Український шлях · “А хто мусить стати оберегом нашого суверенного інформаційного неба? Журналісти, просвітники честі й високого слова, які живуть ідеєю України”. · с. 2сторінка оригіналу ↗
До Народу – Рідним Словом, а не риком обмоzковленого малороzа чи затятого москвофіла
Слово Просвіти, №22–23 за 2022 рік
Георгій ФІЛІПЧУК, академік НАПН України
Фейсбук війни продовжується… На жаль. 2 червня. Сьома країна (Ірландія) визнала агресію моzковії актом геноциду. Так морально вчинили Польща, Естонія, Латвія, Литва, Чехія, Канада. Світ засуджує геноцид – крайньої форми дискримінації, вбивства людини, народу. Після Другої світової перша сесія Генеральної Асамблеї ООН визнала геноцид злочином за міжнародним правом, а 1948 року прийнято Конвенцію про запобігання геноциду та покарання. Однак для совєтської тиранічної держави це не стало пересторогою. Адже кілька місяців потому той же срср вчинив, не озирнувшись на ООН, нечуваний злочин (так діє його “наступниця” ерефія нині). 1949 року три тисячі українських 12-14-літніх дівчаток були втоплені (перед цим зґвалтовані) живцем у болоті за наказом моzкви поблизу одного з колимських концтаборів. Поет Дмитро Шупта 2014 року написав у пам’ять про цю трагічну загибель українських дітей на Колимі вражаючу поему-реквієм, відповідаючи на страшне запитання – за що їх втопили? …Доба ганьбу поклала на скрижалі, Яка і досі цілий світ трясе: “Бандеровцев чтоб больше нє рожалі…”. За це їх умертвили. От і все… З Москви так наказали генерали. Непокаране зло нарощується. Смерть диявольським маршем з колими та моzкви знову посунула чорною хмарою в Україну. Геноцид від Бучі до Маріуполя. ООН та інші вкотре виявилися безпорадними перед агресором, формально волаючи про допомогу Україні. Марна справа. Часу обмаль. Мусимо концентрувати свою увагу на країнах, які є не удаваними друзями. Щойно надруковано дослідження Forbes (список 20 країн), які найбільше допомогли Україні у війні проти РФ, починаючи з Польщі, США, країн Балтії, Великої Британії… Водночас необхідно знати також усіх тих, хто безустанно намагається зберегти “путінське обличчя”. Головний угорський пропагандист Баєр (штибу соловйова-кісельова), соратник Орбана, добалакався, що прирівняв Україну до нацистського третього рейху, сумніваючись в існуванні нашої державности, української культури, яка без російської (згідно з його блекотінням) є “жалюгідно дрібною”. Суто кремлівсько-нацистський наратив неприкритого расизму. Збоченці й надалі воліють не бачити, як від рук справжніх нацистів гинуть українські діти, горять міста й села, знищуються пам’ятки нашої культурної, духовної історії. Зате, набравшись цинізму, обвинувачують нас у спалюванні на вогнищах “шедеврів” вєлікой культури. Саме в ці дні брехливого холуйства на Прикарпатті мати ховала двох своїх синів, що загинули в один день на війні проти расистської моzковії, яка ввірвалася, щоби знищити народ. А на іншому кладовищі маленька дівчинка, ридаючи, обнімає хрест на могилі рідного батька, зовсім юного. Вся Україна покрита подібними бідами й трагедіями, невимовним людським болем, які принесла в мирний дім здичавіла орда моzковитів. Ерефія намагається роздмухати цинічно-шалену пропагандистську кампанію в Європі та Світі, “виправдовуючи” скоєні кремлівськими “асвабадітєлямі” злочини проти людяності. Поспішно відкриваються “консерви” з добре проплаченими тамтешніми агентами та замороженими резидентами. Таких моzкворотих прихвоснів путінонацистів вистачає в багатьох європейських центрах, включно з німецьким інститутом Шіллера. Вони часто перебувають під пильною увагою закордонних установ рашистського “роzzотрудничества” в понад 80 країнах, що здійснюють імперську політику “руzzкого міра”. Однак замало плакатися та скаржитися. Треба враховувати гіркі уроки нашої неповносправності щодо вітчизняної інформаційної політики та дії “м’якої сили” на закордонні (всередині також), коли й досі в Європі, наприклад, відсутні українські телеканали та наші культурні центри. Бо для успіху у війні з богопротивним москалем недостатньо лише українського, на жаль, моzкворотого “Дом-каналу” чи фейгіно-невзорівських “бійців”. Нині відповідальні державні інституції та владоможці для боротьби з “руzzкомірством” зобов’язані мобілізувати весь (від Хрещатика до сільської громади) інформаційний національний ресурс (державний і громадський), щоби він ожив, ставши тією ж ефективною зброєю проти окупантів, колаборантів та всесвітніх путлєровських залицяльників. Потрібен суспільний діалог, вибивши із себе комерційний нарцисизм та “комчванство”, пам’ятаючи застерігаюче Шевченкове Слово, що не добре чинимо, коли “Нема ні пекла, ані раю, / Немає й бога, тільки я! / А більш нікого!..”
8 червня. “На початку було Слово… Усе через Нього повстало”, – сказано в Біблії. Слово народжує, надихає, возвеличує, захищає і.. вбиває. Не тільки воно зі своїми формами та смислами торкається всього живого, але й ще й той, хто є мовцем, проповідником, навчителем, використовуючи силу слова, щоби живити, напувати чи поранити. Особливо грізною ця зброя стає в часи тектонічних розломів суспільства, нації, держави, коли зникають пастельні тони, а фарби “говорять” лише двома мовами – добром і злом, правдою і брехнею, щирістю і лицемірством, відданістю і проплаченою кон’юнктурністю. А для України з її мартирологом вічної боротьби за власну ідентичність надважливо є те, а чи мовлять до її Народу Рідним Словом, а не чужинським риком засланого “казачка”, обмосковленого малороса, затятого москвофіла. Бо нинішнє перенасичення такими глашатаями національних етерів засвідчує, що з цієї трагедії “ми” не хочемо належно навчатися. Нас свідомо, чи від забудькуватості й надалі намагаються затягнути в нішу московитського блекотіння, уподібнюючись до тих кремлівсько-бурятських орків, носіїв “вєлікой” культури та “магучєго язика”. Україна вартує гіднішого пошанівку. А тому не може бути присутнім у таких масштабах “язик” убивць, окупантів, ґвалтівників і курокрадів. Війна до краю загострила чуттєве й раціональне сприйняття світу, чітко ділячи його на “чуже” й “своє”, “близьке” й “далеке”, “фальшиве” й “правдиве”. Не по собі стає, коли національний інформаційний простір переповнюється моzковським “цвеньканням”, особливо тими, які ще напередодні навали окупантів улещували моzковщину, януковщину, медвед'мураєвщину, захлинаючись продажними словесами. Як бути та діяти? Буцімто домовилися не чіпати, бо не воюємо нині всередині, а йдемо на прю тільки з кремлівськими нацистами та орківськими зайдами. Гаразд. Але чому таким людцям дозволено знову видряпуватися першими на “броньовик” і скиглити до Народу. Невже немає достойних, чесних, одержимих і талановитих журналістів? Адже коли 9 травня 2022 року Рада найпрестижнішої у світі журналістики премії Пулітцера оголосила про рішення “нагородити журналістів України особливою відзнакою за мужність, стійкість і прагнення до правдивого висвітлення…”, то це і є тим етичним реперним знаком “хто має бути хто і де” в інформаційному просторі України. Бо якщо слово (як зброя) буде промовлятися негідниками, то невдовзі на поверхню винирне знову вічне запитання – “Камо грядеши?”. Куди прямуєш, Україно? Переконаний, що до Перемоги, та тільки не з такими, які слугували (ють) “руzькому міру”. Адже треба повірити в закликаючого словом, бо лише навчений українськості здатний навчати, а вихований – виховувати. Бо так, як не можна “боготворити” поета, філософа, музиканта, художника за нікудишні книгу, думку, музику, картину, так для Нації згубним стає неправедне та нещире слово незаслужено “обласканого”
журналіста, який ще недавно служив молоху, а тепер нібито “прамцує” до храму. Бо за Святим Письмом, людей сквернить те, що виходить із уст. А те, що виходить із уст, походить із серця. А коли для окремих речників усе моzковське, а не Україна, завжди лягало на їхню зрадливу душу, то й слово їхнє веде в нікуди. Хіба що до біди. Тому ні з цими христопродавцями, ні з “харошімі руzькімі” українцям не по дорозі. Українська трагедія уможливлює шанс розгледіти нутро “найславніших” демолібералів моzковії на кшталт овсяннікових, каспарових, собчаків, навальних та тьми-тьмущих інтелігентів від “глубінного народа”, однаково невиліковно хворих на дві педикульозно-імперські ідеї – “крим'наш”, “украйна'наша”. Сьогодні очевидно, що головним захисником Суверенності, Свободи, Миру й Справедливості є Український народ, його героїчні Збройні Сили. А хто мусить стати оберегом нашого суверенного інформаційного неба? Українські журналісти, просвітники честі й високого слова, які жили й живуть ідеєю України. Хто має оберігати духовну традицію та віру? Українська Церква! Бо що вартуватиме те слово, яке спаскуджене гундяївським злом?! Хто має моральне й громадянське право та духовну силу навчати, зрощувати Націю Героїв, Творців, Сіячів, Митців? Лише Навчителі, Просвітники й Будителі духу, натхненні Шевченковим Словом – “Свою Україну любіть”!
11 червня. Корінна причина війни рашистської ерефії міститься на поверхні. Іван Огієнко понад сто років тому писав: “моzква завше ненавиділа всіх, хто не був москалем. Вона завше дивилась на українців
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
