Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
Біль і гнів · “Нападників і поліцейських притягнути до відповідальності”. · с. 2сторінка оригіналу ↗

Слов’янськ: життя під окупацією терористів

Слово Просвіти, №22 за 2014 рік

Мешканцям великої України не так просто уявити, що ж усе-таки відбувається на Донбасі в останні тижні, особливо з ходом антитерористичної операції. Чи не найгарячіші точки протистояння — Слов’янськ, Краматорськ, Горлівка, Маріуполь, Донецьк… Навіть телевізійні репортажі не дають такої чіткої уяви про події, як свідчення людей, які мешкають у цьому регіоні. Це інтерв’ю мешканка Слов’янська давала в редакції нашої газети. Жінка, по суті, біженка з міста, де народилася і виросла, досі жила і працювала, біженка з тероризованого заколотниками Донбасу. Її родина, найближчі родичі поки що там, на Донбасі, але теж тікатимуть звідти, бо під загрозою їхнє життя. Тому наша співрозмовниця не назвала свого імені й не фотографувалася для цього інтерв’ю. Вона просто боїться за своїх рідних… — Нам тут, поза межами Донбасу, складно уявити, що у вас відбувається. Притому, що дивимося десятки телеканалів. А що може почути й побачити мешканець Донбасу у своїх мас-медіа про події в самому Донбасі, загалом в Україні та світі? — Що він може побачити, якщо в нашому місті вже понад два тижні не працює телебачення: не діє телевежа. Зараз її контролюють українські військові, але вона знеструмлена. А коли вежа була під контролем терористів, вони вимкнули українські канали й транслювали російські. Що там показують, відомо. У нашому місті є дві свої телекомпанії, але зараз вони лише в Інтернеті, ще діє кабельне телебачення: одні оператори повністю перейшли на російські канали, інші ще транслюють деякі українські. Недавно на дротовій мережі вимкнули Українське радіо, натомість увімкнули Москву. — Чи виходить у місті преса? — Уже понад місяць місцеві газети не виходять. Діють місцеві інтернет-сайти, але інформація там дуже однобока. — Виборів у вашому місті не було… — Звичайно. Так вирішила столиця: там, де відбувається антитерористична операція, вибори взагалі не проводили. — Що ви, мешканці району, можете сказати про антитерористичну операцію? — Вона дуже млява. Усі, хто проукраїнськи, патріотично налаштований, бояться за нашу українську армію, бо їй протистоїть дуже сильний ворог, озброєний до зубів. — Стотисячний Слов’янськ живе чи вимер? До заколоту сепаратистів люди працювали, навчалися, переймалися побутовими клопотами. Що зараз? — Промислових підприємству нас небагато, зараз вони працюють лише частково. Люди втрачають роботу, а у тих, хто працює, скорочують зарплатню. Йдеться, наприклад, про завод ізоляторів. А українсько-італійський завод гіпсокераміки взагалі не працює. — А як сфера обслуговування? Торгівля ж, мабуть, діє, бо як без цього? — Наполовину від того, як діяла до заколоту. Хоча відразу був просто ажіотаж, люди купували про запас, потім трохи заспокоїлися. Скажу про освіту. Наш педуніверситет таки завершив навчальний рік, школи завершили заняття достроково. — Що з медициною? — Терористи захопили одну з лікарень у центрі міста, всіх звідти виселили, поставили охорону. Лікарню перетворили на військовий табір заколотників, вони там живуть, тренуються. Терористи захопили міський будинок культури, гуртожиток авіаційно-технічного коледжу, захоплюють житло людей, квартири, які потрібні їм для стрілянини. Мешканців викидають на вулицю, а з вікон квартир стріляють снайпери. — Законна міська влада давно не діє? — Міського голову Нелю Штепу не просто відсторонили від посади терористи, вони утримують її під вартою. Міськрада працює, але працює не на українську державу, а на заколотників, так звану Донецьку республіку. Чиновники працюють під керівництвом самопроголошеного мера міста Пономарьова. — Як мешканець Слов’янська може проїхати містом? — У нас основний громадський транспорт — тролейбуси й маршрутки, тепер їхній рух за скороченими маршрутами. Комунальні служби якось працюють, принаймні аварії мереж усувають. — Якесь дивовижне поєднання мирного життя і війни… — Над нашим містом терористи збивали гелікоптери української армії. — Останній випадок узагалі трагічний — загинули 12 українських військових. — Жертвами