Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
Погляд · “Україна – це історичний гробокопатель московсько%більшовицького імперіалізму”. · с. 4сторінка оригіналу ↗

Бенкет Валтазара

Слово Просвіти, №22–23 за 2022 рік

Нестор МИЗАК, м. Чернівці 24 лютого 2022 року між 4-ою і 5-ою годинами ранку мені зателефонувала дочка та повідомила, що на нас напала Росія. – Напали рускі? Я схопився з ліжка і почав ходити по кімнаті. Досі не міг збагнути, як таке могло статися. Мимоволі у свідомості промайнула історія України, тридцять років нашої незалежності. У пам’яті незримо згадалися Ланцюг єднання, святкування 500-річного ювілею Запорізької Січі, відбудова в наших селах і містах братських та символічних могил героям УПА, перепоховання жертв сталінських репресій, написання і презентація десятків книг з історії визвольної боротьби ОУН, УПА. Згадалися передбачення поважних людей, мовляв, Україна буде, але не довго. Десь у глибині душі зачаїлася відчайдушна думка: якщо Небо так хоче, то хай так станеться. Краще смерть, ніж життя в неволі. Невже і цього разу Україна не відбудеться? Але український народ одностайно став на захист своєї державності. На червоно-чорному прапорі України знову зачервоніла кров її найкращих синів і дочок. Наче з попелу скресли приспані століттями закодовані в українцеві прагнення до свободи, бажання жити вільними і незалежними на рідній землі. Визвольна боротьба українського народу, яка перманентно велася ціле ХХ ст., переходить у фазу ХХI ст., якщо поруч існуватиме Росія. Звичайно, сучасний хід історії має значні відмінності від доби Визвольних Змагань минулого століття, хоч є і багато спільного. Немов у хроніці, бачимо лідерів Центральної Ради, загіпнотизованих соціал-демократичними гаслами т. зв. “спільного фронту працюючих мас”, “соціальної революції”, врешті ідеї федерації з “братнім народом”, які пішли за російськими політиками, створили дзеркальні партії й погубили державність. Маючи можливість створити національну армію, провідники молодої української держави не скористалися історичним моментом, відпустили додому солдатів, які згодом, розпропаговані більшовицькими гаслами, повернули зброю проти власного народу. Так наче б нині, самостійно організовані тоді полки імені Полуботка і Богдана Хмельницького, що зголосилися захищати досягнення національної революції, волею Центральної Ради відіслали на фронт. На галицьких полях Тернопільщини тоді впав найкращий цвіт нації, незламні бойовики, які могли стати зародком новітньої армії. Хіба не в схожій ситуації опинилися до війни українські добровольчі батальйони, яких влада прагнула позбутися, а вони вже зіграли визначальну роль на сучасному етапі війни? На жаль, заворожені русоселянську контрреволюцію, провчать українських куркулів, самі прохарчуються та відправлять по два пакунки з харчами додому. Споглядаючи крізь роки, бачимо, що й сьогодні московські грабіжники не змінилися. Вони прагнуть ще раз повторити лозунг: “Мир хатам – війна палацам”. Тому й запустили в Україну солдатів з найбідніших верств населення, які з насолодою мародерять в Україні, тягнучи додому усе, що попадає під руку з одягу, кухонного начиння, електронної апаратури, посівного матеріалу і навіть собачих будок. Звісно голота. За радянських часів на Різдво співали у нас таку коляду: “Звільни, Христе – Боже, з тяжкого ярма // Прожени голоту звідкіля прийшла // Прожени усю голоту // Щоб не було повороту до кінця віка”. У роки української революції 1918–1920 рр. новостворена українська армія без достатньої зброї та обмундирування воювала на чотири фронти, стоячи спиною один до одного у битві з ворогом, часто не чуючи один одного. Якщо на мирних переговорах в Парижі 1919 р. західноєвропейські лідери не бажали говорити з українськими політиками, а прем’єр Великої Британії Л. Джордж просив показати йому на мапі Україну, то сьогодні ситуація змінилася на користь України. Британський прем’єр Б. Джонсон навіть приїхав до Києва, щоб ближче познайомитися зі столицею. Минуло сто років, аж поки світ зрозумів Україну та оцінив її значення у світовому геополітичному просторі. Як наслідок – сорок голів міністерств оборони країн світу заявили про військову підтримку Україні. Ба й справді, якби у центрі Європи з тих часів відбулася Українська держава, то можливо й не виникнула б Друга світова війна, сьогодні не напала б на Україну Росія, адже у центрі Європи жив би мирний і могутній