З блокнота письменника “Хіба той шлях, де лежить Ваша тінь, Ви вже пройшли?”. · с. 12сторінка оригіналу ↗
Валентина ЗАПОРОЖЕЦЬ Валентина ЗАПОРОЖЕЦЬ Імпресії
Слово Просвіти, №22 за 2014 рік
Початок третього тисячоліття По чорній щоці Землі сльозою котиться День. Змиваючи вселенський бруд, він оминув ненароком чийсь непрощенний гріх, який першим переступив поріг тисячоліття.
Сьогодні Сонце рубонуло променем Землю і, немов бджолиний рій із розтрощеного вулика, здійнявся день. Він шало-шаленіючи, терзався в пошуках прихисту, допоки годинник не стомився від часу.
Спадковість Ми вбрід пройшли двадцятий вік. Убрід долаємо й століття двадцять перше.
Небо Бог війни, чи видно Тобі крізь чорний дим ворожнечі маленького хлопчика. У його тоненькій руці — іграшкова шабля, занесена над Тобою.
Наша планета Травинка все ще проростає травою. Небо голубить річку. Сонце пульсує промінням. Медом медують бджоли. Місяць марить снами. Вітер дихає вітром. Та сьогодні боюся, щоб людство не задихало Геростратом, і Фаетоном не задихнулась Земля.
Химерні паралелі Не дивуйтесь! коли після божественної краси природи вас здивує зухвала і ница природа людини. Отче, Ти творив її за образом своїм і подобою… Дозволь спитати: хто глину місив, коли Ти відволікся, щоб глянути на Землю?
Човен У небо піднімався місяць, малюючи тіні на світлій прозорині повітря. Обійнята чарами місячного сяйва річка, легенько, ледь помітною хвилею, заколихувала човен вічності.
Вічність На руках у сонної Вічності бавляться планети-немовлята.
Помаранчевий мінор З високих вершин сподівань поволі сповзає лавина ілюзій… Блукаючи лабіринтами кольорових стежок, прямуємо до Європи. Уже наблизилися до мосту, що туманом простелився над прірвою часу.
Звертальне Україно! Під мелодії печальні навзрид не спи. Розбудись. Крила розправ. Азарт молодих думок обійми життям, зелені слова почуй. І, зводячи високий духом Український Храм — святкуй початок.
Суджене Чекали вітру вологогона зелень молоду… Та ба! Зухвалий вітровій перегорнув не ту сторінку в книзі перемін.
Аксіома Нині дурисвіти стали досить розумними, хоча шарлатанства у них не поменшало. Неуки стали освіченими, хоча свого неуцтва вони не позбулися. А це тому, що розум не обдаровує людину талантом, як і освіченість її душу чутливістю.
Ілюзія Ми українці все ще смиренно чекаємо на вождів — просвітників мудрих і… манни небесної, бо ми народ такий. Ми — саме диво!
Лікнеп Почали вивчати свою історію і втямили, що в ній є Великі достойники. Але уроки їхніх звитяг і поразок не засвоюємо, — лише вдаємо бажання знати.
Інтерфаза Дивись, Європо, як під воскреслим тризубом Україну цинічно шматує орел двоголовий…
Розгін Лавинний смерч бездуховності несеться Україною. Розвихрюючись, він трощить зоряні вершини старої історії і вперто норовить, крізь тьму, в безодню кинути Її. Щоб древній розгін наш продовжити світом, ніколи не пізно стріли кувати з обвуглених душ і вийти назустріч Бажанню…
Сентенція Коли країну накриває громом тьма, козаче, шовк каяття — пізно ткати. Вдихни вогонь висот, відчуй земне тяжіння й твори з вогню і волі дар — вживатись у прозріння. Духом свободи країну напої, стропила зводь із віри і любові, дорогою відродження іди — зі світом тримаючи зв’язок.
Козак — стародуб Стомлений від пекельних походів, люті й любові козак схожий на розчахнуте грозою дерево. Він руки важкі розщеплено вгору скидає і… вкотре, відігнавши імперського птаха, раптом вірить, що в безконечності… таки зріднить українців і волю.
Пізнання мети Йти навмання — пуста затія. Палке бажання українця — висоти і вольності сонячний простір. Як досягти висот таких? За ким іти? Хто поведе? — Аго-о-о-ов! Відгукніться! — у відповідь байдужість і кипіння Ночі. Та ось несподівано голос розлунився Світом і вийшов чужинець, огорнутий Сонцем. Він сів один за круглий стіл Землі, розсіяв думи вікові вітрами і знов змотав в один клубок завіту, в одну мету. І ловко, враз скрутив у нитку сьоме відчуття і в думку засилив цю нитку. Затим сказав: коли мети нема — дорога марна, аби пізнати — як мету, дорогу — до мети, вам треба, крізь життя, вернутися назад й дорогою очищення і любові до самовідродження піднятись… Велике сходження — чекає! Готовий хто?! Здійснити цю мету.
Будисвіт Який дивак придумав твою пісню, горластий Будисвіте? І яка небесна таїна в твоїм куку-рі-ку! — що роздирає покров ночі? Звеличив хто тебе, вояку зі шпорами у гребені-шоломі?..
Ірпінь. 2013 Там бродять сосни золотоцвітними стовпами, там заворожена вільха цілує Сонце, знаджуючи вітер. Там вічність дивиться в замулену Ірпінь й на світ, що для життя ріки нестерпний. Човном по колу там кружляє Ніч, а над лугами, що стали смітником, роїться запах безнадії. Там туга розпечена бродить узліссям… і руденьким кошеням, людей — господарів шукає.
Прийдешнє Коли здолаємо варварську естафету розкроювання землі, і шов буття ще не розійдеться на стику всесвіту і нашого життя, порадіймо знайденій стежці, якою ходили і творили наші предки.
Поклик Прощавай же, Ноче! Ми довго йшли твоїм шляхом і в смертній силі здобули опору. Тепер наш поклик — життя земного Світло! Черпаймо з нього сіль і мед Землі, гіркоту трав і хміль чарівного напою, і пиймо чашу цю до дна! Аби підняти інших, що думкою горять і духом сильні.
Доля Ви прийшли у світ, щоб сіяти добро і дарувать цвітіння! Щоб на зеленому стеблі розкрилився бутон світанку — живого світла Син. Жінки! Звертаюся до знакових і мудрих, наділених знаннями, волею й любов’ю — сьогодні як живеться Вам?.. Зі скалок спогадів і почуттів Ви творите собі рятівне коло й турботи вічні Ваші — усьому раду дать і… не запізнитись. Так і живеться…
Фаталістка Стриженій овечці Стрибог не стишив вітру…
І соломина, за яку хапаємось, воліє порятунку.
Соломина завжди блищала надією. Якось натомлену Її зненацька Вітер підхопив. Золотиста й незгледілась, як опинилась у вирі стрімкої ріки. Врятує хто? Високе небо? Оглухлий Вітер?. Стороняться обидва береги… Пробило полудень. І тиша гомінка. Рятівне коло кидає Сторонній.
Відлуння Застигла хмара плаче над старою криницею. Криниця вмирала. Тривожився і страждав сивий камінь. Хоча й казав, що вода ніколи не була йому потрібна.
Річка Ірпінь Сонячний промінь допоміг річці скинути крижану сорочку. Засоромлена утекла вона в яр. Там, у яру, одягла хвилясту прозорість. Вийшла на сухеньке, випрала береги й висушила на сонці. А опустившись в русло, мов у блакитне ложе, — дозволила вітрові себе хвилювати.
Гроза Над Карадагом закипів туман. Зважіла хмара об’ємно дозрівала в вишині й по центру, пронизавши день, обрушилась грозою. Із-під небес по блискавках гіллястих спускалися краплини… і в губи цілували Море.
Крапля Дощ був сліпий. І краплі легко було від нього сховатися. На підвіконні, сяючи, вона райдужно заламувала сонячний промінь. Відбиваючись, промінь ставав ще міцніший. І крапля ледь не загинула від його вогнистого блиску. Та прийшла хмара і забрала їх обох.
Помірність Де німотна таїна котить по колу шал, як фортуну, Вітре!
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