терористів стають пересічні мешканці міста. Прокидаємося вранці, чуємо стрілянину. Особливо серйозні бої точилися на горі Карачун, де телевежа. Там внаслідок боїв зруйновано близько десяти будинків. Стріляють і на інших вулицях. Мої знайомі сфотографували з оселі на мобільний телефон, як із кущів навпроти будинку терористи стріляють по житлових масивах. Стріляли з міномета, прямо по місту, щоб потім говорити, що місто обстрілювала українська армія. Або такий епізод. Вранці на вулиці з’являється бронетранспортер, робить постріл у бік телевежі, де наші військові, а потім розвертається і стріляє по житлових будинках. — Ви бачите терористів, тих, хто називає себе самообороною Донецької республіки. Це ваші земляки чи ні? — Переважно приїжджі, хоча є і наші. Готуючи заколот, терористи підбирали тут собі запроданців. Декого з наших земляків привезли з собою, як Пономарьова, що оголосив себе мером міста. — Що коїться на околицях міста? — Дуже багато блокпостів. Автівки обов’язково зупиняють, спершу на блокпосту терористів, потім на блокпосту нашої армії. А якщо людина спробує обминути блокпост терористів, машину обстріляють. Виїздити з міста стало страшно, бо не знаєш, що хто від тебе хоче, що вимагатиме? Люди наважуються їхати лише за крайньої потреби. Ми недавно їхали на похорон родича: авто постійно зупиняли, оглядали, терористи вимагали показати паспорти — якщо прописка донбаська, пропускали. Багато блокпостів сепаратистів безпосередньо в місті. Це справжні бойові гнізда, з бетонних блоків, ними вони перегородили вулиці. — Тобто нормальний проїзд вулицями заблоковано? А як же їхати швидкій допомозі, пожежним, комунальному транспорту? — Отак і їздять — пробираються дворами. — Що Ви чули про жертви серед мирного населення? — Люди гинуть постійно. Одна дівчина вдома, у своїй квартирі, вийшла на балкон і отримала кулю в голову. Нині навіть на балкон уже виходити страшно. А ось останній випадок: жінка пішла до магазину купити хліба, на вулиці її вбили з хлібом у руках. — Хто стріляє, зрозуміло: українських військових на вулицях міста нема. — Нашим людям страшно вийти на вулицю, страшно в оселях. Нині є така думка, що на Донбасі лише сепаратисти, що звичайні громадяни підтримують сепаратизм. Це зовсім не так, хоча таких і немало. — Хтось називає хоч якісь причини свого бажання вийти з України і приєднатися до Росії? — Говорять, що хочуть жити в Радянському Союзі, вважають, що Росія — це і є Радянський Союз. А що ми від них хочемо, коли в тому ж СРСР людина нівелювалася, насамперед, національно. — А як вони розуміють оце — жити по-радянськи? — Розуміють це так: можна не працювати, щось десь украсти, держава якось тебе соціально захистить. Ще називають фінансові причини. Мовляв, у Росії вищий рівень життя, і вони там отримуватимуть більші пенсії. — Про російські ціни, життя російської глибинки ці люди не говорять? — А вони нічого цього не знають, бо їм відомо лише те, що побачать і почують із телевізора, з російського каналу. — Мовний чинник називають? Мовляв, дискримінація російськомовних? — Зараз про це майже не йдеться. Спочатку трохи говорили, тепер це відійшло на другий план. А ще люди ненавидять центральну українську владу. — А про попередню чотирирічну владу регіоналів, донбаську, між іншим, що говорять? — Нічого. Про це мовчать. Хоча дехто каже, що влада Януковича їм не подобалася. Правда, тут же згадують про якусь “стабільність”. — Дехто любив торочити, що “Донбас порожняк не жене”, що годує мало не всю Україну. Скажіть, у вашому місті, в регіоні, що “живе на вугіллі”, гаряча вода в оселях є? — Її нема. Не було й за Януковича. Холодна вода теж не цілодобово, на ніч відключають. Правда, останнім часом наша мер Неля Штепа зуміла збільшити подачу води в оселі, її подають уже 20 годин на добу. Взагалі за кілька років своєї роботи головою вона зробила чимало: придбали нові тролейбуси, покращили дороги, в місті стало чистіше. — Що люди знають про нашу українську історію, національних героїв, УПА, яка діяла і на Донбасі? — Вони все це абсолютно не сприймають. Національні герої України — не їхні герої. Скоріше називають персонажів російської історії. Спілкувався Петро АНТОНЕНКО

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин