Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
Очевидець і літописець · “Тоді ми, усміхнувшись одне до одного, мовчки розпрощалися, щоб знову зустрітися вже в іншому часі”. · с. 10сторінка оригіналу ↗

Та я іду крізь спогади до сина…

Слово Просвіти, №22–23 за 2022 рік

Софія МАЙДАНСЬКА Здавалось, місто залишалося на тому ж місці і навіть якщо дивитися з лівого берега Прута, як і сто років тому, на його пагорбах вкритих пишною зеленню парків і садів, наче граючись у коцюбабки, весело вигулькували то тут, то там червона дахівка давніх кам’яниць і вкриті патиною бані та шпилі соборів. Лише потрапивши в німотний лабіринт майже безлюдних вуличок старого міста, що подекуди зірвавши бруківку, зусібіч бігли до центру, ще можна було побачити, як на брунатних стінах над і біля входів до крамничок, з-під вапна проступали їхні незнищенні старі назви, коли вони були ще австрійськими, а потім румунськими... Тепер, крім порожніх вітрин, часом заліплених плакатами: “Вперед до комунізму”, “Партия – наш рулевой”, “Пролетарии всех стран, соединяйтесь!”, нічого не привертало увагу, хіба лише черга до хлібного, в очікуванні машини зі свіжими сірими буханцями – “кирпичиками”, з яких і будувався період “розгорнутого соціалізму”... Була щаслива настільки, наскільки може бути щасливим дитя “страны советов”; я вже навчилася щиросердо обманювати шкільне начальство, включно з комсомольськими ватажками, які заганяли нас до зали на збори комсомолу, де своїм зів’ялим “лопушинням” усі приречено слухали натхненні промови про з’їзди компартії та п’ятирічки, про дикий капіталізм та героїв соціалістичної праці. Була щаслива, бо нарешті закінчувала восьмий клас середньої школи і готувалася до вступу в музичне училище. Зранку до ночі музика перетікала клепсидрою мого часу, виповнюючи кімнати, подвір’я, город, сад і навіть криницю з кришталево чистою, зимною інтонацією води... А школа, що здавалася “непотопним Титаніком”, зникала десь за обрієм, поринаючи в небуття... Я готувала складний віртуозний твір А.В’єтана і щонеділі з мамою, (бо зі Садгори до Чернівців мене ще саму не пускали), квапилися до моєї нової вчительки, яка сама ще навчалася заочно в Київській консерваторії. Молода професорка з кожним уроком вселяла дедалі більшу віру в мої власні сили; від її настанов під час гри з рамен спадала скутість, наче з рук хтось зривав ланцюги і вони ставали крильми, що легко обіймали скрипку... Після занять, які часом тривали кілька годин, мене, втомлену і щасливу, мама вела до кав’ярні на лакітки, а потім разом йшли “до кіна”. Тієї неділі нашу променаду перервав несподіваний дощ і, рятуючись від зливи, ми забігли до Головпошти. Після сконцентрованої уваги, що вимагала скрипка, нападала нестримна втіха ледарювання, коли мама ставала моїм двійником і ми удвох ловили ґав. Ба, навіть у цій лункій, австрійській залі, де на той час були чи не єдиними відвідувачами, не вгаваючи знаходили привід для жартів і сміху. Коли відчинилися масивні вхідні двері, мою увагу привернув худорлявий, високий чоловік в окулярах, що поспіхом заходив до зали. Він раптом, наче в розгубі, зупинився біля дверей і здавалося, завагався… Мама також побачила незнайомця і відразу безтурботний настрій спав з її лиця; обірвавши розмову, застигла в напруженому чеканні. Тим часом чоловік, сповільнивши крок, усміхаючись наближався до нас, достоту, як сновида покрай безодні... – Одарочко!.. Така несподіванка!.. Мама подала руку і він схопив її, наче остерігаючись небезпеки падіння. Із цієї дивної зустрічі зрозуміла, що невідомця мама давно знає, але тоді навіть забула мене представити – звісно й так зрозуміло – з нею кострубате її чадо... Я одірвала свій знуджений погляд від “Пєрвомайських” листівок на вітрині, коли з розмови почула, що син того пана також скрипаль, дуже талановитий, просто вундеркінд!.. Притисла футляр зі скрипкою до грудей, наче б хто збирався відібрати в мене моє першинство... Мама навіть не сказала, що я також, не на жарт, займаюся музикою і готуюсь до вступу в чернівецьке музичне училище. Натомість вона щиро захоплювалася талантом незнайомого хлопчика, якого ні разу не бачила й не чула. Розмова тепер снувала тільки довкола отого вундеркінда, що з районної кіцманської музичної школи потрапив до Київської музичної десятирічки ім. М. В. Лисенка, до школи обраних…Такою була моя перша зустріч з письменником Михайлом Івасюком. За якийсь час ми знову зустрілися і здається також на пошті... Складалося враження, що пан Михайло чекав од моєї мами чи-то поради, чи порятунку... Я вже навчалася на першому курсі музучилища. Того разу Михайло Івасюк був дуже занепокоєний, бо ще й ще раз переповідав про хворобливий стан свого сина, якому інтернатська муштра була не до снаги: син усе ж творча особистість і правила “інкубаторного” виховання не для його хлопця. Моя мати намагалася переконати: висока академічна школа, що становить основу виконавської культури, вимагає великих фізичних і духовних зусиль, помножених на талант. В стінах Київської спеціальної музичної школи ім. М. В. Лисенка більш ніж пів віку формувалися виконавські школи відомих педагогів, і цим не варто нехтувати... Та батько гостро відчував стан своєї дитини і вже нічого не могло його переконати; рішення – забрати хлопця зі школи юних геніїв, було остаточним. Якийсь незбагненний страх і тривога наче пронизували все єство цієї шляхетної, красивої людини. Він раптом почав говорити, що музика — це все ж не головне в житті, треба закласти Володимир та Михайло Івасюки “матеріальну основу”, треба мати фах, з яким ніколи, навіть при непередбачених, складних життєвих обставинах не пропадеш – а потім вже можна розважатися мистецтвами... Він віддасть свого сина тільки на медицину... Ніхто, ні моя мама, ні я, що на той час “розважалася” лише мистецтвами, навіть не здогадувалися про мотиви того глибинного страху цього чоловіка, який, наче той вершник з “Вільшаного короля” Й-В.Ґете, намагався, попри все, оберегти свого єдиного сина від “царства вертухаїв”... Пізніше, коли не стало видатного письменника Михайла Івасюка, ми з мамою чи не одні з перших були утаємничені в причину і наслідки тієї великої драми, що опекла кригою “Печорлагу” душу молодого поета, щоб назирці супроводжувати його абсурдом соцреалізму і врешті обвитися зашморгом довкола серця його геніального сина. Вже на спаді літ він розчахне ту страхітливу “скриньку Пандори”, в якій за сімома замками ховав од себе самого, ховав од дітей і заради дітей, усі паскудства “лагерної” системи розвинутого соціалізму, ганебні здобутки якого змушений був пропагувати. Але тепер Михайло Івасюк пише згустками болю, криком нестерпних тортур свої двадцять дві новели-хроніки пекельно безконечних трьох років “ходіння по муках” крижаною пустелею Печори, ходіння у безвихідь неосяжної тайги, звідки “ніхто нікуди не втече..., бо ця дорога веде в ніч, з якої вже немає вороття”. А тоді, вже розпрощавшись із кіцманським другом дитинства, мама ніяк не могла собі дати раду: що з ним сталося, всі жиди дають своїх дітей тільки на музику, і лише глухманів посилають на медицину. Шкода його дитини... В ті часи єдиним вікном в Європу була академічна музика, Шлях у вільний світ Давида Ойстраха, Леоніда Когана, Мстислава Ростроповича, Святослава Ріхтера, Рудольфа Керера лежав через Чернівці, лежав через сцену Чернівецької філармонії. І ми, малі, усвідомлювали, що нам випала честь і виняткова нагода слухати найбільших музикантів ХХ століття і спілкуватися з ними. Після кожного з тих концертів у нас виростали крила і віра, що всі ми станемо лауреатами престижних міжнародних конкурсів, треба лише працювати, працювати по 8, 10 годин на добу... І я вправляла по 8-10 годин, аж поки “Цісарський гостинець” не привів мене до Львівської консерваторії, до класу статечного професора, маєстро Д. Лекгера, де ще на 5 років стала заручницею скрипки. В ці роки жила під знаком українського модерну кінця ХІХ початку ХХ століття. Значна частина того сивочолого “югенштілю” працювали в консерваторії: С. Людкевич, М. Колесса, Р. Сімович, А. Кос-Анатольський, Є. Козак і ще здаля, торкнувшись капелюха, гречно віталися з нами – студентками першого курсу. Їхня одежа – крою початку ХХ століття, подекуди потерта, подекуди філіграново зацирована, не розлучалася з ними, як і час, який вони відобразили у творах празько-галицької композиторської школи… І саме тоді, на першому курсі консерваторії, неждано мене понесло у вир поезії, звісно вік – 18 років, також давався в знаки. Я ще ніде й не друкувалася, хіба що відбувся скромний дебют в “Молодому Буковинці” і досить велика добірка віршів у журналі “Вітчизна”. Та цього було достатньо, щоб наша літературна “Нанашка” – Ірина Вільде, ініціювала своєрідний клуб творчої молоді. Коли мені сповістили, що у Львівській Спілці письменників відбудуться літературні читання, де я також маю взяти участь – охопив острах, якого не зазнавала навіть коли грала перед переповненою залою філармонії. Я вчилася грати, а не говорити і мені важко було видушити з себе зайве слово. Прийшовши загодя до ще порожньої зали, знайшла закуток, де не зразу мене могли помітити, і почала гарячково перечитувати вибрані до виступу вірші. У присмерку надвечір’я хтось грав на фортепіано. Зразу не звернула увагу, бо в консерваторії, чи не в кожній вільній шпарині, студенти вправляли на своїх інструментах, а кому ще й пощастить захопити для занять вільну аудиторію – вважався паном над панами. Побачила хлопця, що схилився над клавіатурою і перше, що спало на думку: от пощастило старому, якби й мені вдалось домовитися приходити сюди вправляти… Коли розпочався вечір, оголосили, що нарешті випала нагода репрезентувати творчість молодих буковинців, яких фортуна занесла до “українського П’ємонту”. На мій подив, цими буковинцями виявилися Володимир Івасюк – саме той хлопець, про якого вперше почула від пана Михайла Івасюка, його батька, в холі чернівецького поштамту, а тепер він скромно підвівся з-за фортепіано, щоб поклонитися присутнім і я, що від несподіванки втратила дар мови… Ми удвох мали представляти “Повнолітніх дітей” Зеленої Буковини… Та скоріше відчувала себе одним із “метеликів на шпильках”, що відчайдушно б’є крильцями та знятися і полетіти крізь відчинене вікно не може… Це звичайно були милі витівки Дарини Дмитрівни, пані Дарки, Ірини Вільде… Вона любила дивувати своїми екстравагантними несподіванками. Я вже мала нагоду сидіти на білій бараниці, розстеленій на паркеті її вітальні, поряд із самою Господинею дому, Романом Іваничуком, Ніною Бічуєю, Дмитром Герасимчуком, Богданом Стельмахом, Володимиром Яворівським, коли вперше довелося читала свої вірші перед таким добірним товариством і також уперше куштувати оригінальну кишку, начинену кукурудзяною крупою зі салом, яку Нанашка — Ірина Вільде називала “Буковинською святковою”. Вона знала нас іще дітьми, коли привозила на Буковину “шістдесятників”. Письменниця не раз була в нашому домі – певна, в помешканні родини Івасюків тоді вона також бувала. Знала про нас обох із самого малку, та ми з Володимиром Івасюком не знали одне одного і тепер зустрілися вперше. Ностальгія за тією дивовижною Буковиною не покидала Ірину Вільде, навіть коли з гіркотою писала: “Але пощо я буду говорити вам про неї, коли ви не тужите за нею…” І навіть в цей незабутній вечір, коли Володимир Івасюк виконував свої, вже відомі на цілу Україну та Союз, твори, і я, ледь живим голосом читала ще нікому не відомі вірші, Ірина Вільде привела нас обох сюди, на острівець української України, “на нашій — не своїй землі”, бо-то була тільки її “Червона рута” і “Водограй”, тільки її “мальована скриня”, де віками зберігалися “літа мої, по рочкови сховані” і в цій ситуації, як ніколи розкривалося її ревне, материнське начало: “Бо хто ще, синку, такі гонорові, як ми – Буковинці?!..” Все, що відбувалося того вечора, так мене приголомшило, що не в стані була ні з ким спілкуватися, так, гейби стан стиснули крайкою, від чого важко дихати. Хтось підвів до Володимира і спитав, чи ми знайомі; не пригадую, що відповіла і чи взагалі подала йому руку – настільки хвилювання збентежило мене… Тоді ми, усміхнувшись одне до одного, мовчки розпрощалися, щоб знову зустрітися вже в іншому часі – після аварії на Чорнобильській АЕС, на фестивалі “Червона рута-1989”… Вся ця історія, від самого початку, була сповнена ірреальної містики, неначе надтонка субстанція душі композитора розшукувала мене. Саме весною 1989 року я закінчувала навчання на Вищих літературних курсах, при Московському літературному інституті ім. Горького, як подзвонила мама і сказала, що мене розшукують хлопці з Київської консерваторії, хочуть, щоб я писала якийсь сценарій і просять мого гуртожитського телефона. Якісь хлопці, якийсь іще сценарій?.. Все дуже втаємничене, скидалося майже на виклик до КДБ… Тими хлопцями виявилися Тарас Мельник, Анатолій Калиниченко та Кирило Стеценко. Тарас майже розпачливо кричав у слухавку, щоб я негайно поверталася до Києва, бо є нагальна справа, пов’язана з організацією музичного фестивалю сучасної пісні та популярної музики в Чернівцях імені треба чимскоріше приступити до написання сценарію. Я здивувалася: чи на той час у Києві не знайшлося жодного іменитого сценариста, що вирішили звернутися до мене, яка ні разу не писала фестивальних сценаріїв. На що Тарас Мельник надав “залізний аргумент”: чи ж я не буковинка, чи ж не патріотка, щоб іще роздумувати – братися за цю відповідальну справу, чи ні… Був 1989 рік і всі інститути компартійної машини ще функціонували на повну силу. А головна

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин