Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
Народні майстри · “Олександра Селюченко завжди буде прикладом мужності та незламності, доброти та щиросердності”. · с. 15сторінка оригіналу ↗

«Чародійниця глиняної іграшки»

Слово Просвіти, №22 за 2017 рік

Так називають видатну мисткиню Олександру Селюченко зі славетного гончарного осередку — Опішного, що на Полтавщині. 6 травня 2017 року гончарці, заслуженому майстру народної творчості України, виповнилося б 96 літ. Художницю вважають продовжувачкою традиції творення образу української народної іграшки й одночасно оригінальним імпровізатором. Наталя ІБРАГІМОВА, завідувач Меморіального музеюсадиби гончарки Олександри Селюченко Першою вчителькою гончарного ремесла Олександри Селюченко була мама. У своєму щоденнику майстриня писала: “Багато горя вона хльоснула, але ліпниця була гарна, хоч ніхто її не згадував з оцих останніх гончарів. Було, прийде Поросний, сяде і так любується, як вона ліпила і говоре, люблю, Петровна, як ви ліпите. Пам’ятаю я його вуса і швидкі очі”. Після закінчення семирічки дівчина навчалася у дворічній Опішненській школі майстрів художньої кераміки. “Опішня мала тоді школу майстрів художньої кераміки, от туди я пішла. Був це 1937 рік. Була ця школа двохрічна, давали стипендію по 100 крб це були гроші в той час. Багато вчилося із заводу. Це була молодь і середні. Школа була серйозна і настояща. Була в неї своя майстерня. Випалювали гуртом. Гончарувати вчив Сакун Хома Мосійович. Технологію вів Каша Артем Савич. Була композиція — Літовченко і декілька предметів… казалося, що то були люди серйозні. Не всім та наука вдавалася. Хто прийшов із заводу, це були майстри непогані, а ті, що ніде не вчилися слабші були. Родина Селюченків. Опішне, Полтавщина.1930 Коли закінчили школу, 1939 рік був це, багато відсіялося пішли по різних шляхах. Декілька чоловік посвятили життя кераміці. Назарчук Мотрона Савична, Омеляненко Марія, ну і я”. Саме як малювальниця в промартілі “Ленінські дні” села Воскресінька в Запоріжжі Олександра Селюченко розпочала свою роботу. Пізніше, вже на пенсії, вона створила значну кількість ескізів декоративної мальовки, що вражають безпосередністю, легкістю виконання. Про Селюченко-ма- Композиція “Парубок та дівчина”. 1986. Фото Тараса Пошивайла лювальницю пригадувала її колега, теж малювальниця Марія Бондаренко: “Вона дуже гарно ліпила від природи, а малювала само собою. Малювала так, шо ніхто не намалює. В неї свій почерк був, якесь усе покручене і все до ладу. Гарною вона була жінкою”. Гончарка Ніна Дубинка розповідала: “Мені дуже сильно подобалися її розписи. Вони такі унікальні, незвичайні. Зараз так ніхто не розмальовує. Воно в неї живе, дихає, все незвичайне якесь. Я теж починала з розпису, брала вазу і питала в малювальниць, як правильно розписувати. Я пам’ятаю, що в неї багато виробів було, але вона їх дарувала в музеї”. Гончар, заслужений майстер народної творчості України, лауреат премії імені Данила Щербаківського, лауреат Державної премії України імені Тараса Шевченка Михайло Китриш згадував: “Я познайомився з Шурою, як став робити в заводі з 1954 року. Вона малювала в заводі, а я вчився гончарювати. Можна сказати, що добре познайомились у процесі роботи, в процесі всього цього життя. Потім вже з 70-х років нас прийняли в Союз художників. Були постійні виставки: обласні, республіканські, всесоюзні, і життя йшло в такому скорому темпі. Роки просто не відчувалися, день за днем проходив. Було багато всяких дат, якщо обласна виставка присвячена якійсь даті, то через місяць-через два ще якась дата”. Дружина гончаря — малювальниця Галина Китриш теж пригадувала Олександру Селюченко: “Я товаришувала з Шурою. Це дуже гарна була жінка, чуйна, сердечна, добра, вразлива. Дуже хороший вчитель, у цеху малювали, то вона навчила багатьох. Приємна людина була, приходила до нас. Ми про все з нею, було, поговоримо. Мій чоловік випалював їй іграшку…”. Виставкова діяльність Олександри Селюченко почалася 