На перехрестях історії · “І німці, і поляки вважали Організацію Українських Націоналістів своїм ворогом”. · с. 6сторінка оригіналу ↗
Болісна і жорстока правда, вичитана у книзі Миколи Руцького “Ми у вічі сміялися смерті…” та підсилена власними спогадами
Слово Просвіти, №22–23 за 2020 рік
Микола ЖУЛИНСЬКИЙ
Закінчення. Поч. у ч. 20—21 за 2020 р. Про перебіг польсько-українського конфлікту на Волині детально виповідає у своїх книгах не тільки Микола Руцький, але й ряд інших істориків, краєзнавців, письменників, серед них волиняни-історики, письменники: Андрій Криштальський — у книзі “ОУН і УПА на Горохівщині”, відомий письменник і очевидець жахливих злочинів поляків на Холмщині Йосип Струцюк — у своїх оповіданнях, повістях і романах, зокрема в “Повісті кривавих літ”, “Операція “BURZA”, або Ми їх спільно винищимо”, Валентин Яблонський і Оксана Яблонська в кіносценарії “Нескорена Волинь”, Іван Ольховський у двох книгах “Кривава Волинь”, Микола Вавренчук у дослідженнях “Нариси визвольної боротьби. Волинь”, “Вірні присязі”, вихідці із повстанських родин, письменників Святослав Праск “Столочене жито”, “Горинь”, “Сотенний Лис”, “Здобути або не бути”, Степан Бабій “Луни повстанського краю”, Володимир Шовкошитний в романі “Білий кречет” (романна трилогія “Кров свята”), Ольга Яворська у романі “На чужих вітрах”… Не слід оминати дослідження Івана Діяка “Волинсько-Холмська трагедія”, праць Вахтанга Кіпіані, зокрема упорядкованих ним збірників статей “Війна двох правд. Поляки та українці у кривавому ХХ столітті”, та “Зродились ми великої години…” ОУН і УПА. Бібліотека “Історичної правди” зі своїми передмовами, Богдана Гудя “Українсько-польські конфлікти новітньої доби. Етносоціальний аспект”, Миколи Кучерепи і Валентина Вісина “Волинь: 1939-1941 рр.”. Олександра Денищука “Книга пам’яті і слави Волині. — Т.10. Рівненська область, Демидівський район”, “Злочини польських шовіністів на Волині. Рівненська область”, Миколи Сивіцького “Польсько-український конфлікт 1943-1944 рр.” Володимира Сергійчука “Український здвиг. Волинь. 1935-1955” та “Поляки на Волині у роки Другої світової війни. Документи з українських архівів і польські публікації”, Анатолія Трубайчука “Друга світова// Волинь у Другій світовій війні”, Любомира Хохули “Різуни чи побратими. Сучасні польські дискурси про Україну”, Миколи Коця і Леоніда Осавуленка “Волинь у лещатах смерті”, Івана Патриляка “Перемога або смерть. Український визвольний рух у 1939—1960 рр.”, Ігоря Ільюшина “Волинська трагедія 1943— 1944 рр.” та ряд інших художніх творів, історичних досліджень, спогадів очевидців та інших матеріалів, присвячених польсько-українському конфлікту на Волині. Цей перелік може заповнити не одну сторінку газети. Але не можна не згадати матеріалів міжнародних семінарів істориків: “Українсько-польські відносини під час Другої світової війни”, які з’явилися друком у збірниках “Україна-Польща: важкі питання” чи серії книг “Реабілітовані історією”, які наповнені неспростовними свідченнями, спогадами і документами, чи, скажімо, подвижницьку працю волинського історика Івана Пущука, який відвідав 2342 села Волинської, Рівненської та Тернопільської (Кременеччина) областей, зібрав 7 тисяч 415 свідчень людей, зробив 1409 магнітофонних записів і на цій основі створив унікальну книгу-документ про Волинську трагедію “Волиняни про “Волинь-43: українська пам’ять про польську експансію на Український Північний Захід у 1938-1944 р. Усно-історичні свідчення” (Луцьк. 2017). Іван Пущук до цієї книги включив і свідчення уродженців чи вихідців із населених пунктів Сходу Холмщини та Південного Підляшшя, а також Берестійщини. Відвідав дослідник і моє село Новосілки (тепер — Набережне) і записав свідчення Леоніда Маркулича, 1926 року народження: “Рано (в село) приїжджає німець із поляками. Подивилися — за Стиром багато людей (жителів села. — І.П.) ховається. Наловили нас цілу автомашину — 50 з лишнім чоловік. Одного там же за Стиром забили. Кримусь Микола, разом худобу пасли. Крепко били (нас) — набрали і старих, і малих — підряд. Стамідси (звідти — діал.) повезли нас у Горохів. А там почалося. Забили Йосипа Кримуся. Поляки, бо, в основному, вони нас стерегли. Вночі або звечора лупцювали нас. З ближніх сіл довкола Горохова, звідки повтікали, вони (арештовані — І.П.) були. І так човпли нас довго. Ці поляки вбили п’ять чоловік із нашого села. Потім поляки ще приїхали в село. Замордували Уляника Андрія (мого дядька Воляника Андрія — М.Ж.) — язика одрізали, знівечили. Серед них із Смикова (сусіднє село — І.П.) — Конопка. Поляк убив. Були в них такі, що чи винна людина, чи не винна — живцем забивали. Поляки дуже знущалися над нами. Німці — не так: одправляли в Германію на роботу, а поляки вбивали насмерть”. Ці жорстокі репресії в основному спрямовувалися проти тих, хто боровся за відродження української держави на всіх етнічних територіях. Адже обидві фракції ОУН—ОУН-Б, керована Степаном Бандерою, до якої входили члени “Молодшої генерації”, і ОУН-М під керівництвом Андрія Мельника з членами “Старої гвардії” рішуче заперечували приналежність Волині й Східної Галичини до повоєнної Польщі і вели боротьбу проти німецьких окупантів і польських військових об’єднань на Волині, які брали участь у каральних акціях проти українців, нерідко заручившись підтримкою Армії Крайової, польської і радянської партизанки, власівців, угорців… І німці, і поляки вважали Організацію Українських Націоналістів своїм ворогом. Особливо після проголошення у Львові 30 червня 1941 року Акту про відродження Української Держави. …У моєму селі ще й досі біля могилок над Стиром височить могила, яку висипали мої односельчани з ініціативи членів ОУН та Українського Вільного Козацтва Дениса Кримуся, Данила Кулика, Йосипа Кримуся, Панаса Кримуся, Клима Воляника, Володимира Кримуся, Ванька та Олександра Піддубних, Григорія Жулинського, Платона Синельника, Якова Котила та багатьох молодих хлопців і дівчат. Поставили високий дубовий хрест, священник із Боремельської православної церкви Святої Трійці Герусь освятив цю символічну курган-могилу. Так односельчани відзначили в липні 1941 р. відновлення Української Держави. Та недовго простояв над Стиром цей символ незалежності України — дубовий хрест. Зрізали енкаведисти зразу ж після появи у селі червоних партизанів із з’єднання Сидора Ковпака. Незабаром, уже у вересні 1943 року, в моєму селі було організовано станицю ОУН, розпочалася військова підготовка молоді — вишкіл проводив Панас Кримусь, який до війни служив у польській армії. Таких станиць на кінець сорок першого року було створено на Рівненщині понад 500 із трьома тисячами членів. ОУН Степана Бандери активно готувалося до боротьби з німецькими окупантами, збираючи і складуючи зброю і боєприпаси, готуючи військові кадри в підпільних школах. Микола Руцький нагадує, що така школа, в якій нараховувалося сорок курсантів, була відкрита в Рівному вже в кінці 1941 року. Інша згодом організована школа, яка була розташована у Шпанові неподалік Рівного, нараховувала до двохсот осіб. Місто Рівне деякий час, до численних арештів українських підпільників узимку сорок другого року, було центром бандерівського підпільного руху на Волині й Поділлі. Але й після масових репресій українських націоналістів Рівненщина залишалася головним осередком підпільної боротьби, хоча центр її переміщається в ліси поблизу Клеваня. Німецька окупаційна влада не сумнівалася, що українці не схилять покірно голову — будуть боротися. Тому вже 25 листопада 1941 року німецька адміністрація видала і розіслала обласним відділам поліції безпеки наказ про знищення членів ОУН Бандери. Микола Руцький наводить уривок із цього наказу: “Незаперечно встановлено, що рух Бандери готує повстання у Райхскомісаріаті “Україна”, мета якого — створення незалежної України. Усі активісти руху Бандери повинні бути негайно заарештовані і після ґрунтовного допиту таємно знищені як грабіжники”. Слід нагадати, що зразу ж після вторгнення Червоної армії в Західну Україну у вересні 1939 року НКВС почало формувати підпільну сітку агентури передусім із метою нейтралізації ОУН та польського підпілля. Адже восени 1939 р. з’явилися на Волині польські підпільні осередки, метою яких було відновлення Речі Посполитої. А в жовтні 1942 р. з ініціативи польського еміграційного уряду розпочинає діяти Волинська Делегатура, створюється Корпус Безпеки та Самооборони в кількості 250 осередків і постерунків. У їхньому розпорядженні на той час було понад чотири тисячі озброєних вояків. Ніхто не може назвати точну цифру загиблих в конфлікті на Волині. Польська сторона, зокрема, особливо шановані в Польщі дослідники Єва і Владислав Семашки називають до 60 тисяч поляків, Президент Польщі — 5-10 тисяч, Польський інститут національної партії вже нарахував 20 тисяч, але чи не старається польська сторона зараховувати до жертв Волинської трагедії і тих поляків — поліцейських, лісників, службовців, вчителів, медиків, осадників, яких в 1940 році вивезли до Сибіру радянські каральні органи після вступу Червоної армії в Західну Україну. А хто може визначити, скільки поляків і українців загинуло під час партизанської війни УПА і Армії Крайової? Багато українців загинуло від каральних акцій 27-ої Волинської дивізії Армії Крайової і батальйонів хлопських, від польських більшовицьких загонів, зокрема, польського партизанського загону під командуванням Роберта Сатановського, а таких польських загонів на Волині було п’ятнадцять. А спецзагони НКВС, їх ще називали “червоні партизани”, в яких перебувало понад 7 тисяч поляків, а так звані “істребітельниє батальйони” НКВС... Чи не кожне село на Волині було піддано жорстоким репресіям з боку німецьких окупантів, німецької допоміжної поліції, в якій поляки становили тотальну більшість (близько 11 тис. чоловік), шуцманан-батальйонів (1500 чол.), радянських партизанів, польських більшовицьких загонів, угорців, власівців. Люди не могли дійти до тями, що за воєнні зненацька з’являються в селі і починають хапати молодь, забирати зерно, худобу, нишпорити по хатах. Особливо їх лякали не так німці, як поляки-поліцаї, власівці… Дивувалися і перепитували один в одного: “Шо то за такі руські солдати? Говорять по руському, але стоять за німців. Якісь нові “совєти” чи шо”. Цими новими “руськими”, новими “совітами” і були так звані власівці, переважно етнічні росіяни, які в Райхскомісаріаті “Україна”, що охоплював територію 17 млн. чоловік із центром у місті Рівне, входили до 12-го резервного корпусу Вермахту. До цього корпусу належали в різні часи понад 10 козачих (російських) охоронних корпусів, запасних бригад, дивізій польової жандармерії, учбово-польових дивізій Вермахту калмикський кавалерійський охоронний корпус… На боці гітлерівської Німеччини воювало більше 20 військових формувань, особливо на Східному фронті, у складі яких було від 800 тис. до 1 млн. росіян. У склад армій Вермахту входили “Русская Освободительная Армия Вермахта” — 12 охоронних корпусів, 10 дивізій, 30 бригад; “Русская Освободительная Народная Армия” — 5 полків, 18 батальйонів; “Русская Национальная Народная Армия” — 3 полки, 12 батальйонів; “Русская Национальная Армия” — 2 полки, 12 батальйонів. Це Добровольчий полк СССР “Варяг”, 1-а російська національна бригада СС “Дружина”, в складі якої було 3 полки, 12 батальйонів загальною чисельністю від 2,5 тис. солдат і офіцерів, це 15-й козачий артилерійський корпус СС, 29-та гренадерська дивізія СС “Русской Освободительной Народной Армии”, 30-та гренадерська дивізія СС, 36-та гренадерська дивізія СС “Дірлевангер”… Всіх дивізій, частин СС, Вермахту та інших військ, всіх підрозділів антигітлерівських військ, в складі яких воювали росіяни, передусім представники російської національності — не перерахувати. Під час Другої світової війни із 73 млн. жителів СРСР в окупації опинилося понад 30 млн. українців, понад 20 млн. росіян, приблизно 8 млн. білорусів і 8 млн. мешканців прибалтійських республік, понад 1,5 поляків, що проживали на території СРСР, близько 3 млн. молдован і румунів, 2 млн. євреїв, 0,2 млн. кримських татар. Щодо Волині, Полісся, то в
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
