3 Лист читача — до друку! “Наша мова є мовою душі, мовою людяности, зрештою мовою любові”. · с. 3сторінка оригіналу ↗
Чинник безпеки
Слово Просвіти, №22 за 2018 рік
Леонід БІЛЕНКО, пенсіонер із Харкова
Українська мова знана своєю м’якістю, вокальністю та характерною лагідністю. Усі склади й навіть окремі букви в ній вимовляють цілими без “проковтування” окремих із них, як це буває в інших мовах, зокрема в московській. Тому очевидно, що не випадково українську, поряд з італійською, вважають найзручнішими мовами для співаків-вокалістів. Наша мова — священна мова наших давніх пращурів — є мовою душі, мовою людяности, зрештою мовою любові. Така мова незамінна для поезії, для пісні (не даремно наша народна пісня прославлена на весь світ!), для освідчення в коханні, для спілкування з найменшими діточками (бо маємо словничок лагідних пестливо-зменшувальних форм “дорослих” слів для такого спілкування, котрі, на жаль, багато хто сприймає негативно як “сюсюкання” з дітьми). Можливо, саме завдяки цим якостям вона не набуває в сучасному здегуманізованому світі більшої популярности й поширення навіть в Україні, попри всі можливі для цього передумови. Тобто, на позір її начебто позитивні якості працюють не “за”, а “проти” цієї мови. Адже сучасний загал егоїстично зорієнтований на матеріальний прагматизм і успіх, зорієнтований на жорсткість, а то і жорстокість стосунків, і між окремими людьми, і між державами. Тож мова “телячьей нежности” або “етат тєлячій язик” у більшости спричиняє, зазвичай, відторгнення. Не адекватною виявилася наша мова етико-моральній ницості й убогості сучасного постколоніяльного суспільства. Щоправда, певна “жіночність” нашої мови зовсім не означає браку мужности у кращих представників нашого народу. Тут можна згадати її наявність у різні критичні моменти нашої історії, — від княжих часів і пізнішої козаччини до героїв Крут, Холодного Яру, ОУН-УПА, Небесної сотні, добровольчих батальйонів і звитяжних героїв війни на сході України, війни, нав’язаної нам споконвічним нашим ворогом і катом — Московією. Останні події на Майдані і в постмайданний період засвідчили всьому світові, що ми таки великий нарід, який, на жаль, дозволяє керувати собою владним шахраям і клептоманам. На відміну від української, колоніяльна московсько-імперська мова відзначається агресивністю, зарозумілістю. Для слуху українця вона грубіша, різкіша й черствіша. Це мова різноманітного державного офіціозу й адміністрування, мова політиків, силових відомств, різномастих бізнесменів, ділків, бариг та гламурної публіки і, безумовно, є мовою злочинно-кримінального світу на всьому обширі шостої частини земного суходолу. Це мова зверхности, пихатости та демонстративної імперської вищости (зокрема в манері деяких телеведучих). Вона асоціюється з силою, з імперською потугою (незрідка ілюзорною), тому стаючи на її бік, ти й сам психологічно немовби долучаєшся до сили та могутности цілої імперії. А українська, з точки зору люмпен-обивателя, не дає ніяких переваг, створюючи самі лише проблеми, морально немовби понижуючи носія такої мови в свідомості його оточення. Саме цей психологічний комплекс найперше відштовхує від української мови потенційних її носіїв. Також відштовхує демонстративна ненависть промосковських шовіністів до України, а надто до нашої мови. Поряд із цим, нам навіяно і прищеплено на генетичному рівні страх бути українцями. Ця психологічна травма, цей інфернальний страх, що глибоко вкорінений у колективній підсвідомості нашого народу, передається з покоління в покоління, породжений жахіттями Голодомору, Соловків, Сандармоху, Колими та інших концтаборів смерти, що були спрямовані на тотальне винищення насамперед українців. Бути українцем означало тоді постійно бути у смертельній небезпеці. Тому будь-яку українськість ми приховували, особливо мовну. Сатанинська Імперія Зла мала безліч причин нас боятись і ненавидіти. Є ще одна особливість літературного варіянта нашої мови, — його, сказати б, “високий штиль”, який у розмовному вигляді, у розважальних шоу по телевізії, у вільному спілкуванні тощо багатьом видається штучним, робленим, неприродним. У нас не вироблено відповідного мовного варіянта, сленгу, звісно, без залучення суржику. На мою думку, тут є певна проблема. Але особливо негативно вплинув на привабливість нашої мови горезвісний лінгвоцид 30-х рр., що так збіднив неповторність української мови через насильницьке штучне уподібнення її мові московській. Водночас московська мова незамінна в різноманітних сварках, бійках, конфліктах тощо. Не випадково, що одіозна російська матерщина — неодмінний складник саме цієї мови. Кажуть, що цей “лексикон” є частиною давньої культури угро-фінських народів. Певного “шарму” цій мові також надає т. зв. “блатной жаргон”, або бандитська феня, заснована, як відомо, на ідиші. Як відомо з праць московських імперських істориків аж до С. Соловйова, В. Ключевського та Н. Покровського, обширні терени північно-східної Европи здавна заселяли угро-фінські народи. “Великороссия построена на костях инородцев, и в жилах современных московитов течет по крайней мере 80% финской крови”. Відомо про існування у II ст. н. е. навіть Імперії Ерзя на теренах сучасної Ерефії. Перший цар майбутньої Московії хан Батий, як і його наступники (хан Сартак, хан Менґу-Тимур, хан Узбек, хан Джанібек та ін.), всіляко підтримували православіє, розбудовуючи церкви й монастирі та обдаровуючи великими земельними наділами церковників. Мовою богослужінь була церковнослов’янська, яка і стала основою для поступового вироблення московської мови. За свідченням сучасників, первісно та мова була мало не дикунською говіркою (“дікарская рєчьовка”). Лише значно пізніше у першій половині XIX ст. творчими зусиллями О. Пушкіна і М. Гоголя московська мова стала такою, якою ми її тепер знаємо. А носіїв цієї мови, московитів-угрофінів, переназвали вкраденим у нас етнонімом “Русь” ще 1721 р. декретом Петра I при зміні назви Московії на “Российскую Империю”. Московія полюбляє обзивати інші народи, очевидно, для того, щоб усіх заплутати. Скажімо, народ суомі вони обізвали фінами, литвинів — білорусами, а жемайтів — литовцями, волзьких болгар — татарами, народ ерзя і мокша — мордвинами, а нас — хохлами-малоросами тощо. Взаємини наших мов, як зрештою і народів, можна порівняти зі взаєминами біблійних Каїна і Авеля. Загалом можна стверджувати, що московська мова це мова-вбивця не тільки тому, що вона завжди була мовою тюрем і сталінських концтаборів смерті, мовою розстрільних команді катів-одинаків, мовою тортур у застінках ЧК-ГПУ-НКВД- МГБ-НКВД, депортацій народів тощо, але рівночасно, у вимірі націо нальних мов та культур імперії, скрізь, де вона з’являлась, інші мови змушені в кращому разі відійти на маргінес, а в гіршому — зовсім зникнути. Особливо це стосується мови української, зокрема через її близькість до московської мови, мови-агресора, мови-окупанта. Адже, згідно з “Этимологическим словарем русского языка” Макса Фасмера (і не тільки), московська мова майже на 30 % складається з українських “запозичин” (щоправда, незрідка переінакшених на московський лад), бо церковно-слов’янська основа була занадто бідною для амбіцій московських зверхників, тому різного часу відбувалися різні “запозичення”, спочатку з татарської (точніше, з тюркськомовних народів), далі з української (бо випускників Києво-Могилянки, як і Острозької Академії, не залишаючи в Україні, поголовно всіх відправляли до напівдикої на той час Московії), що і призвело до значної “українізації” московської мови і тогочасної культури московщини загалом. За свідченнями сучасників Павла Алепського, Левассера де Боплана та ін., у XVII ст. в Україні мало не в кожному селі були школи, тому читати вміли навіть жінки і діти, а московська політика поступово призвела до катастрофічного зниження культурно-освітнього рівня українців. Пізніше відбулись “запозичення” з німецької, а далі з французької мови. У результаті утворилася штучно створена “мовна солянка” — “есперанто”, котра після стилістичної мовної реформи О. Пушкіна, зробленої на основі французької мови, зокрема творінь Рене Шатобрі-
Останнім часом на тлі освітньої реформи та агресивної реакції на неї не тільки Росії, що було цілком очікувано, ай деяких західних країн, особливо Угорщини, зактуалізувалося мовне питання в Україні. Тому викладу свої міркування (можливо, дещо суб’єктивні, які навряд чи порадують москвофілів) щодо т. зв. “білінгвізму” в Україні, що нерідко переходить у мовну шизофренію.
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
