Рік Грінченка · “Грінченко поставив завдання побороти негативний русифікаторський вплив в Україні”. · с. 10сторінка оригіналу ↗
Від автора «теорії малих діл» до Великого Просвітника українського народу (народопросвітня діяльність Бориса Грінченка)
Слово Просвіти, №22 за 2014 рік
Василь ЯРЕМЕНКО, професор, член НСПУ
Продовження. Поч. у ч. 21 за 2014 р.
Репертуар сільських бібліотек, як інструментарій здійснення народопросвітньої програми Бориса Грінченка, завжди був головним чинником його діяльності. Редагуючи 1906 р. “Громадську думку”, він натрапив на звіт “Киевского Общества Грамотности” за 1904 рік, в якому його вразила інформація, що в бібліотеку рідного села Т. Г. Шевченка Кирилівку “Общество грамотности” виписувало дві чорносотенні газети — “Биржевые въдомости” Ясинського і “Дружескія ръчи” кн. Мещерського. Протест Грінченка був настільки різкий, що Редакційний комітет “Громадської Думки” не погодився його надрукувати (Див. кн. 2-гу “Педагогічної спадщини”, с. 332— 333). Це була боротьба за глибокий зміст народопросвітньої книги проти насадження безліччю різних “Обществ” чорносотенної ідеології. Він запитував “Кіевское Общество Грамотности”: “1. Як воно могло допустити газету кн. Мещерського в бібліотеку ім. Шевченка? 2. Які книги є в цій бібліотеці? Чи є там Шевченків “Кобзар” в оригіналі? Чи є там твори інших українських письменників в оригіналі і яких саме? Чи є там біографія Шевченка українською мовою? Чи є там книжки, з яких читач може довідатись про історію України? Покажіть нам каталог цієї бібліотеки! […] ми вам не віримо і вимагаємо у вас документальної відповіді на питання: що ви ширите серед нашого народу: світ, правду й волю, чи темряву й рабство?” І, не чекаючи, що йому покажуть каталог, сам уклав Репертуар книжок сільської бібліотеки. Підсумовуючи зроблене, Борис Грінченко підкреслює, що справою його життя, попри роботу на розмаїтих відтинках культури, науки, художньої творчості, педагогіки, публіцистики, журналістсько-видавничої діяльності, — було створення книжок народопросвітніх, чи, як він ще називав, популярних книжок, або й просто — “народніх книжок”. Ідея створення бібліотек народопросвітніх книжок постала у Б. Грінченка ще задовго до Олексіївки Алчевських, де він створив програму просвіти народу під назвою “Популярні книжки” (1890). Навіть ще до початку вчителювання 17-річним канцеляристом Харківської казенної палати марив про видання дешевих українських книжок для народного читання. Разом із товаришами Іваном Зозулею, Данилом Ткаченком (псевдо: Д. Пісочинець та Д. Гордієнко) на зекономлені з 10-карбованцевої зарплати копійки підготували перші три народопросвітні метелики: “Бідний вовк”, “Два товариші”, “Про грім та блискавку”. Отож “стаж” народопросвітньої діяльності Бориса Грінченка маємо рахувати з 1881 до 1909 р., себто 28 років. Жандарми царської Росії засвідчили, що під час арешту 1879 року в його шкільному ранці (був учнем 5-го класу Харківського реального училища) виявили народопросвітні книжки соціалістичного змісту С. Подолинського та М. Драгоманова: “Парова машина”, “Про гроші”, “Про багатство і бідність”, “Як наша земля стала не нашою”. Лектура 16-річного учня аж занадто промовиста. Через тринадцять років, у 29 років, Борис Грінченко в “Листах з України Наддніпрянської” на рівних полемізуватиме про національні справи з М. Драгомановим. А тоді, 1881 року, зробивши вибір на користь народного учителя, взявся до роботи. В листі до Д. Ткаченка (Д. Пісочинця) 1884 року писав: “Написав читанку для дітей, але не знаю, чи здатна вона куди-небудь. У цензурі лежить три моїх переклади… Окрім того у цензурі ж і вірші мої, збірник. Живу у Полтавщині, дещо записую, дечому вчуся. А що далі буде, не знаю… мабуть, треба робити, робити, робити. Ми воли у ярмі, котрих запрягли та ще й підганяють туди або сюди. Але й вони з’орють ріллю, прийде сівач, рясно засіє і запишніють сходи”. І він сам орав перелоги, засівав народопросвітню ниву… і “всю силу, що мав я і маю, на роботу невпинную клав”. Його cre- do зафіксовано у поетичних рядках: Ми, щоб робити на світ народились, Ми для борні живемо. Уже в квітні 1890 року він виклав у статті “Популярні книжки” програму народопросвітньої роботи, яку послідовно крок за кроком виконував усе своє життя. Наступного, 1891 року, статтю-програму опублікували у львівській “Зорі”. Були викладені теоретичні засади народопросвітньої літератури і складено план видання народопросвітніх книжок (щойно вперше надрукований у примітках до першої книги “Педагогічної спадщини”). Б. Грінченко, ще вчителюючи, захопився діяльністю французького просвітителя Жана Масе — “ініціатора і найголовнішого робітника” створеного ним просвітницького руху у Франції. Цей рух за короткий час охопив усю Європу. “Діяльність Жана Масе доводить, як багато може зробити енергія однієї людини, аби тільки в людини тієї була любов до свого діла”1. Жан Масе за короткий час, починаючи із 1861 р., створив сам низку народопросвітніх книжок: “Історія шматочка хліба”, “Дідусева щотниця”, “Театр у Petit- Chateau”, “Казки”, “Слуга шлункові”, які тривалий час були “зразком популяризації наукових знань”2. Жан Масе буквально “марив про те, щоб кожен француз і француженка були письменні і щоб, вийшовши зі школи, могли й далі себе освічувати…” Грінченко робить висновок, що Жан Масе “не сподівався, щоб можна було відразу повернути всю справу туди, куди бажав, а хотів робити добро потроху, почавши з малого, з того, що поки було можливе, щоб дійти потім і до великого”3. Оце і є “теорія малих діл” Б. Грінченка: робити те, що дозволяють обставини, робити можливе, потроху, почавши з малого, щоб дійти до великого. Чи робив і зробив хтось більше? Грінченко від малого дійшов до великого і став загальновизнаним Великим Просвітником українського народу, який таки на час Визвольних змагань дав уже багато і сприяв розбудові Української Народної Республіки. За радянського часу Грінченка оголосили “співцем петлюрівщини” і “українським буржуазним націоналістом” уже, очевидно, що не за “малі діла” чи “каганцювання”. Наче хтось у ті часи уже ввімкнув “лампочку Ілліча”. Приклад Жана Масе став для Бориса Грінченка дороговказом у здійсненні програми і плану народопросвітньої програми, у створенні системи засобів її реалізації. Як і Жан Масе та його найголовніший помічник Емануель Боше, Грінченко постійно й наполегливо закликав українських письменників, вчених, практиків до роботи на народопросвітній ниві. Грінченко виписує програмові думки Масе: “Ми дбали не про вибори, а про виборця”, “Ми привчали думати тих, хто не вмів думати; привчали до роботи тих, хто не робив. Ми виховували людей і громадян”, “Ми не дбаємо про політику, бо рідний край і його інтереси вищі од політики…” Стаття була опублікована у львівській “Правді” 1891 року, і всі думки, досвід Масе в народопросвітній діяльності Борис Грінченко ретельно виконував упродовж наступних 19-ти років, до останнього дня свого життя. Насамперед Б. Грінченко поставив завдання побороти негативний русифікаторський вплив в Україні. Московські “лубочні” книгарі видали 30 малюнків на українські сюжети: історично-літературні, побутові, змісту гумористичного — й успішно розповсюджували їх серед українського народу. Лубочні малюнки московських крамарів призначалися начебто вдовольняти потреби українського громадянства, а насправді здійснювали його русифікацію. Заохочені прибутками, московські видавці почали здійснювати лубочні видання українських авторів, зокрема “Енеїди” І. П. Котляревського. Грінченко ставить завдання створити українські лубочні видання, які б відповідали українським народопросвітнім виданням і робили заслон русифікаторській діяльності. Власне, переборовши московський “лубочний” вплив, Грінченко і покінчив із “теорією
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
