Нова книга поета · “Мої вірші – не про війну. Мої вірші про те, що вона забирає, а що – дає, чим наповнює душу”. · с. 8сторінка оригіналу ↗
З війни – додому Нотатки про книгу віршів Сергія Чиркова “Я – той, хто скам’янів”
Слово Просвіти, №22 за 2023 рік
Віктор ФИЛИМОНОВ, кінознавець, м. Карміель, Ізраїль
Христос воскрес із мертвих, смертю смерть подолав, і тим, що в гробах, життя дарував. Тропар Великодня
А от у пекло – хоч зараз. Піду. Воскрешати й виводити вбитих, щоб дожати могли і дожити і над яслами звести звізду. Сергій Чирков. “Не зовіть, не піду по воді”
Одне з найсильніших (а може, й найсильніше) вражень останніх місяців – книга віршів українського поета Сергія Чиркова “Я – той, хто скам’янів” (Вінниця, 2023). З автором я товаришував ще зі студентських років під склепінням скромної альма-матер – Ворошиловградського педінституту. А це, страшно уявити, минуле століття. Точніше, друга його половина. З легкої руки Сергія Миколайовича я, нещасний “шкраб”, випробувавши на міцність нервову систему на педагогічній ниві, на початку 1970-х опинився в редакції обласної молодіжки. Протримався років із десять. Поки не поперли – через ідейні розбіжності. Сергій покинув цю установу, як і сам Ворошиловград, десь 1977-го, відбувши до Києва. Востаннє ми з ним бачилися наживо, дай Бог пам’яті, або наприкінці 1990-х, або на початку нульових. І сталося це у Луганську, на квартирі моєї нині покійної сестри, куди я подеколи (до 2014-го) прибував погостювати вже з російської сільської глибинки. І от уявіть, як відлунюють і яким змістом наповнюються для мене оці кілька рядків зі згаданої книги Сергієвих віршів, написаних на початку 2019 року. З книги, на голоси якої я нині й роблю спробу відгукнутися: і поїзд щоб їхав з Луганська на Харків, і куля в вікні не шукала мене. (“лину – парасольку, а паркам – припарки…”; 31.01–02.02.2019) Ще з тих часів я так чи інакше, можливо, не надто послідовно, стежив за творчістю земляка. Зберігаються у моїй бібліотеці й кілька його ранніх збірок. Наскільки мені відомо, Сергієві довелося пережити перелом у творчому та й у повсякденному, напевне, бутті. Втім, які мені. Сталося це після загибелі нашого спільного товариша, українського поета та журналіста Петра Шевченка (Петра Біливоди). З цього моменту, за Сергієвим зізнанням, він остаточно та безповоротно перейшов у творчості на українську мову. І став, на мою думку, набагато ближчим до Петра. Не лише у колишніх дружніх зв’язках, які трагічно обірвалися, а й своєю поезією. Ліричними інтонаціями, мелодійністю, що породжується глибинами української мови. Та особливо – світооб’ємністю, яка притаманна поетичним пошукам Шевченка-Біливоди. За моїми відчуттями, помітний злет, набуття, так би мовити, якоїсь суворої мужності, поєднаної з трепетною чутливістю поетичного слова, відбулося в нім з моменту варварського вторгнення “братів-слов’ян” в Україну. Зміна була різкою і переконливою – як духовно-моральний опір безсоромній агресії. І от перед нами очевидний плід цього протистояння – унікальна у своєму сенсі книга “Я – той, хто скам’янів”. Не певен, що у сучасній українській поезії є на нині щось точніше, сильніше і з тією ж глибоко особистою проникливістю пережите – як поточна подія, як факт реальної національної історії. Відверто кажучи, створене Сергієм як поетом набуло в моїх очах значущості і вагомості подвигу, а сам він – навіть якоїсь величі героя дійства. І ось що маю на увазі. Обидва ми – люди зовсім не молоді, обтяжені, так би мовити, родинами. З природними для віку турботами та клопотами, слабостями й болячками. Він пише у передмові, фіксуючи початок подій зими-весни минулого року: “Я – той, кому зброї не дали. Почуваюся зайвим. Зрештою заспокоївся: дійде до справи – віку не питатимуть. Сімдесят два мені чи двадцять сім. Стріляв колись непогано, запалити й кинути пляшку з бензином зможу. Нагледів місце на барикаді неподалік. У трьох хвилинах від дому”. Я пробував уявити себе на його місці, “у трьох хвилинах від дому” і перед лицем катастрофи – не виходить. Не виходить утому сенсі, що не певен, що здужав би. Тим паче – пережив би відхід сина на війну – у 2014-2015-х. І, нарешті, чи виніс би у собі сюжет цієї його книги, якби обставини насправді так склалися. Про свої поезії він говорить так (і з цим не можна не погодитися): “Мої вірші – не про війну. Мої вірші про те, що вона забирає, а що – дає, чим наповнює душу. Вони про те, що відчуває конкретна людина у конкретних обставинах. Мої вірші – не потреба, а звільнення. Від побаченого і почутого. Від пережитого. Від болю і внутрішнього безсилля. Аби не переповнило, не розірвало. Це, певною мірою, щоденник”. Так, це поетичний щоденник, писаний у тяжкі години, дні, місяці 2022-го. Щоденник, у якому час робить оберт і з 22-го повертається у 14-15-ті роки, до витоків того, що відбувається нині в Україні. Аби почати потім нове сходження. Перша частина книги “Лютий лютий” – реставрація того, що відбувалося з ліричним героєм і в ньому з 24 лютого по грудень 2022-го. Друга – “Серпи серпня” – вірші, написані з 2014 по 2019 роки, але перетасовані за логікою ліричного переживання подій.
*** Хочу наголосити: це саме КНИГА. Не збірка, яка фіксує такий собі черговий етап творчого зростання поета. Це книга в тому сенсі, в якому Книгою називають Писання. Іншими словами: такий текст, де в концептуально-органічній єдності явлено думку і почуття, пережиті день і вік, міф та історія – в стражданні, надії, вірі та любові. Я абсолютно не маю наміру ставити сотворене Сергієм Чирковим нарівні з Книгою книг, з Біблією тобто. Я лише вказую на художньо-культурний, сюжетно-жанровий родовід того, що запропонував для загального огляду поет. Вказую на родовід, який за визначенням має на увазі неминучість органічного злиття в ліричному переживанні глибоко особистого, інтимного із загальним, якщо хочете – із вселенським. До того ж, поданого як одвічний, почерпнутий із того таки Писання сюжет випробовування людини на людяність у катастрофічному сходженні на пред’явлену йому історією “голгофу”. Біблійні образи, мотиви, сам шлях євангельських випробувань Спасителя справді пронизують наскрізний сюжет книги, перегукуючись із щоденниковими подробицями часу, відрефлексованими поетом. Назва книги віршів і авторська преамбула відсилають до історії старозавітного Лота, його дочок і його дружини, котра, як відомо, закам’яніла, стала соляним стовпом. Але події міфу обертаються тут своєю протилежність. Скам’яніти душею ліричному герою судилося не внаслідок кари Божої за непослух, як було із Содомом та Гоморрою за неправедне життя, а під тягарем страшних злочинів агресора, скоєних у ДОМІ та на БАТЬКІВЩИНІ ліричного героя. І таких злочинів, які, за всіма й людськими мірками, заслуговують на найсуворішу кару небес. Тут вже, хочеш не хочеш, а запитуєш себе, як це робить, власне, ліричний герой віршів: невже той, хай не суворий старозавітний, хай більш м’який і справедливий Бог Нового завіту змовчить? Сумніви терзають навіть за цілком відстороненого погляду на те, що чиниться в Україні. А про тих, хто, як ліричний герой автора, перебуває всередині катастрофи, й говорити не доводиться. Саме тому, напевне, разом із словами відчаю (“Боже всевишній, пошли свого сина, нелюдь нехай захлинеться свинцем…”; 22-23.03.2022) виривається з його скам’янілої після Гостомеля, Ірпеня та Бучі душі гірка, страшна, бо крізь криваві сльози, іронія, коли Син людський на палаючій землі звертається до Отця небесного: вогонь тут не лиже – до кістки з’їдає, а гар – задихається й вирій. Візьми їх, мій Отче, до себе, до раю, як є – без одежі і шкіри! (“ходив Ірпенем, у Гостомелі плакав…”; 09.04.2022) Який рай, де він, коли на нього сміє претендувати й досі жодним чином не покараний злочинець з по лікті закривавленими руками?! Схоже, Отче поетичного апокрифа Чиркова зіходить. І що?.. плине річка в рай із України, неширока, та не має дна, Бог приходить, дивиться із кручі на той плин червоний, наче мак, щось його у ці хвилини мучить, щось у світі коїться не так… (“шабля розтинає, куля – множить…”; 02.04.2022) Тяжкою ношею на душі зневажених ворожою силою людей лягає зволікання чи – невже таке можливо?! – безсилля Боже. Вслухайтесь у відлуння, що осіло в ліричному героєві ще з 2014-го під час однієї із зустрічей на дорозі випробувань: Глянула угору, аби узріти Бога чи хмарину, яка напоїть висохлі городи. Нікого в небі. Мир і дощ нескоро... Натерпляться й городи, й Україна. (“дорога – попіл…”; 29-30.06.2017) У небі НІКОГО! І ось тоді з неминучістю розпачу насправді являє себе апокрифічний Син божий – у цій безнадійній надії на вищу кару злочинцям і порятунок жертвам. Який він, цей бог? А він – бог-каліка, що пройшов крізь вогонь вторгнення, знеможений бог: не зовіть, не піду по воді. Аки посуху – це не для мене. Вдарив “Град”. Почалася гангрена. Відтяли. Не піду по воді. Не ділитиму хліб я і рибу. Ані краплі води – на вино, мертвих губ не зволожить воно, од живих не відверне загибель. А от в пекло – хоч зараз. Піду. Воскрешати й виводити вбитих, щоб дожати могли і дожити і над яслами звести звізду. (06.08.2018) Тяжкі сумніви ліричний герой долає переконаністю, що приходить, здається, невідомо звідки, у безумовнiй присутності Бога у приватному житлі – його власному й кожного з одноплемінників. Разом з житлом (і в нім) зіходить бог-каліка у пекло, щоби смертю смерть подолати заради майбутнього Життя. Тобто ДІМ українського поета, який він готовий відстояти ціною життя, за образною логікою книги, і є Богом.
*** Вірш “не зміг. я – той, хто скам’янів” (10.03.22) є символічним зачином книги. У його рядках сходяться і лірика як інтимно пережите, і публіцистика загальнонаціонального гніву і ненавистi до ворога (“вражих дітей”, бандитів-московитів), і позачасова епіка міфу, поточного часу й цим часом перетворена: не зміг. я – той, хто скам’янів.
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