народ орачів. За період тридцятилітнього існування української державності в Україні сталися тектонічні здвиги, які не врахував Кремль, вважаючи, що йому принесуть ключі від Києва та інших міст. Але жодне місто чи містечко України сьогодні не піддалося московітам, хоч зазнали болючих втрат на вівтарі до свободи. Основною ж причиною невдачі української революції у 1918–1920 рр. були космополітичні міста з чужонаціональними пролетарськими масами (російськими, польськими, німецькими, єврейськими), які суперечили українській владі. Водночас відчувався трагічний брак єдності політичних партій з їхньою руйнівною силою і розбратом. За втрату державності український народ заплатив безмірною трагедією голодомору з сімома мільйонами жертв, носіями традицій і віри предків. Гортаючи сторінки “Кобзаря” національного пророка Тараса Шевченка, мимоволі задумуємося над його висловом: “Погибнеш, згинеш Україно// ... // сама розіпнешся во злобі// Сини твої тебе уб’ють”. Невже це правда, адже є у нього й урочисто-пророче: “Оживуть степи, озера,// І не верстовії// А вольнії широкії// Скрізь шляхи святії// простеляться// ... // І пустиню опанують // Веселії села”. Московіти завжди ненавиділи Тараса Шевченка. У Бородянці сучасні вандали розстріляли на очах дитини пам’ятник Тарасові Шевченку, як колись 1914 р. чорносотенці волочили Києвом погруддя поета, відверто висловлюючи зневагу до святощів українського народу. Чи так часто й ми, українці, читаючи “Кобзаря”, кладемо руку на серце, чи переймаємося його творчістю? Мовляв, не будемо з нього робити ікону. Раз на рік приходимо до пам’ятника Т. Шевченку, покладаємо квіти і до наступного ювілею, Тарасе. Результати такої байдужості не забарилися. Безідейний вакуум почали заповнювати блюзнірські пасквілі на кшталт О. Бузини “Вурдалак Шевченко”, тележурналіста О. Криштопи “Ловелас Шевченко” тощо. Мало знають творчість Кобзаря студенти філологічних факультетів українських вузів та школярі шкіл, і нам потрібне новітнє осмислення “Кобзаря”. Чи по-справжньому молодь у школах та вузах вивчає Історію України? Чи історики докопуються до глибин української національної історії та передають її підростаючому поколінню? Чи маємо професійні підручники з “Історії України”? Ба ні, а ті, що є, потрібно доопрацьовувати. Зовсім недавно ми почали вітатися лозунгами: “Слава Україні!”, відповіддю “Героям слава!”. У 1990-х ми його зовсім встидалися як чогось анахронічного і заяложеного. Працюючи викладачем “Історії України” в одному із закладів, автор сказав студентам: “Діти, від сьогодні перед початком занять будемо завжди вітатися “Слава Україні!”. Тож коли з аудиторії прогриміло студентське “Героям слава!”, то зденаціоналізовані викладачі закладу ледве не повистрибували з вікон. Так було довго, поки викладацький колектив не звик до такого вітання. Згадаймо Яна Табачника, який любив збирати бомонд на кшталт “Білої гвардії” М. Булгакова під егідою “Чєсть імєю”. Поміж інших туди була запрошена й виступила Ніна Матвієнко, яка наприкінці зголосила “Слава Україні!”. Натомість у залі запанувала зловісна тиша, ніхто не сприйняв лозунгу української визвольної боротьби, а були це художники, літератори, артисти, музиканти, які привласнювали для Росії українську культуру. Отже, всі тридцять років нашої незалежності ішла велика битва за душу й серце українця, і Росія сподівалася, що, заволодівши ними, запанує над геополітичним простором нашої держави. “Ніхто у світі не знає, якою мірою отруїла Московщина українську душу своїм рабством”, написав у відомій книзі “Московство” талановитий автор Павло Штепа. У ХХ ст. більшовицькі “експерименти” над українським народом спричинилися до велетенських демографічних втрат, збуджували у людини інстинкт до самозбереження і штовхали її на дивну еволюцію. Лише в добу Визвольних Змагань, під час Другої світової війни в Україні, найбільше у її західній частині, викристалізувалися новітні державницькі почуття, актуальні й нині. З цієї причини нашим військовим та управлінським кадрам, бай усім нам, варто було б познайомитися з воєнною доктриною Дмитра Колодзінського – шефа штабу збройних сил Карпатської України, розстріляного угорцями 14 березня 1939 р. Ось кілька його крилатих висловів: “Ми можемо впасти, але ніколи не капітулюємо”; “Спільність пролитої крові за спільні політичні ідеали – це перша ознака нації”; “Май-

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин