Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
Про-читання 10 · “Дмитро Павличко представив своєю новою книгою “Грім у січні” нездоланну Вежу українського духу”. · с. 10сторінка оригіналу ↗

Духовна Вежа Дмитра Павличка

Слово Просвіти, №22 за 2017 рік

Оксана СЛІПУШКО, професор Київського національного університету імені Тараса Шевченка На обкладинці нової книги постать славного козацького ватажка Івана Богуна — це фрагмент картини Артура Орльонова “Іван Богун”. У постаті цього козацького лідера й українського борця закодована ідея книги. Власне, сам він — то Alter ego Дмитра Павличка. І відкриває збірку поема “Іван Богун” (вперше була надрукована повністю на сторінках “Слова Просвіти”). Це маніфест книги і маніфест авторських позицій у нову добу. У Богунові втілена ідея волі. У поемі він полонений, але ж то тіло, а не дух. Дух — вільний і незалежний. Поряд із закутим у кайдани Богуном польський король усвідомлює, що його “премудрі генерали” схопили лиш плоть, а його зобов’язали “вбивати власноруч цей посполитий дух” (с. 3). Свідомість головного поляка заполонив страх, бо Богун живий — біда, а мертвий — мста, содома, Нових повстань гучна, кривава молотьба… (с. 3). І король пропонує українцеві порятунок, але “не прийняв Богун правиці рятівної” (с. 4). У в’язниці він молиться за Вітчизну, за рідне Поділля, за село Іллінці, де народився. Поет був утому селі, бачив хату, що стояла на місці, де колись була оселя батька Богуна. Народна пам’ять живе там і до цього часу. Тут же Дмитро Васильович порушує проблему влади — болючу для українців, бо на Січі “гетьман є, але Мойсея там нема” (с. 6). Життя Богуна пробігає в його пам’яті. Від юнака, спудея Острозької академії до славного воїна, який “на шаблю дивиться, мов на своє кохання” (с. 6). І головний його посил до Бога: “Я не гнівив Тебе, мої шалені руки Твоєю зброєю були. Вони болять. Я за свободу бивсь! Не мав з Нечистим злуки! Я цілував Твій хрест, як шаблі рукоять!” (с. 7). Промовистою є суперечка Івана Богуна з Богданом Хмельницьким, що наснилася йому. Поет використовує тут прийом сну, як свого часу Тарас Шевченко у поемі “Сон”, щоб від імені козака сказати і своє бачення стосунків Україна—Москва—Польща. Богун вимагає від Хмельницького: “Правди жду! Як ні, я розповім! Ти Польщу розгромив, перелякав Європу, Але не збудував, не захистив свій дім. Ти з королем пішов на згоду в Білій Церкві, Тепер скрадаєшся на згоду до царя. Знай: проклянуть тебе колись живі і мертві — Обернеться в ніщо твоя звитяжна пря! Не вільно, гетьмане, єднатися з Москвою Народу нашому, бо москалі — раби, Ми в їхньому багні потонем з головою, Задушимось, помрем од рабства та ганьби!” (с. 8). Так в уста Богуна Павличко вкладає ідею про те, що “московська сила для нас не благодать, а пожерлива пасть” (с. 8). І це проходить квінтесенцією через усю поему і збірку, будучи актуальним і для сучасності. Богун-Павличко застерігає Богдана й сучасну українську владу, що варто розраховувати тільки на себе, на власні сили: “Тепер, Богдане, ти є сам собі підмога, Бо ти — держава й меч народу, що повстав” (с. 8.). Кращою є смерть за свободу, ніж неволя, бо це “чесно сплачена народу свому дань” (с. 9). Подана тут й історія гетьмана Івана Виговського, якого “свої згубили, відняли булаву московські шпигуни” (с. 11). Дмитро Павличко справедливо звинувачує Європу: “Нас віддала Москві на погуби Європа, Хоч знала, що не ми їм несемо чуму?” (с. 11). Це питання риторичне. Актуально звучить воно і нині, коли Європа часто мовчить у той час, як Росія нищить українські землі. Навіть польський король переймається повагою до Богуна, який “проти двох держав іде на бій” один (с. 19). Розстріляли Богуна відразу три рушниці. А хрест на його могилі, наче життя героя: “могутнє то життя, як музика Майдану, Як воскресаюча із-під крижин весна” (с. 20). Іван Богун — це “відомсти й правди геній” (с. 21). І сам поет зізнається: “Якщо я жив колись, то в нього був за джуру” (с. 21). У своїй післямові до поеми автор наголошує, що “честь — загинути від ворожої кулі”. Це авторська інтерпретація образу. Для нього головний герой — образ духу великого українця. Він пише, що був “з Богуном в уяві своїй перед самою його смертю” (с. 22). Далі Дмитро Павличко спускається у глибину віків. У поемі “Трубіж” прозвучала ідея середньовічного князівського Києва, він підкреслив спадкоємність традицій