“Жертви, принесені на вівтар Вітчизни, морально зобов’язують кожного проявити свій громадянський чин”. · 11 Етнополітика · с. 11сторінка оригіналу ↗
Viribus unitis
Слово Просвіти, №22 за 2014 рік
Допоки ідеї, погляди, здобутки багатьох заборонених, репресованих науковців, незаслужено забутих громадських і політичних діячів, просвітників на материзні і поза її межами будуть табуйовані, доти стан культурного самопізнання та самоусвідомлення українського народу характеризуватиметься неповною й необ’єктивною оцінкою. Бо осмислення власного національного буття можливе лише через осягання національної культури в її цілості й взаємодії. Вочевидь, що Україна в своїй історії мала небагато сприятливого часу для національно-культурного розвитку, а більше перебувала в стані національно-культурного виживання. І нині, в ХХІ столітті, торуємо шляхи до національної ідеї утвердження авторитету української державної мови, історичної правди, національної школи, високоетичної громадянської літератури, мистецтва без належного інформаційного простору і соціокультурного середовища. Гуманітарна політика впродовж більше двох десятків років страждає кульгавістю й запопадливістю до чужих, часто насильно привнесених, “цінностей”. Чим швидше прийде це усвідомлення, тим унеможливлюватиметься небезпека розчинення національної історії, культури в “загальнолюдській”, “спільній” моделі, яка давно інфікована ідеологічно-політичним вірусом.
Георгій ФІЛІПЧУК, доктор педагогічних наук, академік АПН
Тож хто виконує роль гуманітарного спецназу впродовж тривалого часу в Україні? Найперше, останні місяці російської агресії остаточно засвідчили ілюзорність і хибність опертя на ідеологему “братніх” стосунків, які насправді не такі вже й братські. По-друге, необхідно навчитися не лише військом боронити власну землю, державну незалежність і свободу народу, а й захищатися від безперервної гуманітарної експансії. Прикро, але поки що зайди добре почуваються в українському інформаційному, освітньому, культурному просторі й навіть владному олімпі. По-третє, як і колись, так і нині Україна не може позбавити себе колаборантської хвороби. Бійтеся тих “національних” політиків, провідників, очільників, які ніколи не були ні жертовними, ні одержимими національною ідеєю, бо Україну сприймають як територію, де “заробляють” гроші. Бійтеся “найгіршої хвороби — хворіти духом” (Г. Сковорода). І чуємо, що незабаром матимемо таку державу, де скрізь і всюди зможемо говорити мовою якою хочемо, ходити до церкви, в яку хочемо, прославляти героїв і відзначати свята, які пошановуємо. Одне слово — вільному воля. Не вистачає тут лише одного — ствердити, що це і є нашою національною ідеєю. І добре було б пояснити, а що об’єднує народ і чи задовольнятимемо гопників, терористів, українофобів, які за будь-яких загравань люто ненавидітимуть усе українське, вбиваючи людей, нищачи державу. Тому висловлюю найголовніше застереження. Як тільки Україна, нібито заради удаваної єдності й державності, стане приторговувати Мовою, Історією, Традицією, Вірою, то українське серце позбавлятиметься своєї духовної їжі. Очевидно, кожен свідомий розуміє — подаровану Богом рідну мову, національну культуру, віру треба оберігати і зберігати. Це той “рубікон”, який не дозволено переходити, щоб не запрягтись у нове ярмо і мовчки ниву орати. Бо мертва та нація, писав француз А. Кюстін, у котрої немає нічого свого, окрім покірності. Пригадаймо часи торжества “інтернаціоналізму”, коли в СРСР щороку зникав один народ, коли з’явилося нове злісне явище проти української нації — геноцид, коли комуністичними голодоморами знищили понад 12 млн українців. Нищився інтелект України. 1932 р. українців-учених було 10063, а на початку 1940 р. їх залишилося 5 тисяч. Тільки в Києві під керівництвом Постишева КДБ знищив 30 тис. української інтелігенції. 22 червня 1944 року наказом № 0078/42 (Берія, Жуков) мали бути виселені всі українці, які проживали під окупацією. Відповідно лише із західних областей України вивезли 2 млн людей. Оскільки гігантський план вивозу українців зривався, то керівництво СРСР вдалося до випробуваного методу — голодомору тепер уже у Західній Україні, коли 1946 року до смерті заморили 369 тис. людей, а 1947- го — 628 тис. І у той час (1946— 1947 роки) у Францію відправили 500 тис. тонн зерна, в Польщу — 900 тис. т, у Чехословаччину 600 тис. т. Руйнувалися церкви, у кращому випадку їх перетворювали на свинарники чи склади, а священиків розстрілювали чи засуджували. Нищили всіх, хто хоча б якось доносив слово правди. Зібравши всіх (близько 500) українських кобзарів і лірників на з’їзд у Харкові, їх вивезли на околицю і розстріляли. Страшна та безкінечна історія етноциду українців. І навіть зараз в Україні (!) убивають людей за те, що вони не зраджують Україну, шанують її національні й державні святині, символи, за те, що вони прагнуть жити в єдиній, соборній і демократичній країні. Жертви, принесені на вівтар Вітчизни, морально зобов’язують кожного проявити свій громадянський чин. На жаль, нинішнє соціокультурне середовище уражене імунодефіцитом на повчальні зразки, гідні наслідування, розпочинаючи від сім’ї і завершуючи найвищими інституційними структурами. Це негативне явище зумовлене зростанням кількості асоціальних родин, браком етики в політиці, приниженим соціальним статусом педагога, агресивною й аморальною інформаційною політикою, домінуванням залишкового принципу щодо підтримки і розвитку з боку держави і суспільства культури, освіти, науки, фізкультури і спорту, інших гуманітарних сфер і здоров’я збереженого середовища. Локальними косметичними заходами, які часто за звичкою називаємо реформами, неможливо оздоровити моральний клімат країни. Для цього потрібна державно-суспільна мотивація і синергія зусиль,
об’єктивна і неупереджена оцінка ситуації суспільного виховання, громадянського і професійного становлення людини. Коли Фінляндія поставила перед собою достатньо амбітні цілі щодо науково-технічного, економічного, соціального прогресу, то, розпочавши з освітньої реформи 1969 року, на межі століття світове співтовариство, а найголовніше — власний народ отримали явище “фінського чуда”. Китай через якість освіти зумів досягнути з 1985 року феноменальних успіхів у космічній галузі, в якій середній вік учених сягає лише 35 років, що на 15 років менше, ніж у США. Проте неможливо покращувати ситуацію в країні, де професія педагога, за даними Держстату України (2013 р.), перебуває серед 5-ти найбільш низькооплачуваних. Помітно, що на таке ставлення до інтелігенції, або за В. Липинського, до “передніх рядів”, впливає не тільки фінансова й економічна політика, а й усталена інерція мислення й поведінкова норма сильних світу цього, які хочуть радше бачити інтелігенцію в ролі “приручених гомерів”, обслуговуючого персоналу, а не провідного чинника суспільного поступу. Тому слід дуже прискіпливо й критично аналізувати досвід, зокрема сусідніх народів у їхньому ставленні до національної науки й освіти. Згадаймо Чехію, в якій Академія наук ось уже понад 220 років на особливому постаменті пошани, а в її статуті записано, що головне моральне завдання для неї — “задовольняти потреби чеського суспільства і національної культури”. Як правило, через її горнило проходять видатні політики, державні мужі, просвітники чеського народу. Це — своєрідна традиція чехів, які багаторічною практикою доводять, що вони “не бояться міністра освіти, а бояться освіти міністра”. Не дивно, що академістами були найвидатніші діячі національного відродження Ф. Палацький, Т. Масарик. Важливо, що чеська Академія наділена повноваженнями не лише творити наукові досягнення, а й оцінювати й формувати моральні стандарти. Президент Гавел недарма зазначав, що освіта без моралі — ніщо. Проте європеїзм для українців у глобальному світі є відповідальною дорогою не лише “за чим”, а й “з чим”. Двері відчиняються перед цікавими і не завжди перед прохачами або перед одягнутими у чужі свитини. Бо негоже випрошувати вогню по чужих хатах, коли не спромігся викрешувати його вдома (за правилом Г. Сковороди), як і негідно зловживати нормою “з хати по нитці — сироті свитина”. Тому для української політики, культури, освіти, мистецтва, економіки, науки надважливо оптимально визначити своє місце в системі цивілізаційних координат. Вітчизняна практика має опиратися на важливу істину, що “пізнання і любов до вітчизни, її особливостей, історії, важливості рідної мови були завжди пріоритетними в німецьких, французьких педагогічних теоріях”. Позбавити себе власної культури означає втратити ідею, життєздатність народу, зробити ущербним зміст сучасної освіти. Свідомо, внаслідок збайдужілості, браку громадянської культури і позиції, часто спекулюючи на відмінностях, своєрідностях розвитку, в Україні триває нехтування винятково на найвищому політичному рівні національним культурно-історичним потенціалом. Такий підхід притаманний або моделі культурно-освітнього імперіалізму, або моделі національного нігілізму, або ущербного постколоніалізму, коли народ потрапляє під закон природного розкладу. Але наш люд, писав В. Стефаник, має (на щастя) в собі багато сил, щоби родити Шевченків, Федьковичів, Франків: вони не дозволять проярмаркувати інтереси того люду… Слова, сказані ще 1899 р., зберігають свою значущість і нині, торкаючись не лише збайдужілої інтелігенції, а й, першочергово, компрадорської політики влади. Шевченкове нагадування “й свого не цурайтесь” мусить повернути освіту до власних витоків, які збагатять її морально, національно, інтелектуально. Відповідаючи на докори “глобалістів”, “усесвітників”, “інтернаціоналістів”, необхідно нагадати, що підтримка, утвердження своєї ідентичності робить народ цікавим для світу, але вона не є прагненням до такого рівня унікальності, що унеможливлює інтеграцію, кооперацію, співпрацю в системи міжнародного співтовариства. Бо зобов’язані також пошановувати й іншу частину Кобзаревого заклику “і чужому научайтесь”. Б. Грінченко, який на початку ХХ століття очолював київську “Просвіту”, у своїй розвідці про національну школу пи-
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