1946 року, коли вона відіслала свої вироби (композиції “Свиня з поросятами” та “Лев з левеням”) на Всеукраїнську виставку іграшки в Київ, де їх відзначили премією. Майстриня була експонентом близько ста виставок, зокрема й всесвітніх “Експо-67” у Монреалі, “Експо-70” в Осаці, міжнародних виставок-ярмарків у Брюсселі (1958), Лейпцігу (1959), Велико-Тирново (1976) тощо. Були в Олександри Селюченко й персональні виставки. Одна з них відбулася наприкінці 1985 року в Полтавському краєзнавчому музеї, іншу організували в Ленінграді (нині Санкт-Петербург). Олександра Селюченко зверталася до звичних для народної пластики сюжетів. Але головною рисою її творчості була варіативність. Серед різноманітних її коників, баранців, пташок, вершників тощо не знайдеш двох однакових. Теми складніших багатофігурних композицій шукала в улюблених письменників-класиків, передусім Івана Котляревського й Миколи Гоголя, які писали про Полтавщину. До її гли- Скульптура “Дівчина з цеберкою”. 1986. Фото Тараса Пошивайла Скульптура “Баран”.1970-ті. Фото Тараса Пошивайла няного світу увійшли персонажі п’єси “Наталка Полтавка”, композиції на теми “Сорочинського ярмарку” та “Ночі перед Різдвом”. Олександра Селюченко неодноразово приїжджала до Києва, в Музей народної архітектури та побуту, куди її запрошували на майстер-класи. Саме в цьому музеї вона мала можливість творити, не дивлячись на норму, оточена увагою співробітників музею, а головне — вона мала змогу спілкуватися з людьми, які захоплювалися її майстерністю. Голова Полтавського обласного осередку Національної спілки майстрів народного мистецтва України Віктор Фурман так згадував про її творчість: “…Іграшки її були наділені теплом, приємні, гарні. Коли працювала у Пирогово, вона завжди була у вишитій сорочці, у хусточці. Біля неї завжди стовпища людей та дітей. Дещо вона могла продати, ато ліпить — ліпить і дарує, так біля неї прямо стояли черги”. Гончарка Любов Іванова, колишня сусідка Олександри Селюченко (нині мешкає в селі Попівка, що поряд з Опішним), із приємністю згадує спілкування з майстринею: “З Олександрою Федорівною ми жили поряд. Було, приїздить з Києва, відпочине і біжить до мене, розповідає свої враження. Жалілася, що виморюється дуже. А ще любила послухати, як я співаю. Народні любила, свої, українські. “На городі верба рясна. Там стояла дівка красна. Хорошая та вродлива. Її доля нещаслива” — оце вона дуже люби- Заслужений майстер народної творчості України Олександра Селюченко. Початок 1970-х ла цю пісню. Вона за свою долю ніколи не розповідала, але видно цією піснею хотіла сказати. Після першого цеху мене перевели на третій. Її смерть була для нас несподіваною і незрозумілою. Але ж вона тяжко працювала, так і згоріла в роботі”. 23 червня 1987 року Олександра Федорівна Селюченко відійшла в інші світи. За свій творчий вік майстриня здобула славу справжньої легенди народного мистецтва. В її роботах знайшли відображення прадавні традиції. Ескіз декоративної мальовки зі збірки О. Селюченко. 1920—1930-ті Витвори цієї тендітної жінки — прояв життєвої мудрості й досвіду поколінь. Глина стала для Олександри Селюченко джерелом мистецьких пошуків, філософських роздумів і тим світочем, що впродовж усього життя спонукав до невпинного руху вперед, самовдосконалення й навчання інших. Для своїх численних послідовників і учнів, дослідників і знавців творчості вона завжди буде не просто вчителем і митцем, а й прикладом мужності та незламності, доброти та щиросердності. у вогні повстання” та “Кров Кенгіра”. В основу мемуарів Юрія Ференчука лягли його спогади й аналіз національновизвольної боротьби на Гуцульщині та криваві події Кенгірського повстання. Захід відбувся в День пам’яті жертв політичних репресій. Символічно цього дня прозвучала й відома “Мелодія” М. Скорика у виконанні квартету викладачів Коломийської дитячої музичної школи № 1 під керівництвом заслуженого працівника культури Івана Арсенича.

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин