Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
Героям слава! · “Їхні імена ще попрацюють на благо України і тих держав, звідки вони родом”. · с. 6сторінка оригіналу ↗

Наші друзі та фактор ідентичності

Слово Просвіти, №22 за 2023 рік

Сергій ЛАЩЕНКО Коли прочитав у “Вечірньому Києві” статтю “Абхаз, який заги# нув за Україну”, то, окрім зви# чайного в таких випадках звору# шення, відчув і деяке замішання. Адже ми часом дивимося на абха# зів та осетинів як на проімперські народи, позиція яких посприяла тому, що Росія окупувала частину Грузії. А грузини здавна були на# шими братами. Через Грузин# ський легіон пройшли понад 1500 осіб, за Україну вже загинули по# над три десятки грузинів. Тому згадану статтю киянки Ольги Скотнікової про молодого абхаза Астамура Гумбу я читав надзви# чайно уважно. Отже, були абхази, які воювали за Україну? Виявляється, були, та ще й які… Астамур був надзви# чайно світлою людиною, обрав фах міжнародника, цікавився конфліктологі# єю, тобто шляхами розв’язання міжнаціо# нальних проблем. Мож# ливо, якби Україна була багатою і впливовою кра# їною, то не було б йому потреби брати до рук зброю. Але, на жаль, існу# ючи в тіні великого і агре# сивного сусіда, українці за тридцять років неза# лежності так і не спро# моглися створити сильну армію або стати членами НАТО. Довелося знову гинути добровольцям, гинути найкращим. Без# сумнівно, Астамура Гумбу можна віднести до найкращих. Він мав дуже поганий зір: #6, та ще й астигматизм, такого не взя# ли б до війська. Але хлопчина з відомого абхазького роду Гумба мав глибоке кавказьке переко# нання, що чоловік має захищати свій дім, свою Вітчизну. До того ж, його прадід по материнській лінії був з Гуляйполя. А там ко# жен другий – як не козак, то мах# новець. Не дивно, що Астамур взяв до рук зброю. Вважаю, що смерть цього світлого юнака мала б навчити нас уважніше придивлятися до родоводу кожного воїна. Припус# тимо, розвалиться Росія. Грузини візьмуться повертати свої терито# рії станом на 1991 рік. Позиція світового співтовариства також сприятиме цьому. А якою має бу# ти позиція українства? Думаю, що прогрузинською. А що міг би робити Астамур Гумба, настіль# ними книгами якого була не ли# ше книга “Абхази” авторства Інал#Іпа, але й “Витязь у тигро# вій шкурі” Шота Руставелі? Ско# ріш за все, він став би людиною грузинсько#абхазького діалогу. А враховуючи його зацікавлення конфліктологією, йому б ціни не було! На жаль, Астамур, який за тридцять років так і не отримав українського громадянства (уя# віть собі короткозорість влади) лежатиме в сирій українській землі, а працювати за темою до# ведеться іншим. Хіба що батьки героя як люди освічені та соці# ально активні допоможуть освя# тити багато добрих справ іменем Астамура Гумби. Про кадирівців тепер всі зна# ють, а от про загиблого за нашу свободу чеченця Ісу Мунаєва зга# дає далеко не кожен. Хоч він був бригадним генералом, Міністром внутрішніх справ Ічкерії, вій# ськовим комендантом Грозного у 1999–2000 роках. Мав багато по# ранень, довго лікувався за кордо# ном. На момент окупації Росією Донбасу в 2014 році Іса вже мав громадянство Данії, але пішов воювати і загинув за Україну. Він був командиром миротворчого батальйону ім. Джохара Дудаєва. Звичайно, це велика втрата – і для нас, і для чеченського народу. Але водночас це чималенька вага на шальках терезів, коли йдеться про українсько#чеченські стосун# ки. Адже активна участь кадирів# ців у війні не додала їм позитиву. Хоча українці, звісно, не забули, хто такий Джохар Дудаєв. Коте Лашхія (“Спартак”) Грузія також воювала з Росі# єю, починаючи з 1992 року. І гру# зинських воїнів найбільше серед загиблих іноземців – 34, на дру# гому місці американці – 22, на третьому білоруси – 20. Але вра# ховуючи те, що США досить ве# лика країна, а Білорусь і Грузія набагато менші, українці повинні справедливо оцінити внесок цих народів. Тим паче, що для білору# сів наша війна – це не лише вели# ка імовірність загинути, а й ство# рити проблеми рідним… Тож повторюю: національний фак# тор, мовна і культурна ідентич# ність добровольців має певне, а часом навіть дуже важливе зна# чення. Грузинів і білорусів за нас во# ює багато. Значно менша участь узбеків. Це й зрозуміло: Узбекис# тан – далека від нас країна і не є зразково демократичною. Однак участь (а тим паче загибель) ет# нічних узбеків, які воювали на нашому боці, колись може стати приводом творити якісь спільні українсько#узбецькі інформацій# ні сенси. Нам же треба нарощува# ти свій влив в Середній Азії? Зви# чайно. Навіщо ж без спротиву віддавати цей регіон впливам Ро# сії? Якщо ми мріємо про неза# лежність Татарстану, то про бага# томільйонний Узбекистан тим паче не треба забувати. Тож зга# даймо імена Тимура Юлдашева, Рустема Хамраєва, Валентина Шермірзаєва… Ці хлопці віддали свої молоді життя за Україну. А у них же були родини, діти – у Юл# дашева аж п’ятеро! Рустем Хам# раєв взагалі був першим загиб# лим добровольцем російсько#ук# раїнської війни! Військовослуж# бовці, працівники СБУ гинули й до нього, а ось з добровольців – він перший. До речі, його дід ко# лись воював за Україну, але це бу# ло ще в 1943 році. Втратив ногу, але залишився живим. А ось Рус# тем героїчно загинув, стримуючи наступ російських окупантів під Луганськом. Якось мені довелося спілкуватись із чистокровним уз# беком, який відпустив козацькі вуса і оселедець, носив вишиван# ку. Колоритний такий… Вчив ук# раїнську мову, читав твори Шев# ченка. Через участь в російсько# українській війні дорога в Узбе# кистан для нього була закрита. А воюючи на Донбасі, він ще й здо# ров’я втратив. На момент нашого спілкування він не мав ні україн# ського громадянства, ні статусу біженця. Тож поневірявся без ро# боти, жив у фронто# вих побратимів. На# голошую на цьому спеціально, адже у воюючій країні (а ук# раїнці є воюючою на# цією!) ставлення до друзів повинно бути більш шанобливим. А тепер про мож# ливі конфігурації громадських і полі# тичних структур. Во# юючи за Україну, у 2015 році загинув грузин Константіне (Коте) Лашхія з по# зивним “Спартак”. До речі, Коте наро# дився в Сухумі, тобто в тому ж місті, де до 1992 року жив аб# хаз Астамур Гумба. Думаю, що вони, якби зустрілися до 2015 ро# ку, – точно знайшли б спільну мову! Як і грузин з українським корінням Каха Гоголь, який при# їхав до України через 15 днів піс# ля початку повномасштабного вторгнення. Але оскільки хлопці загинули, то частину роботи по зближенню грузинського, аб# хазького, українського народів можуть виконати їхні родичі. Зазначу, що Коте Лашхія в 1992 році (на той момент хлоп# чику було лише 6 років) врятува# ли наші унсовці. Якби не вони, то Коте, як і його мама, могли б ста# ти жертвою кремлівських “етніч# них чисток”. Треба сказати, що грузини завжди пам’ятають доб# ро. І коли Росія напала на Украї# ну в 2014 році, Константіне по# їхав віддавати свій борг україн# цям. Думаю, не треба довго пояс# нювати, чому в населених пун# Астамур Гумба ктах Донбасу, відразу після їх визволення, по# винні з’явитися вулиці, названі іменами добро# вольців з Кавказу. Та хіба лише Кавказу? Хіба не заслуговує на пам’ять білорус Павло Суслов з позивним “Во# лат” (Велетень)? Або ер# зянин Олексій Вещевай# лов з символічним по# зивним “Ледяй” (Жнець)… До речі, “Ле# дяй” також народився у Білорусі, хоч завжди пам’ятав про своє ерзян# ське коріння. Таким же “роздвоєним” був і біло# рус Микола Ілін. Після прощання у Києві його тіло кремували на Байковому кладовищі, щоб розвіяти прах над трьома країнами: Україною, за яку воював, Білоруссю, де на# родився, та Естонією, громадя# нином якої був. Таким був запо# віт Миколи Іліна. Я згадав вихідців із колишніх радянських республік. Українські проблеми таким людям зрозумі# ліші. А ось що змусило шведів їхати в Україну? Може, те, що шведи прагнули, але не змогли допомогти нам у 1708 році? Пет# ро І тоді виявився сильнішим. Але в ХХІ столітті за нас воював Лео Шьохолм (“Вікінг”). Був вій# ськовим інструктором полку особливого призначення “Азов”. Загинув першим зі шведів ще в січні 2015 року. Сорокарічний швед Леннарт Йоханссон взагалі вільно володів українською мо# вою! І воїном був хоч куди: слу# жив у Норландському драгун# ському полку, створеному для спецоперацій в Арктиці. В складі Королівських Збройних Сил Швеції воював у Афганістані. Після звільнення зі Збройних Сил Швеції підписав контракт з Французьким легіоном. Служив в Гвіані, воював в Сирії… Але вже з серпня 2022 року воював на Херсонщині. Був важ# ко поранений, але знову став устрій. Прагнув стати розвідником – 6 лютого 2023 року підписав контракт з ГУР МО України. За# гинув Леннарт під Вугледаром. Хіба можна забувати про таких хлопців? Агов, сценаристи! Пи# шіть хоч в шухляду, але рано чи пізно повинні бути й фільми про шведів. Принаймні тоді, коли Ук# раїна стане багатшою. Досить освіченим був і 28#річ# Олексій Вещевайлов (“Ледяй”) ний Едвард Патріньяні, колиш# ній офіцер військово#повітряних сил Швеції. Авіації йому було ма# ло – мав “запасний” фах еконо# міста. А ще філософа. Займався питанням набору шведських доб# ровольців. Загинув, влип# ні 2022 року, рятуючи на полі бою американця українського поход# ження Люка Луцишина. Той до війни був поліцейським у США. А у нас, як і Едвард, служив у бригаді особливого призначення ЗСУ імені Івана Богуна. Українсько#єврейські відно# сини традиційно вважаються непростими. Але час працює на нас. Варто частіше згадувати Дмитра Фіалку (Ізраїль) 1983 ро# ку народження. Він був репатрі# антом з українських євреїв. Теж мав бойовий досвід. Служив у бригаді Нахаль в Ізраїлі. Про# йшов другу Ліванську війну. Теж символічна фігура, оскільки йдеться про людей, генетично і культурно пов’язаних з Украї# ною. Дмитро Фіалка загинув під Бахмутом… Погодьтеся, що навколо кож# ної такої особистості може ви# ростати щось добре, конструк# тивне, скероване в майбутнє. Як, скажімо, навколо імені поляка Януша Шеремети (позивний “Козак”). Польський громадя# нин народився у 1981 році в місті Динів Прикарпатського воєвод# ства. Очевидно, Януш мав укра# їнське коріння, хоч вважав себе поляком. Але з якого дива він щез дитинства почав цікавитися життям України та українським козацтвом? З якого дива прийняв православ’я, опанував мистецтво козацької шаблі та верхової їзди? Український сентимент міг з’явитися внаслідок виховання. Але хто його виховував? Динів це українська етнічна територія пів# денно#східної Польщі. Найімо# вірніше, Януш походив від змі# шаного шлюбу. Останні роки він жив у Вели# кій Британії, але вже з березня минулого року воював на нашому боці. Загинув 4 грудня 2022 під Бахмутом. Запам’ятаємо його слова, сказані перед відправкою на фронт: “Я повністю і свідомо хочу воювати. Я поляк, у мене ба# гато спільного з Україною. Я за# кохався у цю землю, я пережив тут прекрасні миттєвості, я не можу залишатися байдужим до цієї трагедії…” Ставлення до цих людей по# винно бути дещо іншим, аніж до звичайних українських воїнів. Їх# ні імена ще попрацюють на благо України і тих держав, звідки вони родом.

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин