Гість редакції · “Дуже не люблю, коли хтось до когось ставиться зверхньо”. · с. 12сторінка оригіналу ↗
ССееррггіійй ККААЛ ЛААН НТТААЙ Й:: «Мій обов’язок – втілити талант у національну ідею»
Слово Просвіти, №22–23 за 2020 рік
Однією з останніх на сьогодні постановок, яка поповнила репертуар Національного академічного драматичного театру імені Івана Франка, стала вистава “Лунаса” за п’єсою Брайана Фріла “Танці на Луназу” (режисер Андрій Приходько). Головну чоловічу роль у цій виставі виконує український і німецький актор театру та кіно Сергій Калантай. Сьогодні пан Сергій — гість “СП”.
— Як створювалася ця вистава? — Режисер Андрій Приходько зібрав нас всіх і сказав, що є історія про те, що все в житті має своє коло, про традиції, які не можна забувати. Ролі переважно жіночі. А я граю головну чоловічу роль – оповідача Майкла. Він говорить, що все тримається на тобі (тобто мені). Як ти розпочнеш цю виставу, як ти її поведеш, як заохотиш глядачів йти за собою, так вона й буде існувати далі. Мій персонаж згадує своє життя. Але всі картинки, які він бачить, відбуваються в його уяві. Ця вистава цікава тим, що можеш повернутися у час дитинства. Не важливо, чи ти граєш ірландську п’єсу, чи українську, чи англійську. Головне, що ти маєш можливість поспілкуватися зі своїм минулим. З одного боку, ставишся до себе трішки критично, а з іншого – можеш радіти з того, що повернувся. Цим вона цікава. Андрій Приходько – перформансний режисер. Він фантастичний актор, фантастичний оповідач. Шкода, що ми мало разів встигли зіграти цю виставу. Сподіваємось, що закінчиться наша карантинна псевдо тюрма - і ми почнемо грати. Адже глядач дуже добре сприймає цю виставу. Режисер запропонував, аби всі актори принесли на першу репетицію свої дитячі фотографії. Я був здивований, коли побачив своїх партнерів малими – у дитячих сарафанчиках, на велосипедах. Це було так щемливо і сердечно стосовно один одного... Потім була копітка робота з монологами, з режисером щодо його уявлення, як все має бути. Андрій дуже прискіпливий до театральних знаків. Як він сказав, так все й має бути. Ти не маєш права на помилку. В цьому він схожий на німецьких режисерів. Дуже радий, що у виставі поруч актори, з якими я був на кіномайданчику. Це Лариса Руснак, Світлана Прус, Олександр Ярема, Володимир Ніколаєнко. А на сценічному майданчику з ними також було зустрітися приємно. Тому що театр – це живе спілкування. Ти дивишся в очі і відчуваєш партнерську енергію. Радий за молодих виконавців, яких багато у новій виставі. Вони щойно прийшли до театру і вже фантастично себе показали. Я досі називаю свою партнершу Дану Кузь, яка грає маму, “мамою”. Хоча дівчині лише трохи більше двадцяти років. Ми вжилися у свої ролі, прикипіли один до одного душею. Вистава йде на камерній сцені. В кіно це називається крупний план. Ти не можеш схибити, ти не можеш бути не відвертим, тому що глядач поруч – у тебе “на носі”. І ти маєш грати очима, безпосередньо спілкуватися з глядачем. Це зобов’язує бути правдивим. Якщо на великій сцені можна заховатися за партнерів чи за декорацію, то на малій ти безпосередньо на очах. У виставі – надзвичайні танці (на жаль, я не беру в них участь) і фантастична музика і співи, над якими для нас працювала Сусана Карпенко. Режисер запросив спеціального викладача з ірландських танців. Це дійство, коли є азарт і захоплення цією грою. Воно надихає всіх акторів бути жвавішими. І глядач тягнеться до цих танців. Це так, як на весіллях, коли всі беруться за руки і танцюють. Мав грати наступну виставу у квітні... — Чи потрібно у наш складний час, коли суспільству доводиться стикатися з такою кількістю проблем, підіймати зі сцени тему евтаназії? Маю на увазі виставу “Подорож Аліси до Швейцарії”. — Напевне, я був би далеким від цієї теми, якби безпосередньо не пережив смерть своєї мами. Я бачив, як вона вмирала. Це було на відстані витягнутої руки. До останнього ми не казали, що в неї рак, до останнього вона мучилася і думала, що це астма. Її останній видих був 8 грудня о 7 год. 15 хв. Тема смерті — табу для багатьох людей. Ми запрограмовані на життя, на радість, а не на смерть. Але це те дійство, та таїна, яку не оминути в нашому житті. Я запитую себе – чому на Заході це може бути темою для розмов, а в нас ні? Це мені нагадує Радянський Союз, коли казали, що в СРСР сексу немає. Є люди, які зневірились у своєму житті і мучаться. Потрібно про це говорити. Про це ми багато дискутували з режисеромпостановником вистави Станіславом Мойсеєвим. Для нас усіх, акторів у цій виставі, він був не просто режисером, а вчителем і, в якійсь мірі, реформатором наших поглядів. Театр має ставити питання. Але він не має тебе навчати. Можливо, потрібно більше радіти життю і показувати це. Але, як мені здається, інколи треба зазирнути в себе, аби зрозуміти, що всередині нас. Ця вистава для мене знакова. Добре, що вона була. Це великий досвід. Тепер щодо мого персонажа. Я не вважаю цю людину поганою. Навпаки, для мене це особистість, людина, яка стає проти суспільства. У мене завжди викликають повагу такі люди. Це особистість. У нашому житті – банальному, тривіальному, ми не завжди робимо героїчні вчинки. Але серед нас є герої. Інша справа, що цих героїв пізнаєш тільки за їхніми вчинками. Для мене доктор Штром – це людина своїх ідеалів і вчинків. Мені говорили, що він вважає себе Месією. Наполеон теж вважав себе Месією, як і Олександр Македонський. Але Месія один – був і залишиться. Та прагнення відстоювати свою точку завжди викликає в мене повагу. — Як доля звела Вас з театром ім. Івана Франка? — 1981 року, щойно я вступив до театрального вишу, мій друг Андрій Крітенко (Крот), син актриси цього театру Лідії Гайової, привів мене до театру. Зазначу, що моє дитинство минуло в Києві. Нас водили в Театр юного глядача, інші театри. Скажу відверто, я тоді не захоплювався театром. Але це була добра нагода побути разом з товаришами, поспілкуватися. І раптом Андрій повів мене по театру. Завів під сцену, показав гримерки, маленьке кафе. Я пройшовся по сцені. Тоді зрозумів, що це той дім, той храм, де я хочу бути і якому я хочу служити. Що я до цього йшов. І якийсь магніт сюди мене тягне. З того моменту я мріяв, я жив, я надихався думкою про театр. Так трапилося що мою першу дружину Жанну Калантай та мого друга і кума Анатолія Гнатюка у 1985 році запросили працювати до цього театру. А я працював у Віталія Малахова в театрі на Подолі, що тоді мав назву Театр естради. Я щовечора приходив до театру Франка, аби забрати свою дружину, а насправді приходив, щоб подихати цим повітрям. Це був театр корифеїв. Тоді не розумів, що таке авангардний театр. Не знав, хто такі Курбас, Брук. Але знав, що є театр Франка. Не знав, хто в ньому ставить вистави. Але коли актори виходили на сцену, то відразу розумів, що це люди, які можуть щось неймовірне. Я дивився на Гашинського, Цимбаліста, Богдана Ступку. Взагалі Богдан Сильвестрович для мене – ідеал як актор і як людина. Любов до цього театру була шаленою. Потім життя склалося так, що я опинився у Німеччині. Повернувся і багато знімався в кіно. Брав участь в антрепризах. Але була велика любов саме до цієї сцени. Театр змінився, змінився ія. У 2016 році Станіслав Мойсеєв, який на той час був художнім керівником театру, запропонував мені зіграти у виставі за п’єсою Стрімберга “Ерік ХІV”. Я виявив бажання. Потім він сказав, що є п’єса, тільки вона складна. Мова про вже згадувану “Подорож Аліси до Швейцарії”. За неї ніхто не хотів братися, тому що вона пов’язана з такою складною темою як евтаназія. Для мене, як для людини, яка звикла до європейського підходу до праці, це було просте пи-
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
