Абетка відомих імен · “Присутність Ярослава Мельника в культурному просторі України бажана й необхідна, бо він розширює й урізноманітнює його”. · с. 12сторінка оригіналу ↗
«Я мрію про багатоповерхового українця»
Слово Просвіти, №22 за 2013 рік
Ярослав Мельник — “людина лісу”, як він каже про себе, народився на Волині. Тривалий час мешкає у Вільнюсі, пише українською і нині більше відомий у Литві чи Франції, де вийшло чимало його книжок у перекладах, аніж в Україні. У 80%х роках він — активний літературний критик, який спровокував не одну дискусію. Нарешті Ярослав Мельник повернувся — як письменник — додому, в Україну. Минулого року у видавництві “Темпора” вийшла його книжка “Телефонуй мені, говори зі мною”. Презентації відбулися у Києві та Львові. Саме це видання увійшло в короткий список конкурсу “Книга ро% ку ВВС—2012”. Присутність Ярослава Мельника в культурному просторі України ба% жана й необхідна, бо він розширює й урізноманітнює його.
— Ярославе, якою бачиться Україна з твоєї європейсько-литовсько-французької перспективи? — У мене таке враження, що Україну ще не зрозуміли, що це за диво таке в Єв# ропі. На Заході небагато ще людей розумі# ють, що Україна — не звичайна країна з “пострадянського” простору. Це не Бос# нія, не Словаччина, не Молдова… Навіть не Чехія. Це — гігант. Більшість людей на Заході про це лише починають дізнаватися і дивуватися. А це вже добре. Україна — територіально найбільша європейська країна. А за кількістю насе# лення співвіднесена з Німеччиною, Фран# цією, Англією, Італією. Але знання про неї у західного обивателя мінімальні. Навіть чемпіонат з футболу дав лише поверхові знання. — Які у “людей Заходу” міфи про Україну? — Міфи про Україну дуже надумані: країна расистів (це Бі#Бі#Сі постаралося перед чемпіонатом), країна бідних заро# бітчан (так думають в Італії, скажімо), кра# їна повій, країна “Фемен” (українки — це ті, що з голими грудьми)… І, звичайно, найбільш “значуща” інформація — “краї# на Чорнобиля”. Прикро, але саме так сприймає Україну західний обиватель. Не думаю, що Україна коли#небудь стане економічним дивом, щоби звернути на себе увагу. Або спортивним гігантом. Її шанс — культура. Прозвучати як країна культури. Ми як культурний феномен по# ки що терра інкогніта для Заходу. Щодо мого особистого відчуття, то ук# раїнці повинні дякувати долі, що їх так ба# гато (навіть українськомовних ще багато — їх більше, ніж литовців, латишів та ес# тонців, разом узятих!) Кількісно велика нація має теоретично і більший потенціал. Ми є велика нація. Тільки загнана в кут у своїй (?) країні. — Що для литовців може бути цікавим в українській культурі? Літературі? У чому, на твою думку, самобутність литовської культури? — Зв’язок із природою. Думаю, Дов# женко був би цікавий — не лише як кіно# режисер, автор геніальної “Землі”, а й як письменник. Та багато хто. Литовці, хоча і одна з найбільш католицьких націй в Єв# ропі, язичники в душі. Це їх тримає. Там дуже сильна поезія. І поети там досі — на# ціональні герої. Недавній відхід Юстінаса Марцінкявічюса, а тепер і Марцеліюса Мартінайтіса були новинами № 1 у всіх литовських ЗМІ. І це викликало багато# тижневу розмову про їхнє життя, про їхню поезію, демонструвалися фільми по теле# баченню. Досить сказати, що в 90#ті роки книги віршів Марцінкявічюса виходили накладом 100 000 примірників і відразу ж зникали з прилавків. У Литві проживає три мільйони людей… — Як вивчав литовську мову й коли відчув, що достатньо володієш нею? — Допомогла філологічна освіта і знання інших мов. П’яту чи шосту мову вивчаєш легше, ніж другу чи третю. А тим більше, коли живеш у повноцінному мов# ному оточенні. Навіть прості українські заробітчани, приїхавши в Італію, почина# ють говорити італійською вже через кілька місяців. — Що тебе особливо вражає в литовській мові? Відомо, що вона начебто особливо споріднена із санскритом… Які паралелі змовою українською можна віднайти в литовській, окрім того, що обидві належать до індоєвропейської мовної сім’ї?
— Справді, литовську мову вивчають там, де вчать класичні мови, санскрит. Є думка, що литовці “говорять санскритом”. Звичайно, це не так. Але справді багато граматичних і лексичних моментів диво# вижно збігаються. Скажімо, санскритське “Бог” — “Девас”. У литовській це “Дєвас” (Dievas). Найдивовижніше, що і відміню# вання іменника майже збігається з литов# ським (практично ті самі закінчення). Цього року мені довелося презентувати свою прозу в Парижі, в Інституті східних мов і культур (ІНАЛКО). Я був здивова# ний, що в групі, де вивчають (французи) литовську мову, студентів удвоє більше, ніж у групі українській. Як це зрозуміти? Мені пояснили, що литовську мову прихо# дять вивчати чимало тих, хто вчить кла# сичні мови. Санскритологи, як правило, поглиблюють свої знання санскриту, вив# чаючи “живий санскрит”, литовську мову. Але не забудьмо, що в Україні є чимало людей, які вважають, що санскрит — це… “староукраїнська мова”. Коли я був в Індії, цікавився хінді, прислухався до мови, в якій, кажуть, 60 % слів санскритських. Ме# не багато що здивувало. Наприклад, їхні вельможі називаються “магараджі”. Це слово і ми знаємо, бо дивимося індійські фільми. Це водночас і санскритське слово — “магараджа”. Так#от, “мага” — це вели# кий. А “раджа” — це правитель, король. Нічого не нагадує в українській? Велика (верховна) рада — це буквальний пере# клад, а до того ж ми маємо корінь “маг”— “мог” у словах “магія”, “могутній”, а зна# чення слова “рада” як символ влади взага# лі збігається зі словом “раджа”. Так що це майже санскрит. — Так чи так — ми з литовцями родичі… Як твої діти опановували українську мову? — Треба з народження говорити з діть# ми своєю мовою і вони говоритимуть без акценту, це буде для них рідна мова. Дитя# чий мозок надзвичайно відкритий для сприйняття будь#якої мови, якщо вона входить у нього з перших днів і звучить щоденно. Звичайно, для глибшого знання мови (писати, читати, розширювати лек# сичний запас) потрібні вже зусилля, занят# тя. — Твоя сім’я — родина поліглотів. Розкажи про це докладніше. — Мови — це наш світ. Ми практично всі зв’язані з мовами, і їх багато. Дочка вивчає десяту мову. Це вікна у світ. Також — інструмент. — Кого з литовських письменників — класиків і сучасників — любиш особливо і чому? — Поет Йонас Стрелкунас, про якого я встиг написати статтю, поки він ще жив. Це поет від Бога, з сильним ліричним по# тенціалом. Це десь рівня нашого Леоніда Талалая, котрого я люблю ще з 80#х років. Сильні образи, метафори, які запам’ятову# ються назавжди. Як талалаєвський хлоп# чик, який зник у малині “і не вийде звідті# ля” (символ неповторності часу і нашої Самості), чи “дистанція пташиної довіри” Затуливітра. Нічого точнішого про приро# ду людської довіри я ні в кого не зустрічав. У Стрелкунаса є вражаючий вірш, написа# ний незадовго до відходу. Там є метафора: твоя книга — це чорний ящик, який зали# шився після авіакатастрофи. Літак — це твоє життя, наповнене близькими людь# ми, які тебе любили, але вже нікого нема. Слова ніжності, а потім крики про поміч — усе в чорному ящику. Але “ніхто не про# читає, що в ньому записано”. Я люблю вселюдське в кожній культу#
рі. Тоді ця культура, яка відкриває вселюд# ське, стає тобі рідною. Є й інші чудові по# ети в Литві. І дуже добрі прозаїки — прос# то серед прозаїків я для себе не знайшов такого, який би виразив саме мій світ. А от серед поетів — знайшов. Тому про них і го# ворю. — Які вади характеру зумів інтегрувати, аби вони сприяли особистісному розвиткові? — Непросте питання. Може, різкість? Різкість у житті — це погано. А в творчості — добре. Максималізм. Це пов’язано зі сміливістю. — Ти побував у різних куточках світу. Чим керуєшся, вперше потрапивши в невідоме місце? Як “обживаєш” його? — Справді, я не сиджу на місці. У ве# ресні був у Луцьку на зустрічі письменни# ків України, Литви, Білорусі та Молдови. Потім — літературне турне Франція— Швейцарія, Різдво, як завжди, зустрів в Україні, у березні — в Лондоні в Україн# ському інституті, куди мене запросили презентувати прозу, потім проїхав під во# дою (незабутнє враження) поїздом до Па# рижа, де мав зустрічі з читачами в бібліоте# ці Петлюри і побував на Книжковому са# лоні… Це створює відчуття сюрреалізму і дає відчуття свободи, свободи від самого себе. Зміна місця. Я тут завжди згадую Сковороду — “Світ ловив мене, але не спіймав” (слова, які він просив написати на могилі). То чому Сковорода мандрував весь час? Постійні переміщення — це вті# кання від самого себе (суєтного, низького) і пошуки себе справжнього. Своєї ідентич# ності. Це архетип, виражений ще в “Одіс# сеї”. Після Парижа я опинився в Барсело# ні, а на Пасху — в своїх українських лісах… У нових місцях ти чужий і свій водночас. Досить дивитися на цей світ як на сон. Там поглиблюється твоє “я”, а все наносне злі# тає само. — Чи зраджував самому собі? Чи здійснилися мрії юності? — Намагався не зраджувати — і від цього чимало терпів. Тільки треба визна# чити, що тут означає “собі”. Інколи мене питають, чому я не професор — закінчив школу із золотою медаллю, університет з червоним дипломом, мене в студентські роки прозивали “професор”. Ніхто не сум# нівався, ким буду. Але коли згадую свою юність, то не можу згадати, щоби коли#не# будь мріяв стати “професором”. Па# м’ятаю, як після аспірантури Літінституту мене Микола Жулинський кликав до Інс# титуту літератури… Правда, додалося й особисте, сімейні обставини. Але завжди мріяв бути вільним. Не зв’язаним. І за це заплатив дорогою ціною. Та не шкодую. Напевно, не міг би написати те, що напи# сав, завідуючи кафедрою. Хоча поважаю моїх колишніх колег по критичному перу, таких ентузіастів своєї справи і справжніх подвижників, як, скажімо, Михай# ло Слабошпицький, Володимир Панченко… — Чи діяло в твоєму житті парадоксальне правило: “Немає нічого поганого, що не оберталося б на добро”? — Завжди. Так і є. Бо ми не ба# чимо далі свого носа. Я закінчив школу в 16 років і дуже переживав, коли не пройшов медкомісію (по зору) на… будівельний факультет. Був просто у розпачі. Мотив (що хотіти від 16#літнього майже під# літка): там учився мій двоюрідний брат, старший за мене — я мріяв з ним жити в одному гуртожитку… Був би зараз виконробом. — Чи залежить твоє натхнення від пори року? Коли і як “приходять” сюжети? — Не залежить. Залежить від “стану свободи”. Душа має бути вільна від тривоги, від суєти. Має відбутися фантастичне опускання в шахту самості. Щоб одні за одни# ми злітали оболонки. Інколи свис# тить у вухах і захоплює подих, коли опускаєшся з космічною швидкіс# тю. Десь до ядра Землі… — Як стежиш за українською літературою? Чого їй, сучасній, бракує, на твою думку? — Стежу уривками. Виручає Інтернет. Чесно скажу: став більше стежити, як по# вернувся творами в Україну. Як став існу# вати і для свого народу. Якщо я скажу, що їй бракує польоту над земним і конкрет# ним, сильного загальнолюдського пафосу, то виставлю себе в непривабливому світлі: бо, по#перше, виставлю себе мало не прикладом, а, по#друге, література має бу# ти різною. Більше того, люди живуть кон# кретними реаліями і література їм цікава, коли вона ці реалії описує. Загальнолюдські поверхи є у кожної людини, але у багатьох вони або недобудо# вані, або пустують, на них — наче в яку# небудь мансарду духу — рідко піднімають# ся. Що таке людина? За фактом, це істота, занурена в проблеми сьогоднішнього дня. Я навіть заздрю таким людям. Я би дуже хотів бути такою людиною — вичерпува# тися сьогоденним, насущним. Кажу чесно. Мені здається, наскільки ці люди низькі, настільки вони глибокі своїм інтересом до дрібного і минущого. Настільки вони по# своєму щасливі. Це парадокс. — Чи не міг би конкретизувати? — Коли я слухаю, з яким пафосом яка# небудь сільська жінка розповідає про су# сідку чи родичку, чи співробітницю, яка наступила їй на мозолю — коли бачу, як го# рять її очі, як бризкає з рота слина, як во# на вся кипить — я в захваті. Це мене пот# рясає. Що людина, яка на порозі кінця (ами всі на такому порозі), може стільки по# чуття, енергетики, сили вкладати в мину# ще. Усіх людей трясе від того, про що вони завтра забудуть і ніколи не згадають. Це приголомшує. Але є різне щастя. Я вважаю, що сучас# на українська література великою мірою виконує свою функцію — вона відображає історичні й сучасні реалії українця. Вона — плоть від плоті. І вона дуже талановита. Я ж, може, просто мрійник. І мрію про якогось ідеального українця. Який підняв# ся би над своїм сьогоденням. І дивився на свою побутову ситуацію, свої щоденні проблеми, навіть на історію свого народу десь із захмар’я. Розуміючи, що все це сон. Бо все мине. Так, мені здається, дивився на світ Сковорода. І навіть, хоч як пара# доксально це звучить, Стус (я про це писав дуже давно, в статті про нього у “Вітчиз# ні”, — про буддистське у Стуса). Я мрію про багатоповерхового українця. У якого є мансарда. І в яку він піднімається не раз# двічі в житті, а постійно. Бо там живе його дух. Напевно, я в певному сенсі ніцшеа# нець — раз думаю про “вищу людину”… Вільну духом (тобто піднесену над жит# тям!) і високу чолом…
Спілкувалася Людмила ТАРАН
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
