Мова єдина · “Коли викинемо з нашої лексики слово “російськомовний” – то зникне остання зачіпка в нісенітній маячні про “братськість” народів”. · с. 3сторінка оригіналу ↗
Не забуваймо! Чому галичани агресують на російську?
Слово Просвіти, №22–23 за 2022 рік
Сергій БОРИЧЕВСЬКИЙ
І все ж, читаючи в стрічці десятки чи не сотні запитань в нікуди “як вони так могли”, напишу: могли. Це було цілком собі передбачувано. Це наша проблема – нездатність пам’ятати. Інколи вона видається нам чеснотою, ми думаємо, що це – здатність прощати. Тільки це – не прощення. Це ахіллесова п’ята нашого народу, понад 300-літній стокгольмський синдром, який щоразу змушує нас забувати усе зло, закривати очі у вірі, що так його не існує. Ми забуваємо. Ми злимось на тих, хто пам’ятає, і часто принижуємо їх у своїй злості. 1708 рік – московити вирізали абсолютно всіх жителів міста Батурин, включно з дітьми, 10-15 тисяч жертв за один день. Просто тому, що місто було столицею Мазепи. Лютий 1918 року, війська під командуванням Муравйова взяли Київ і масово винищують його населення. Понад 5-10 тисяч загиблих. “Дума запросила перемирие, в ответ я приказал душить их газами”. Січень 1919. Червона армія Щорса під Києвом. Директорія здає столицю без бою, урочисто впускає Щорса. Щорс — комендант Києва. Попри це, Щорс занурює місто в хаос та насилля. Доходить до того, що з посади коменданта Києва його вже у лютому знімають самі ж більшовики, щоб зупинити безчинства в місті. Потім самі ж більшовики застрілять Щорса. А ми поставимо йому пам’ятник в Києві, який щосили будемо захищати від декомунізації. 1920-ті – масові репресії проти українського села. 1932-1933 – Голодомор, про який ми почнемо по-справжньому згадувати лише з президентством Ющенка. При цьому, про нього та його винуватців більше воліють пам’ятати люди на заході країни, де голодомору не було, ніж нащадки тих, хто його пережив. Але рефлекси та ритуали щодо шанобливого ставлення до хліба лишаться надовго. 1937 – Розстріляне відродження. Коли Голодомор був винищенням українського села, колиски українського народу, 1937 — винищення української культури, після якого ми надовго втратили міську культуру, а самі міста русифікувалися. Саме тому ви тепер говорите російською і кажете “ето наш родной язик тоже, ми нє аддадім єго расії”. Хоча як ви можете не віддати те, що вам і так не належить? За деякими даними, переслідувань зазнали близько 30 тисяч осіб. Знищено цілі галузі та мистецькі течії. Втому числі, через безпосереднє знищення людей. А потім ви скажете “в украінской літєратурє нєт нічєго інтєрєсного, сплошноє нитьйо”. Червень 1941, Львів. Росіяни, панічно втікаючи від армії гітле-
Примітка: усі “ми” та “ви” в цьому тексті, звісно ж, не стосуються тебе, дорогий читачу, ти не такий, ти хороший, а це все просто художній прийом.
Наталка СВОЙКІНА
Чому їм так швидко уривається терпець на вулиці, в крамницях чи транспорті? “Трошки толерантніше” – благально мовчать випадкові свідки спонтанних перепалок. Мовчать, та не втручаються. Хтось нетутешній може подумати, що російська просто не вписується в класичну польсько-австрійську картинку, з їхньою ґварою, кавою, сирниками і віденськими стільцями, що це традиція, не більше. Але час толерантно чекати на зміни минув безповоротно. Визвольні змагання, в яких пролилися ріки крові, тюрми і заслання, у вирві яких загинули цілі покоління, сприяли тому, що ми ще не стерті з мапи світу. Звідки тут, “на Западній”, як звикла казати більшість співгромадян, така категоричність в питанні, що навіть легше за горобця (вилетить – не піймаєш)? Частково це пояснюють більшим державотворчим досвідом. У порівнянні з рештою України, він справді був іншим. А тому доводити мало не всім аксіому “є мова – є нація” потреби не було. Частково затятість позначають як етнічну рису, притаманну тільки галичанам, зокрема, бойкам. Їм вічно, крім кусня хліба, ще треба був кусень своєї держави. Однак саме тепер – всі відчули – час розставляти крапки над “і”, над “ї”, ліпити жирні крапки в кінці деяких історій з меншовартісним забарвленням. А ще шукати себе, особисто і в гурті. “Де я, хто я, якого роду-племені?
запам’ятав питання, яке мені поставила господиня того дому (дівчина мого віку, можливо, навіть молодша за мене) після того, як нас нагодували та показали кімнату, де можна лишитись на ніч: “Що ви думаєте з приводу мови?” А її свекор, поцікавившись становищем у Херсоні, сказав: “Вони (росіяни) сюди ніколи не прийдуть. Вони нас бояться більше за все. Бо вони знають, що тут по ним будуть стріляти з кожного вікна”. Наступного дня, 18 квітня ми відправились в невелике містечко поблизу Івано-Франківська (за 15 км від нього). Тут я знаходжусь і досі. Вже майже півтора місяця. Я зловив себе нещодавно на думці, що ніколи в свідомому житті я не лишав рідний Херсон так надовго. Це прекрасне містечко, де чудові і гостинні люди, де не має на вулицях п’яниць і сварок, а хати у людей кращі ніж в елітних херсонських Мельницях. І всі один з одним чудово спілкуються, вітаються і цікавляться життям одне одного. Тут не має мовного питання взагалі. Знаєте чому? Бо всі говорять українською. Одного разу в черзі до військкомату, я підслухав розмову двох місцевих чоловіків: “У мене є робота і родина, мені 50 років, чого я маю кудись йти? Хай донецькі та херсонські йдуть воюють. Це ж вони руський мир кликали”. Я стояв в п’яти метрах від нього і розумів, що він абсолютно правий. Так, це я кликав руський мир. А коли війна почалась у 2014 році, я навіть до військкомату не пішов. І я для себе поставив нарешті всі крапки над “і” — це я причина війни. Бо я читав російські книжки, дивився російські фільми, слухав російську музику та розмовляв російською мовою,
Що я тут роблю, як розмовляю?”. Бо хто питає, той несе сподівання, що в його приватному житті, в його родині, будинку, вулиці чи місті відбуватиметься національна ідентифікація, а відтак – перетворення хохла на українця. Тому толерантність сьогодні – це не плюралізм, а, швидше, колабораціонізм, загравання з ворогом у вирішальній битві. І не звалюйте все на режим, мовляв, нас так виховали, в нас цього не було, винен совок. Тоді ви стаєте схожі на росіян, які все звалюють на пропаганду та верхівку влади. У таких перепалках хочеться спитати: ЩО ЩЕ має трапитись, аби ви, люди, зрозуміли, що кожного разу, коли говорите мовою агресора, повторюєте Бучу і “Азовсталь”? Як не зрозумієте: мова – також байрактар і джавелін, бо для ворога це простий спосіб занапастити й принизити нас і нашу країну? Що ви робите, коли вас дуже сильно болить? Кричите. Кожен українець кричить від болю, коли чує російську. Уявіть, що вам відірвало руку або куля поцілила в груди. Цей біль без домішок, в дозах, часом несумісних з життям. Так почуваються всі, хто тримав мовні фронти. Тому коли ви реалізуєте своє право балакати між собою так, як вам хочеться, пам’ятайте, що російською в Україні-2022 ви можете відірвати комусь руку чи поцілити в груди. І так, сьогодні не існує антидота толерантності, бо він дав би силу ворогу випустити ще одну ракету для захисту рускоговорящих.
ходив по вулиці Суворова повз пам’ятник Потьмкіну. Я можу скільки завгодно кричати зараз, що Херсон — це Україна, та коли я там жив, я для цього нічого не зробив. І не має нічого дивного втому, що бомблять російськомовні регіони та міста — я дав привід комусь там “за порєбріком” вважати нас своїми землями та одним народом. Ми багато зараз говоримо про колективну відповідальність росіян в тому, що вони мовчать або підтримують війну. А я зараз хочу визнати свою особисту відповідальність за те, що дав можливість розпочати цю війну. Сьогодні я видалив російську розкладку з клавіатури телефону. І якщо буду чути від когось фрази “какая разница” або “я знаю українську, но буду говорить на том язікє, на каком хачу” — то я буду тільки підтримувати таких хлопців, як чувак з Франківська, який набив морду вуличному музиканту за пісні російською, або волонтер зі Львова, який відмовився допомагати біженкам із Харкова, що принципово не бажали говорити українською. Бо за “язіком” йде війна. Слідом за ним йде той самий русский мир. І я для себе особисто знаю точно і ніщо в мене не викликає зараз більшої впевненості – той “язік” має піти за русским кораблем. Всюди. Скрізь по всій Україні. І тоді я, і всі ми, колишні російськомовні українці – станемо причиною, чому ми виграємо цю війну. Бо коли викинемо з нашої лексики слово “російськомовний” – то зникне остання зачіпка в нісенітній маячні про “братськість” народів. Лишаться лише українці, яких вони бояться більш за все та які готові стріляти по окупантах з кожного вікна. Слава Україні!
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