слави і волі, вагу цієї спадщини для України. Адже саме в тому Києві часів Києворуської держави народилася ідея державної України, саме цю спадщину Московська імперія прагне визнати своєю, активно її вивчаючи і пропагуючи у школах, вишах, академіях. І поет так актуально закликає сучасників більше звертати увагу на цю спадщину, адже її наявність у освітньому, науковому і суспільному просторі України — це підтвердження нашої незалежності від часів Київської Русі. Тож цілком правомірно Президент Петро Порошенко у своїй промові до Дня незалежності України 2016 р. наголосив на необхідності 2019 р. відзначити 1000 років від вокняжіння в Києві великого українського державника і культурно-літературного діяча Ярослава Мудрого. Річка Трубіж у поемі — це “ріка звитяги, а не згуби” (с. 28). На її берегах — герої Майдану, Революції гідності. У вірші “Прощай, моє дівчатко із Майдану…” постає образ українського оборонця-майданівця, що так співзвучний із воїном УПА. Він іде обороняти Вітчизну для того, щоб навіки щезла “під рясою душа московського раба” (“Церква Станіслава Довгого в Києві”, с. 33). Поет оспівав і звеличив героя, котрий підняв український жовто-блакитний стяг над столицею імперії: “Український прапор над Москвою Сяє, наче Господа яса!” (“Наш прапор”, с. 38). Автор цілком свідомий самодостатності українського народу, незалежності його основ, які були визначені ще в добу Київської Русі. У “Пісні про перемогу” він чітко протиставляє українців і росіян. Називає останніх “жах Європи, смертна мста” (с. 41). У вірші “Примирення” Дмитро Павличко засуджує Європу за її прагнення примиритися з Росією, за мовчання у той час, коли імперські танки умертвляють землі українського Донбасу. І тоді “Плаче Україна та голосить Голосно, неначе в дзвони б’є… Так вона відомсти в Бога просить, За свободу знов на бій встає”. (“Плач”, с. 46). Ів цій ситуації внутрішній вибір автора полягає в його поверненні в лави УПА, це відродження духу боротьби і протистояння з Москвою: “Встає при зброї Україна, Вже як розкутий Прометей” (“Я повертаюся в УПА”, с. 48). Поет відчуває, що настав час української перемоги: “Єднатися пора, пора перемагати” (“Пора перемагати”, с. 51). Важливою і неминучою умовою перемоги він вважає поборення духу вождівства у собі самих. У вірші “Перемога” він відверто назвав війну російсько-українською, а світ у цей час стоїть у безпечній тіні. Тож укотре звучить ідея про те, що розраховувати можна тільки на власні сили: “Оружний вихід є! Лиш меч врятує нас!” (“Не відаю, чому”, с. 54). І хоч ця війна кровопролитна, проте “Ми на війні з Москвою відродились, Почули свого духу вічну твердь. Як нація, здивована собою, Переступили смерті глушину” (“Сусіди”, с. 56). І його “Дебальцеве” “пробите, та не вбите” (с. 57). Воно залишається українським у борні з Російською імперією. І тому важливо сказати поетові, що “ми з москалями не один народ”, у нас своя держава, мова, традиції, закладені ще в добу Київської Русі, спадщина якої нині виховує нове патріотичне покоління. У вірші “Батько й мати” поет озвучив свій заповіт нащадкам: “Смерть або життя — це моє віно…” (с. 68). І головним для українців є “Молитва за свободу, а не мста, З того заліза ми зробили зброю, Котрим були прибиті до хреста” (“Пісня про свободу”, с. 69). Так, поневолений завжди кує свій меч із власних ланцюгів і кайданів. Якби не вони, він би ніколи не пізнав той сильний і всеперемагаючий порив і дух до свободи. У той час, коли “пливе по Тисі злотне каченя”, на Майдані помирають молоді люди. Це так “народ розп’ятий воскресає” (с. 74). І до цього спонукала війна. Якби не вона, українці ще довго б спали. Павличко трактує Москву як другу орду, що після хана Батия в епоху Середньовіччя, йде в Україну. Але Вітчизна її і цього разу подолає. Тільки нині перемога прийде швидше. Це вже “останній бій з ордою”, і Донбас — “то України вічна грань”. Вона “не в АТО, а в НА- ТО Має бути…” (“Пісня”, с. 91). У збірці також представлено низку блискучих поетичних портретів, зокрема майстра гобелену Михайла Біласа, Костянтина Морозова, Василя Симоненка, Миколи Мушинки (це “наш пряшівський Мойсей, Укроп із подихом Європи”) (с. 96), поетеси Галини Гордасевич, Євгена Маланюка, Богдана Гориня (“прапор свободи”), Володимира Жизневського (це “білоруського народу мова”). Звичайно, збірка Дмитра Павличка містить і неперевершену лірику. Торкаються серця чудові поезії “Любове, де ти?”, “Моя любов не вміститься в сльозі…”, “Лист Тараса Шевченка до Марії Максимович”, “Руки. Небезпека”, “Не вдавай, що ти свята” та ін. Постать Кобзаря постійно супроводжує Дмитра Павличка. Він шанує його заповіти: “Бог завжди був, і завжди вчив Тарас На ворога іти, а не втікати!” (“Бог завжди був…”, с. 118). Бачимо тут віршзізнання: “Я мусів пережити свого духу Каліцтво темне і прозрінь літа, І каяття, і жалюгідну скруху, І тяжкість українського хреста” (“Брехня”, с. 119). І той хрест поет і політик Дмитро Павличко несе все своє життя, закликаючи сучасників шукати себе у реєстрах війська запорозького. А ще ми — в реєстрах князівських дружин, які першими підняли Тризуб як свій знак і чесно попередили ворога, як Святослав: “Іду на ви!”. У збірці вміщено два вірші, однойменні з назвою книги, “Грім у січні”. Цей грім — символ сили духу, що “епох перетинає грані” (с. 108) і проголошує нову добу в історії держави. Це грім, під яким “на Донеччині, лежать степи розп’яті, Горять порубані свободи прапори” (с. 125). Але грім їх будить і кличе знову до боротьби. Такою є оригінальна поезія Дмитра Павличка, що вміщена у збірці й датується 2015— 2016 рр. А друга частина книги — блискучий доробок Павличка-перекладача. У вміщеній тут статті “Чорногорська поезія — образ людини і народу” автор представив історію свого знайомства з чорногорською поезією, пояснив свій вибір перекладати саме її. Він зазначає: “Я написав декілька віршів, перебуваючи в Чорногорії, і закликав цю незламну націю бути з Україною в тяжкі часи нашої боротьби не тільки за свою, а й за світову свободу” (с. 143). Тут вміщена чудова добірка “Вірші з Чорногорії”, де гасло “свобода, або смерть” УПА проходить усюди. І поет чекає, “коли, як Нєгош, в Україні З’явиться озброєний пророк” (“Пророк”, с. 147). А меч Арея з давніх часів великої Русі в “кожній скелі та оселі” “в схованках лежить” (с. 156). У збірці репрезентовано переклади творів чорногорських поетів, зокрема, переклад Гімну, поезії Сретена Перовича (насамперед ті, які близькі за духом Україні, її змаганням за волю), Редьярда Кіплінга, творчість якого автор дуже цінує. Окрема увага звернена на творчість Ярослава Івашкевича. Тут подана й авторська розвідка “Україна в поезії Ярослава Івашкевича”. Це блискуча історія знайомства Павличка з його поезією. У новій книзі Павличка представлено велику добірку віршів польського автора в його перекладі. Павличко детально дослідив й історію стосунків Івашкевича й Євгена Маланюка, знайшов найважливіший твір першого про Україну — “Вежі”. По суті, бачимо глибокий аналіз-відчуття поета поетом. Вони споріднені, єднають їх ідея волі та Україна. Сам Павличко мріє видати твори Івашкевича окремо книгою — паралельно оригінали і власні переклади. Він переконаний, що Івашкевич — не лише польський, а й український поет: “Його об’єднуюча наша народи скорбота триваліша за політичні заклики до єдності. Душею він світив у свої рідні сторони, але не тільки перед смертю, а все свою життя” (с. 180). У книзі вміщено переклади творів поляка різних років, починаючи від 1919 і завершуючи 1980 роком, зокрема твором “Вежі”. Дмитро Павличко представив своєю новою книгою “Грім у січні” нездоланну Вежу українського духу, свободи і незалежності. Ця Вежа здіймається на берегах Трубежу, де київські князі підняли стяги з Тризубом за свободу Русі-України. Ця Вежа здіймається на могилі Івана Богуна, який наповнив річки України власною кров’ю. Ця Вежа міцно стоїть на Майдані Незалежності, просяклого через граніт кров’ю сучасних борців за свободу. Гімн цієї Вежі написав поет Дмитро Павличко. Феномен Дмитра Павличка охоплює десятиліття в історії української нації й літератури. Поет і мислитель, громадський і політичний діяч, котрий чітко ідентифікує себе з козаком і воїном УПА. У цьому суть світогляду і самої постаті митця. Незламний борець за українську ідею, західник із характерним вільнолюбством і незалежністю. Нова книжка автора “Грім у січні” (К.: Основи, 2016) не тільки вкотре доводить це, а й відкриває нові грані у феномені митця, те, що було викликане і принесене новою добою, зокрема тим січневим громом, який прогримів під час Революції гідності, розбудив українську свідомість і підняв націю на нову боротьбу зі своїм споконвічним загарбником — Російською імперією.

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин