Рижого — кого насамперед треба остерігатись у Львові. Колючий-бо, гострий-бо, непередбачуваний… сто копанок чортів йому в ребро! Єдиний Франко серед львівської літерацької інтелігенції має на голові волос-як з мідного дроту, червоні очі, як у ангорського кроля, лице золотистою пергою обсипане. Явно мічений чортяка!” Глибоке знання праць І. Франка та М. Грушевського, середовища, безпомилкова орієнтація в історичних подіях, в наукових літературних, громадсько-політичних течіях і партіях, в ідеологічних, філософських концепціях, у насущних проблемах суспільства, розуміння тієї епохи дозволяють письменнику без напруження втілюватись в образи головних персонажів. Тому так невимушено природно і живо він виписує портрети, діалоги, що постійно відбуваються між І. Франком, М. Грушевським, іншими персонажами. Сприймається все це так, ніби автор перебував на місці зображуваних подій. І. Франко у романі Л. Різника характеризується різносторонньо, тепло, симпатично. І як учений, глибокий знавець історії, культури, літератури європейських народів, Античного світу, і як геніальний поет, і як безкомпромісний захисник українства. Вже не кажучи про свою епоху, у якій безпомилково орієнтується і відкриває очі М. Грушевському на народовство, фальшивий і корисливий патріотизм, на галицьку тусовку, політичні і літературні течії, на проблеми жидівства, полонофільства, москвофільства. Сам Л. Різник розрізняє типи москвофільства: старорусинське, як противага пропольському; хлопське і панське москвофільство, а ще сикофантське, тобто шпіонське… “різко осуджуємо москвофільство сикофантське та шпіонське, що є служкою нинішньої російської державної машини; москвофільство платне й гідне всякої погорди”. Письмо Л. Різника таке яскраве, що, мимоволі, ним описуване починаєш порівнювати з сучасністю: ось така проекція на нинішні події. І. Франко — категорично-безкомпромісний, непоступливий, часто собі на шкоду. І це добре усвідомлює розважливий М. Грушевський, який у силу своєї делікатності дипломатично уникає “дразливих” тем у розмові з поетом. Дуже щиро і тепло характеризуються М. Грушевський і І. Франко у відносинах з іншими особами, особливо, що стосується їхніх дружин. Маринця-галичанка, що вийшла заміж за “східняка” Грушевського, яка душі “не чаяла” у своєму Михасеві, у всьому симпатизує І. Франкові — своєму улюбленому поетові, щиро переживає за нього у повсякденній його боротьбі з середовищем і в літературі, і в суспільному житті. Виписана вона в романі, як мудрий педагог, як щира по натурі і добра людина. Вона інстинктивно орієнтується де істина, стає доброю помічницею, розрадником М. Грушевському, який, на її думку, перепрацьовується, не щадить себе. А щодо образу дружини І. Франка Олі — треба сказати осібне спасибі Л. Різнику. Вона зображена різносторонньо, тепло. Об’єктивно показані непрості стосунки її з І. Франком. З багатьох джерел у нас склалось якщо не хибне, то стереотипне враження про неї. Їй приписувались безкінечні скандальні сцени, психічна неврівноваженість, непристосованість до елементарних умов буття, усілякі конфлікти в сім’ї… Письменник насамперед виділяє в ній риси шляхетності. Здобувши по-європейськи блискучу освіту, знаючи європейські мови, вона стає надійною помічницею І. Франкові, який до того ж всі домашні клопоти, зокрема й виховання дітей переклав на плечі дружини. Вона вміє побачити в своєму чоловікові велике, геніальне і це головне. Глибоко і тепло розкривається твердий, залізний характер І. Франка у людських взаємостосунках, у переживаннях і сумнівах, у здатності подивитись на себе збоку, визнати свої помилки, у його здатності проаналізувати ситуацію і (якщо треба) визнати свою неправоту. Наскільки глибоко треба знати і розуміти весь доробок поета, громадського діяча, його листування, публічні виступи, вжитися в образ, аби так переконливо передати його роздуми, сумніви, переживання. Добре в романі показана роль Галичини, як П’ємонта, як національно-свідомого краю, який живить своїми ідеями всю Україну, впливає на розвиток національної ідеї. І заслуга в цьому насамперед двох мислителів Грушевського і Франка. Роман Левка Різника, а це науковий історико-літературний твір, є серйозним дослідженням, читається легко, з видимим задоволенням, яке хочеться розтягнути в часі, подумати, пережити… Письмо Л. Різника насичене багатьма прислів’ями, фразеологічними зворотами влучними і дотепними висловами, які належать І. Франкові, М. Грушевському та іншим персонажам, що вирізняють їх, роблять неповторимими, а мову твору просто розкішною. Роман “Доктор і професор” особисто для мене став поштовхом для переосмислення літературних процесів, суспільних течій, політичної боротьби в Галичині тієї епохи. Багато в чому змінилося моє уявлення про Галицьку тодішню еліту і разом з тим поглибилось враження про таких мислителів часу, якими були Михайло Грушевський та Іван Франко.

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин