Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
Доля на тлі історії · “Окреме людське життя — вже історія зі своїм голосом”. · с. 10сторінка оригіналу ↗

Повернення додому

Слово Просвіти, №22 за 2013 рік

Марія ЛЮДКЕВИЧ Лука Мишуга любив осінь за барвистий спалах сліпучих кольорів, дощову ностальгію, буйне цвітіння розкішних жоржин і густий килим чорнобривців, які не хотіли піддаватися ні смутку, ні вітрам, а тішилися кожним днем так, ніби для них він був особливим і святковим. Для Луки 30 жовтня і справді було свято, бо це був його день народження. Тоді приходили спогади, наче гості, сідали навпроти і починали з ним розмову. Найчастіше Лука повертався думками в своє рідне село Новий Витків, згадував батьківську хату, сад, у якому малим любив ласувати солодкими грушами і яблуками. Спогад повертав його до одного осіннього дня, коли малим він уперше побачив у їхній хаті красивого пана у гарному одязі. Він сам не зацікавив його, але зір притягала напарфумована хустинка, що виглядала з кишені. Тоді він уперше зрозумів, що одяг може пахнути. Він не міг надивуватися, що від руки того пана била ясність. А це так у світлі місяця сяяв перстень із діамантом — дарунок російського царя. Цей пан, йому сказали, був його стрийком — татів брат, співак світової слави Олександр Мишуга. Тоді Лука ще не знав, що стрийко в його житті зіграє значну роль. Опісля, коли Лука трохи підріс, батько переповів йому, що стрий казав, як хлопець піде до школи і добре вчитиметься, то він йому на- Оксана АНДРІЯШИК Минають 80-ті роковини від дня народження прозаїка Романа Андріяшика. Хоч би як запраглося без каяття і гіркоти запалити свічку над вічним спочинком письменника, та не вдається, бо доля великих людей — це доля країни. “Реальність тяжча за все, що відбулося в нашому національному минулому”, — сумно вирік Р. Андріяшик після виходу знакових своїх романів “Люди зі страху”, “Додому нема вороття”, “Полтва”, “Сторонець”, “Сад без листопаду”. У полі його письменницьких інтересів сув’язь минулого, сучасного і майбутнього України, а ще незбагненна діалектика світу й антисвіту, життя і смерті, космосу планетарної душі людства. Р. Андріяшик чи не в кожному романі зумів запропонувати читачеві цілком нову, досі не знану в українській літературі концепцію: у “Людях зі страху” — життя на бункері, у “Полтві” символічно прозвучав мотив поневолення українців, а “Сад без листопаду” (1980) став першим романом, у якому йшлося про можливу атомну катастрофу. Його цікавили малодосліджені, або й “білі плями” в національній історії. Тому в романі “Сторонець”, який 1998 року був удостоєний купить таких книжок, що з них буде дужча ясність, ніж від місяця. Важко гортати гіркі сторінки дитинства. Померла мати. Сестра Марія пішла в черниці і стала сестрою Павлею. А його, Луку, взяв до себе директор місцевої школи. Його жінка-полька розмовляла з дітьми у школі тільки по-польськи і заохочувала учнів, щоб вони казали, що є поляками, а не русинами. Отоді Лука вперше зрозумів, радше відчув, що це щось не так, як має бути насправді. А коли він підріс і настала пора вирішувати, чи вчитися йому далі, мачуха повезла Луку у Львів, стрий допоміг йому вступити до гімназії. Він і досі пам’ятає той одяг — форму студента Академічної гімназії у Львові, добре виховання і суворі вимоги до навчання. Хлопець, на жаль, учився не дуже добре, але стрийко не сварив його, а тільки казав, що він не повинен себе змушувати вчитися, зате може стати добрим і чесним ремісником, яким був його дід, є тепер батько. Лука старався як міг. І дуже хотів не засмучувати стрийка, який підтримував його матеріально. Тож учився далі з більшою охотою. 1906 року Лука закінчив Академічну гімназію у Львові і вступив на університетські студії у Відні, а 1911 року отримав диплом доктора права. Відтоді починається для нього інше життя. На початку 1915 року він вступає добровольцем до Легіону Українських Січових Стрільців. Спочатку займається вишколом новобранців, виховує юнаків у національному дусі. — Я був тоді по-справжньому щасливий, — роздумує Лука, переглядаючи свої давні книжки “Похід українських військ на Київ” та “Державна адміністрація на Україні”. Це були збірки його статей, що публікувались в органі ЗУНРу “Український прапор” та часописі “Стрілець”. Скільки мрій і надій вирувало тоді в серці! Розпалась Австро-Угорська імперія, постала Українська соборна держава з урядом у Києві. Тепер, коли йому виповнилося 67 літ, із погляду на прожите Лука розуміє, що йому випала важка доля, бо жив у часи нелегкі, але надзвичайно важливі для України, коли формувалася національна свідомість, українське життя об’єднувало людей. Короткі штрихи біографії, як жилки на кленовому листку: член Державного комісаріату в Радехові, праця в управі УГА, пресовий референт діючої армії С. Петлюри в Кам’янці-Подільському. Наприкінці 1919 року з урядом Є. Петрушевича виїжджає до Відня, бере участь у дипломатичній місії К. Левицького до Риги та О. Назарука в часи його поїздки до Копенгагена на переговори з радянським послом М. Літвіновим. Із 1921 року — чужина, далеко від батьківщини — США, де він виконує важливу місію — збирає кошти для уряду ЗУНР в еміграції. Його промови, звернені до українців, зворушили не одне серце. А було йому тоді 34 роки. Писав статті в газету “Свобода”, піднімав в українців патріотичний дух. Як трудно і непросто було тоді, але знав, що крок за кроком треба йти до поставленої мети. Згадує ті часи і лист до громадсько-політичного діяча О. Назарука від 17 лютого 1932 року, в якому писав, що працювати представнику невизнаної держави, а ще такої, як наша, — річ нелегка: “Та я ж як

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин