Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
Національна еліта · “Кого тільки не викликає його уява з глибин історії на діалог, на “поселення” в його суверенному художньому світі…” · с. 12сторінка оригіналу ↗

Іван Драч: “Не одхиляймося од свічада…” Спомини, факти й роздуми до п’ятих роковин з часу смерті Івана Драча

Слово Просвіти, №22 за 2023 рік

Володимир МЕЛЬНИЧЕНКО, доктор історичних наук, лавреат Національної премії України імені Тараса Шевченка Нас подружив Богдан Ступка Не скажу, що з Іваном Драчем мене безпосередньо й спеціально познайомив Богдан Ступка, та сталося це завдяки йому. Через два десятиліття після нашого зна# йомства Іван Федорович залишить доро# гий для мене спомин у невеликому нарисі “Чоловік з Медвина” (2016): “Вразила ме# не його книжка про Богдана Ступку. “Щасливий великий актор, – думалось мені ще за життя видатного лицедія, – що має такого біографа…” Богдан Сильвес# трович звірявся в таких інтимних справах з ім’ярек, як перед рідним братом… Особли# ва дружба зв’язала Ступку і Мельничен# ка”. Тож особиста дружба кожного з Богда# ном Сильвестровичем швидко й нас по# дружила… Та ще був один могутній фактор збли# ження й твердого спільного стояння на землі: Драч очевидячки просто симпатизу# вав вихідцеві з Медвина, славнозвісного своєю антибільшовицькою Медвинською республікою, жорстоко порубаною черво# ною кіннотою Будьонного… Іван Федорович любив переказувати таке: – Коли Семена Будьонного кіношни# ки допитувались, чи він пам’ятає… – Помню, помню… Изрубили, изруби# ли… – Мій Тетіїв він теж “изрубил”. Я пам’ятаю… На фантастично молодій за змістом, духом та енергетикою книзі “Солом’яний вогонь”, виданій до 80#річчя Івана Федо# ровича, він написав мені: “Людині з Мед# вина з любов’ю! 01.11.16”. В історичному контексті медвинці залишалися для Драча символом українськості, сказати б, люд# ської якості. Він говорив, що “людина з Медвина, шабльованого Будьонним, нез# нищима”… За словами самого Івана Федоровича, ми спізналися ще ближче, коли він їздив на моє запрошення разом із внуком Іва# ном до Москви, де мені випало керувати Національним культурним центром Ук# раїни у 2001–2015 роках, і на засіданнях Шевченківського комітету… До складу Комітету з Національної премії України імені Тараса Шевченка, очолюваного Бо# рисом Олійником, ми входили шість ро# ків (2010–2016). За цей час лавреатами стали: Дмитро Богомазов, Роман Горак, Мирослав Дочинець, Лідія Забіляста, Анатолій Криволап, Левко Лук’яненко, Петро Мідянка, Петро Панчук, Петро Печорний, Раду Поклітару, Анжеліка Швачка, Василь Шкляр та інші видатні митці України. Члени Комітету мали пов# не право заявити: “Нам не соромно за на# ших обранців”. Нагадаю, що сам Іван Драч отримав Шевченківську премію у 1976 році за збір# ку “Корінь і крона”, до якої входив і при# забутий нині вірш “Тарасова верба над Ти# хим океаном”. Ішлося про “свіжу вербову палку” (Шевченко), яку він у жовтні 1850 року підняв у Гур’єву#містечку й посадив у Новопетровському укріпленні, з поетово# го тепла “вона дійсно ростки пустила, я ну її поливати, а вона рости…” Свого часу Андрій Малишко писав у вірші “Тарасова гілка” про те, як у 1963 році “гілку верби від Тараса з неволі везли на Вкраїну…” Іван Драч опоетизував історичну вербу по#своєму: Є в сквері кущ над Тихим океаном, І там над ним схиляється доба Туманом сивим, то дівочим станом, А то далекосхідним ураганом. Той скромний кущ – Тарасова верба. Де форт Петровський? Пагони вербові З посадженого твого деревця Пішли у світ маршрутами любові І над вітри, і над шляхи тернові Пустили й тут цупкого корінця… У цій статті торкнуся лише тих епізодів мого нечастого спілкування з незабутнім Іваном Драчем, у яких виявилося його ставлення до Тараса Шевченка й історич# ної проблематики, з ним пов’язаної… Микола Жулинський: “Кого тільки не викликає його уява з глибин історії на діалог…” Іван Драч украй вимогливо цінував документальну базу творів на Шевченків# ську тематику, хоча, на мій погляд, це бу# ло взагалі його стилем в історичній проб# лематиці. Пам’ятаю, що поет позитивно сприйняв історичний фактаж моєї книги “”На славу нашої преславної України” (Тарас Шевченко і Осип Бодянський)” (2008), і через кілька років по#доброму торкнувся її у згаданому нарисі: “Коли я перекладав “Історію Русів”, мені так би була знадобилася його розвідка про Бо# дянського, та тоді вона ще не з’явилася на світ, а зараз я поглинаю її з особливою відданістю”. Втім, Іван Федорович закін# чив свій блискучий переклад “Історії Ру# сів” у доленосному для України 1991 році, тобто більш як за півтора десятиліття до виходу книги, і він уже був обізнаний з іс# торичними подіями, змальованими в “Іс# торії Русів”, у подробицях і в стратегічній суті, що вилилося в геніальній максимі: ““Історія Русів” – це первісна частина ра# кети, яка запустила нас з вами в косміч# ний безмір історії народів і держав”. До# сить нагадати, що передмову до Драчево# го перекладу написав знаний історик, письменник і літературознавець Валерій Шевчук. Але Драчу справді було цікаво позна# йомитися з новою книгою про славіста, іс# торика, вихідця з української Варви Осипа Бодянського, який і видав уперше “Істо# рію Русів” у 1846 році, заявивши, що роз# глядає це як “священний обов’язок справ# жнього сина свого народу і Батьківщини”. Поготів, що йшлося про його дружбу з Та# расом Шевченком, котрий у 1854#му, зок# Іван Драч, Володимир Мельниченко і Юрій Барабаш рема, дякував професору за передачу йому на заслання “Історії Русів”, інших літопи# сів і праць: “Спасибі тобі ще раз за літопи# си, я їх уже напам’ять читаю. Оживає моя мила душа, читаючи їх! Спасибі тобі!” Ще в перший приїзд у Культурний центр України Іван Федорович зацікавив# ся моєю книгою “Михайло Грушевський: “Я оснувався в Москві, Арбат 55”” (2005), і попросив показати йому будинок, у яко# му з вересня 1916 року до березня 1917#го квартирував політичний засланець Гру# шевський… Вже після повернення до Киє# ва, працюючи над текстом про молодого Грушевського, який на початку 1892 року опублікував у Львові рецензію на працю історика й етнографа, першої в Російській імперії жінки – доктора історії Олексан# дри Єфименко (1848–1918) “Малоросій# ське дворянство та його доля”, згадав, що у Драча є … вірш “Історик”, в якому він пише про неї – вчену, котра народилася в Архангельській губернії, а 1877 року пере# їхала з чоловіком, теж відомим істориком, в Україну й присвятила себе українознав# чим студіям, створенню шкільного підруч# ника з історії України, дослідженню твор# чості Григорія Сковороди і Миколи Гого# ля… Зателефонував Івану Федоровичу й попросив дозволу процитувати його пое# зію: Твердою олійною фарбою Вела історичний контур Як освоїла Коліївщину Як Гоголя чітко значила Як вилюбила Сковороду . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . Коли думаю про історика, Думаю Про Олександру Єфименко… Який дивовижний приклад поетової зацікавленості українською історією, ска# зати б, особливої зануреності навіть в її іс# торіографію, яке неймовірне поетично# прозове осмислення творчості конкретно# го автора й звідси – щира повага до ньо# го… До речі, тоді в телефонній розмові Іван Федорович нагадав, що Олександра Яків# на захоплювалася Тарасом Шевченком і навіть у Петербурзі під час семінарів з істо# рії України, які вела на Вищих Бестужев# ських курсах у 1907 році, розповідала сво# їм слухачам про його творчість. Погодьтеся, що ця, здавалось би, не# значна конкретна історія з якоюсь особли# вою силою й переконливістю підтверджує стратегічний висновок видатного літера# турознавця Миколи Жулинського щодо творчості Івана Драча: “Спрага пізнання національної історії така невтолима, така пекуча, що не дає спокою буквально “ні вдень, ні в ночі” – події, постаті, навіть речі “викликаються” запитально з минулого, громадяться, ви# магають оприлюднення на папері… Кого тільки не викликає його уява з глибин іс# торії на діалог, на “поселення” в його суве# ренному художньому світі…” Здається, у другій половині 2017 року Іван Федорович якось заговорив, що хотів би спеціально зустрітися зі мною з приво# ду перебування Михайла Грушевського на Арбаті, розпитати докладніше про його, так би мовити, московські стежки – мені тоді подумалося, що він, можливо, працює над сценарієм про видатного вченого й державного діяча. Зустріч пропонував у нього вдома, проте не судилося… Вперше побував у Івана Драча вдома разом із Ми# колою Жулинським 1 червня 2018 року. Того місяця, 19 червня, Іван Федорович ві# дійшов у Вічність… Вірність історичній правді дозволила великому поету нагадати, що документи мають “властивість нам дещо розтлумачу# вати”: “Твердіше дивімося в дзеркало. Твердіше в тому розумінні, що не одхиляй# мося од свічада, коли воно твердить нам неприємні речі. Але і не цураймося його, коли справедливі твердження нам приєм# ні”… Ерудованість Івана Драча в галузі літе# ратури й історії, що пульсує в його публі# цистичних статтях і виступах, чекає, на мій погляд, окремого дослідження (див.: Драч І. Статті, доповіді, виступи, інтерв’ю. – Київ, 1997. – 392 с.). Нагадаю лише його слово “До Шевченка”, виголошене на Шевченківському вечорі в палаці “Украї# на” 9 березня переломного 1991 року, в якому виснувано: “Шевченко даний нам на виріст” і нам ще треба “дорости до ро# зуміння його державницького духу, націо# нальної ідеї, твердого усвідомлення віль# ної України, яке б перейшло у кров щоден# ного буття”. Саме незримий, але постійний духов# ний зв’язок з історією “матері нашої Укра# їни безталанної”, найперше через дорос# тання до Шевченка, дозволив Івану Драчу, ні – направив голову Народного Руху Ук# раїни звернутися до нації на його Першо# му з’їзді (1989) з огненними – по#шевчен# ківськи – словами: Хіба проблемам, зібраним на хуторі, Твердіти й досі, провінційно скніть?! “Надірвешся, – казали мені мудрі, – Це справа не років, хіба століть…” Та вже тисячоліття нами котять. Та вічність чорна б’є без каяття. Що ж нами вродить? Нами й заскородять! Нема народу – то пощо життя? Іван Драч у поетичних рядках краще за сухі наукові формулювання вияскравлю# вав суть історичних подій, надавав їм емо# ційного, духовного забарвлення, набли# жав і наближає до людських душ, і все це – не завдаючи шкоди науковому смислу. Іван Драч: “Скиньте з Шевченка шапку. Та отого дурного кожуха…” Синдром “шапки та кожуха”, вкоріне# ний у радянських часах, яскраво викрив на початку брежнєвського застою Дмитро Павличко у вірші “Низькопоклонники” (1965): Вони зі скелі Прометея Зняли і одягли в кожух,

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин