Читацький проєкт “СП” “Розкажу про свого батька” · с. 13сторінка оригіналу ↗
Поет з війни
Слово Просвіти, №22–23 за 2022 рік
Ігор ЗОЦ Мій батько Олексій Антонович Зоц (1919–2004) народився в селі Слов’янка Межівського району Дніпропетровщини, але значну частину свого життя провів на Донеччині. Багато часу минуло, як завершив свою педагогічну діяльність і шлях земний, але й досі зустрічаю людей, які пам’ятають свого вчителя.
Доля вберегла Кілька років тому, коли працював на Донеччині, випадкова попутниця з Малинівки, з якою розговорився дорогою з Костянтинівки до Покровська, і через пів віку пригадала Олексія Антоновича, який викладав німецьку в Ульянівській школі. Він і польську зміг би, адже в останні роки Другої світової був відряджений радянським командуванням до Війська Польського. У складі Першого Білоруського фронту довелося визволяти Польщу і Німеччину, тож мови вивчив. Доля вберегла батька від ворожої кулі та поранення, а по війні – і від ув’язнення по статті за “антирадянську агітацію”. Було це в Кременці, що на Тернопільщині, де демобілізований офіцер викладав в педагогічному інституті студентам, зокрема і заочникам з числа співробітників НКВС. Останні саме боролися з українським підпіллям, але ніяк не могли його подолати. А от надмірну пильність спецслужбісти виявляли на кожному кроці. І якось один із них запросив свого начальника із викладачем Зоцом “обмити” успішне складання іспиту. І все б нічого, якби Зоц не обмовився в гостях, киваючи на портрет Сталіна на видному місці: “А навіщо ти вождя ще й дома почепив?”. За цю репліку карати не стали, але доповіли по формі, бо ситуація в тих двох була безвихідна: якщо хтось із них змовчить про слова викладача проти Сталіна, інший може донести, що втаїв – а це ще гірше для працівника НКВС. Батько розповів про це, коли вже розвалювався союз нерушимий, а деталі давнього випадку в Кременці йому прояснили в КДБ Красноармійська, коли він повернувся в район учителювати в часи так званої хрущовської відлиги. “Мені навіть показали моє “Дєло” з грифом “Хранить вечно” і пояснили, що про націоналістичні погляди таких як Зоц відомо ще в період навчання в Запорізькому педінституті. Вони сказали що наразі питань не мають, але це ж була демонстрація всесилля. Мені чітко дали зрозуміти, що все одно залишаюся в їхніх списках, “вєчно”. Тепер можу сказати, що в останній передвоєнний рік, випускний для нашого курсу, когось із наших органи прихопили і він потім божився, що бачив доноси, на підставі яких нас мали заарештувати. Але врятувала …війна і ми про це дізналися через роки” – зовні без емоцій, якось буденно пролунала тоді ця розповідь в 1990-х. Більше цієї теми не торкалися, але познайомившись з творчістю свого батька в роки сталінщини, я зрозумів, чому за такими як він наглядали чекісти-кадебісти починаючи ще зі студентських часів. Тоді вживання слова Україна в поезії чи в прозі вже насторожувало “органи”, а палкі зізнання в любові саме до своєї республіки, а не до всього союзу викликали підозри і це могло обернутись звинуваченням у націоналізмі та ув’язненням.
Україні присягнув у 19417му… Та в липні 1941-го владі було не до цензури, і 21-річний випускник педінституту після того, яку військкоматі йому й іншим добровольцям наказали чекати своєї черги, патріотично піднесений поет, який зазвичай підписувався Олесь Зоц, написав вірша “Присяга” – клятву на вірність Україні. Автор щиро славить свою Батьківщину: “Я не надивлюсь на твою вроду, земле українська золота”, а “твоїх (Україно) людей з одного слова на краях великої землі впізнаю по їх співучій мові, викоханій шелестом полів”. А далі рядки, які хвилюють і через прірву років: Я за тебе в бій іду сьогодні, За твої блакитні небеса, За поля і ріки повноводні, Щоб цвіла в віках твоя краса. А якщо, порушуючи цілість Чесної трудящої рідні, Чи словами, чи неправим ділом Зраджу я великій стороні, Небо, під яким родився й виріс, Каменем на мене упаде, Хай твоя земля з під мене вирне, Не пригорне до своїх грудей, Кожна твоя стежка, Україно, Хай мене до прірви приведе! Навіть, якби він не заримував більше жодного слова, тільки за ці рядки його можна називати поетом. Саме з цим віршем “Присяга”, або “Україні” пов’язаний випадок, про який розповів незабутній побратим батька поет Олесь Жолдак. Він згадує, як у 1943 році під час перепочинку в боях відбувся концерт, організований власними силами: “Настрій у всіх – святковий, піднесений, адже неподалік, за річкою Міус, вже починалася Україна… Попереду бої жорстокі й криваві, й сам не знаєш, чи пощастить тобі дійти до берегів Дніпра, де залишилися твої батьки, друзі й знайомі… Отож на тому самодіяльному концерті черга дійшла й до мене. Я знав чимало віршів і міг напам’ять прочитати з Костянтина Симонова “Убий німця”, або уривочок з “Василя Тьоркіна”. Та мені раптом спало на думку Запоріжжя, де я навчався в педінституті, й молодіжна газета, в якій працював після того. Ія згадав ще й свого друга студентських літ, молодого поета Олеся Зоца, який уже друкував вірші. І я почав читати один із них – звався він “Україні”. Переказувати його російською мовою не було потреби: серед гвардійців і офіцерів було багато українців і кубанців. Той вірш, прочитаний просто неба, схвилював багатьох”. А ось короткий вірш Зоца без назви, датований 1943 роком: Вечірні сутінки в долині, Лісами вкрита далина. А серце там на Україні, Тремтить і ниє як струна. Чи я ще вас побачу знову, Поля безкраї й отчий дім? Готовий заплатити кров’ю,
Пройти через вогонь і дим, Через оцю зимову хвищу… Щоб від боїв і болю ран Там відпочить на попелищі, Колись веселого двора. Київський поет Олесь Жолдак у своїх спогадах у журналі “Україна” (1995) згадував, як у 1943-му отримав лист од Зоца, де той написав: “В армію я пішов пізніше на шість днів від тебе – мотався по всьому Союзу. В 1941 році під Москвою мені сказав один москвич: “Над тобою світить зоря”, – а через кілька годин його вбили, а я до цих пір живий і цілий…”. А згодом, як пише Жолдак, Олесь Зоц сповіщав йому: “Слово про рідну матір” (вірш М. Рильського) я знаю напам’ять; вірш зворушує мене, напевне тому, що я давно не був в Україні. Прости мені за таку піднесеність, але я скажу тобі – хай буду проклятий, якщо я забуду її, її мову і все, що разом складає нашу рідну Матір… (8 листопада 1944 р.). Він брав участь у визволенні Варшави, в боях на Одері й штурмі Берліна. Був відзначений радянськими і польськими нагородами, зокрема двома срібними орденами “Хрест заслуги”, срібною медаллю “Заслуженим на полі Слави”, медалями “За Варшаву”, “За перемогу і свободу”. Війну закінчив у званні капітана на посаді начальника штабу окремого батальйону внутрішніх військ Польщі. Пропонували поляки залишатися й далі служити, але без України він справді не міг.
Закохував у рідний край Після п’яти років армії викладав у Кременецькому на Тернопільщині та Старобільському на Луганщині педінститутах, учителював у селищі Шевченко і школах Красноармійського району. Свій трудовий шлях завершив на посаді директора Іванівської середньої школи Межівського району на Дніпропетровщині. У 1976-му ми переїхали до Успенівки Красноармійського району, а вкінці минулого століття я забрав батьків у Донецьк. Певним чином кочовий спосіб життя моєї родини мав як свої переваги, так і недоліки. Ми мали велике коло добрих знайомих на межі двох областей, а центром цього міні-всесвіту був Красноармійськ, зараз Покровськ. Як мені видається, батька шанували за його освіченість, приязне ставлення до людей, уміння говорити на різні теми і щедро ділитися своїми знаннями. Він намагався не розлучатися з книжками і залучав мене до пізнання світу через українську літературу. Так уперше від батька я почув про письменника Саву Божка і його трагічну долю, про літературознавця Віктора Іванисенка, який тодішній владі чимось не догодив і був репресований; ще одного неправедно засудженого – поета-лірика Василя Мисика з Новопавлівки на Дніпропетровщині, де ми теж колись жили… Своїми розповідями про земляків батько закохував мене в наш край. Так дорогою, яку ми долали пішки від нашої Успенівки до станції Удачної, він розказував про уродженця цих місць Марка Желізняка (Залізняка), легендарного фотографа і краєзнавця. На почесному місці в нашій хаті була книжка Івана Шаповала “У пошуках скарбів”, де автор згадує Желізняка і його дружні стосунки з видатним істориком Дмитром Яворницьким. Олексій Антонович ще в радянські часи зробив для мене “Бібліографію желізнякових матеріалів”, де згадуються публікації з різних видань. Тут треба зазначити, що син легендарного фотографа Андрій Маркович, проживаючи на хуторі Новосергіївка, теж був колоритною постаттю, ми були знайомі. Коли ж випадало разом поїхати до Красноармійська, навідувалися до старовинної будівлі клубу залізничників, де пам’ятна дошка засвідчувала, що тут працював композитор Микола Леонтович – про нього теж батько цікаво розповідав. Згодом той клуб знесли, дошку перенесли на вокзал й іноді здавалося, що автора “Щедрика” не пошанують належно. На щастя, міська влада Покровська останніми роками піднесла композитора на те високе місце, яке він заслужив. З початком радянської перебудови імена репресованих письменників почали повертатися. Так у 1986-му, після десятиліть забуття, вийшов роман Сави Божка “В степах” і батько привіз його з книгарні з такою втіхою, наче це був його власний твір. А через десяток років цей раритетний примірник домашньої бібліотеки я віддав письменнику Івану Костирі, який починав працювати над книгою “Межівська сторона”. До слова, Іван Сергійович кілька разів зустрічався з батьком уже в Донецьку і написав про нього в своїй останній книзі по-- земляцьки і по-родинному тепло. “Сивий-сивий, аж до білизни снігу, з розумними очима, він відкривав мені буденну правду про людей пера, чесно говорив, хто зних справжній талант, а хто просто бере великою посидючістю. І що головне, згодом все підтвердилося”, – цитує Костиря розповідь про Зоца Михайла Пудли в газеті “Червона зірка”. У 1998-му році мені вдалося видати збірочку поезій Олеся (Олексія) Зоца “Я гордий предками моїми” і втішений цією несподіваною подією автор доручив мені надіслати книжечки своїм побратимам, попередньо надписавши побажання. Було радісно і водночас сумно. Батько мав літературний хист, у головному письменницькому журналі “Вітчизна” в 1946 році надрукували його оповідання “Шотландська застольна”, яке потім озвучили на українському радіо. Проте далі не пішло, а до поезії після війни уже не повертався. Деякий час працював у газетах “Вечірній Київ” і “Червоний гірник” (Кривий Ріг), але журналістику залишив. Натомість до цієї професії підштовхнув сина і виправляв мої перші замітки до газети “Маяк”, робив вирізки моїх нарисів про відомих людей краю з газети “Радянська Донеччина”, де я почав працювати в 1985 році. Батько радів з подальших успіхів, особливо коли обрали мене головредом, і обласна “Донеччина” стала українською за змістом. А ще він підохочував спробувати себе в короткій прозі і розповідав про реальних героїв, яких можна було б змалювати. Наприклад, написати про колишнього військового льотчика, якого “списали” з великої авіації, але він не міг прожити без неба і через колишніх однополчан, а нині високих партійних начальників, “пробив” маршрут з Донецького аеропорту до одного із населених пунктів у Великоновосілківському районі, і літав туди й назад на “кукурузнику” з пасажирами. Це здавалося неймовірним, але коли я пізніше познайомився з оперативниками в Донецькому аеропорту, один із них підтвердив – було саме так, як мені батько розповів. Тільки той екзотичний літній маршрут незабаром прикрили, бо в найвищих сферах вирішили, що все-таки “не положено”. В останні роки життя батька і матері ми не так уже й багато спілкувалися, хоча жили вони в сусідньому кварталі, треба тільки Київський проспект перейти, ближче до шахти імені Засядька. Тепер у мене з’явилося безліч тем для розмови з батьками, але їх немає. У квітні 2004-го пішов за вічну межу батько, а в січні 2008-го мама Параска Тарасівна. Згадуючи їх щодень, я не можу позбутися думки, що вони б певно не пережили цієї війни, яка в 2014 році накрила їхні могилки на цвинтарі біля Донецького аеропорту і перетворила на такі собі пам’ятники невідомому солдату. Вигнанцеві з рідного дому, мені залишається тільки молитися за упокій їхніх українських душ.
Друзі, офіцери, поети Олесь Жолдак і Олексій Зоц (праворуч). 1946 р.
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
