Мова єдина · с. 4сторінка оригіналу ↗
ПІД СИНІВСЬКИМ АРЕШТОМ
Слово Просвіти, №23 за 2004 рік
ПОГЛЯД
“Шануй свого батька та ма$ тір свою, щоб довгі були твої дні на землі…” (Біблія, кн. Вихід, 20:19)
Нині в Україні найбільше поширеними є, по суті, три мови. Крім української і російської, маємо ще й такий феномен як суржик. Російська мова, яка була панівною на території царської Росії, а потім Радянського Союзу, не могла не бути пануючою і в Україні. Цілком логічно, що політика царизму і радянської імперії була спрямована на впровадження єдиної (російської) і, відповідно, на ліквідацію мов інших народів. Зазначимо ще раз, що робилося це, можливо, не лише через нелюбов до інших мов, а заради усунення роз’єднуючого Імперію (мовного) чинника. Це ж саме стосовно українців робили й поляки. Так само, як шведи щодо норвежців чи фіннів. Безумовно, що з боку цих народів і з боку українців зокрема, це викликало різні форми спротиву. Значна частина українців також своєрідно, скоріше за все не до кінця усвідомлено, чинила опір мовній навалі, хоча, звичайно, не змогла повною мірою захистити її від засмічення іншомовними словами. Як наслідок, з’явився суржик, який, по суті, й став третьою мовою в Україні. Зрозуміло, що мовний суржик не можна вважати позитивним явищем. За великим рахунком, ця поступка мовному натиску честолюбних і напористих сусідів підірвала духовну єдність нашого народу. Ця поразка не могла не мати тяжких наслідків для майбутнього України. Адже ж природа людини є такою, що, поступившись одного разу, вона звикає щодалі більше поступатися і втрачати позицію за позицією на всіх ділянках життя. Саме внаслідок нерозважливої поступливості українці дожилися до крайніх злиднів. Багато хто з наших відомих співвітчизників не дозволяє собі навіть про людське око через мову озвучити свою приналежність до свого родоводу. Автор цих рядків, як і безліч українців, уболіває за відомого футболіста Андрія Шевченка. Потрапивши до італійського Мілана, Андрій швидко опанував мову італійців, прадіди яких умирали за неї, і спілкується нею. Українською, можливо, буде спілкуватися після того, як слава від нього втече. Але все ж таки хотілось би дізнатися, чому Андрій так відверто цурається мови своєї України, мови Тараса Шевченка, тієї мови, за яку, напевно, вмирали і його прадіди? Важко повірити, що він не здогадується, що є українцем, а тому міг би, хоч би ненароком, зронити українське слово. Не виключено, що це могло б бути подібним до вирішального голу на користь України. А поки що м’ячі залітають переважно в наші ворота. Прикро, що це відбувається за сприяння тих, кого на вершину слави піднесло українське слово. Вимивання українських пісень із репертуару наших співаків відбулося саме тоді, коли в одній із популярних естрадних пісень початку 90-х
НАБОЛІЛО!
Надія на молодого лідера нації, на зразок Саакашвілі в Грузії, має право на існування, але чи знайдеться він в Україні? Чекати далі несила, бо з кожним днем втрачаються скромні завоювання, досягнуті в роки горбачовської відлиги. Захоплення вивченням української мови минуло, українське книгодрукування занепадає, а ті книжки, що друкуються, настільки дорогі, що нам не під силу їх придбати… Українського кіно фактично немає, а те, що є, — не витримує критики й не може порівнятися з чужинецькою продукцією. Молодь, майбутнє і надія нації дедалі більше зросійщується. Якщо в Донецьку закрили українську школу № 36, то в нас ще раніше був закритий зразковий український дитсадок № 6, базовий дитсадок української СШ № 2. “Батьки міста” також споневажили
У нашій державі склалася досить складна мовна ситуація, яка аж ніяк не сприяє згурту$ ванню народу. Окремі політичні сили час від часу використовують цей стан і далеко не на користь української мови та, звичайно ж, усієї країни. У цьому плані особливу актив$ ність проявляють партії “лівої” орієнтації, які виступають за введення в Україні російської мови як офіційної. Зовнішні сили також бу$ дують свою політику з урахуванням мовної ситуації в нашій державі. Нещодавно парла$ ментарі Російської Федерації болісно про$ реагували на рішення Національної ради Ук$ раїни з питань телебачення та радіомовлен$ ня, згідно з яким мовлення на загальнонаці$
років звучали слова: “Україно, не стань сиротою при дітях!” Та де там, не почули українці, і хохли не почули цього зойку розтерзаного “реформами” рідного краю. Поспішили навстіж відкрити український простір не лише для потоку чужих товарів сумнівної якості, а й для звучної, переважно російськомовної, музики, часто переповненої звичайнісінькою вульгарщиною. Старші люди пам’ятають ще ті часи, коли у вечірнє небо наших сіл злітали довговічні милозвучні пісні у виконанні сільських парубків та дівчат. Тоді практично всі селяни від старого до малого вміли співати і не могли не співати. Ті пісні не були, як тепер, пустопорожніми, а часто й аморальними за змістом одноденними метеликами. Зрозуміло, що в ті часи пісня не могла бути, як нині, предметом торгу тому, що народжувалася в гущі народу, була його власністю й духовним щитом. Втрачаючи слово і пісню, народ утрачав повноту своєї природи, а тому ставав щодалі все більше відкритим для хитро обцяцькованих словоблудством примарних ідей. Якраз необачна поступливість українців була вміло використана талановитими блудословами для замулення наших історичних здобутків. В останні десятиліття вони, запропонувавши нашій молоді інші цінності, майже відлучили її від духовних скарбів народу. Ці ідеологи за наші ж гроші зуміли створити духовну прірву між дітьми та батьками. У результаті народ в останніх поколіннях із творця й носія чарівної живоносної пісні перетворився на спустошеного споживача примітивних шлягерів. І ось на споконвічно співучих просторах України хвацько гарцює і клекотить розбещена попса. Найкращі концертні зали, цілі стадіони заполонили шаленіючі від небачених гонорарів ватаги виконавців примітивних шлягерів. Майже кожен із нас призвичаївся до того, що на ринках, у магазинах, у мікроавтобусах, на дискотеках панує неукраїнська музика. Про українську музичну культуру можна говорити, як про якусь казкову веселку, яка стає все менше виразною і швидко розчиняється в окупованому шлягерством українському ональних каналах та радіопрограмах має здійснюватися виключно українською мо$ вою. Зрозуміло, що російська політична елі$ та не випадково дбає про утвердження ро$ сійських мовних позицій. Цим, зважаючи на свій потужний економічний потенціал Росії, вона забезпечує нарощення свого впливу на всі ділянки українського життя. Звичайно ж, що робиться це не заради добробуту пере$ січних росіян. Не зрозуміло, чому в цьому зацікавлені українські (дивно звучить) “лі$ ві”? Адже ж усім відомо, що наступ росій$ ської мови не супроводжується наповнен$ ням української дійсності ні російською культурою, ні духовністю.
просторі. Замість споконвічних пісень у напівпорожніх, покритих сірою глухоманню селах можна почути хіба що собачий гавкіт. Багато хто з нас сподівався, що після проголошення незалежності в Україні розпочнеться національне відродження. І справді, ще перед здобуттям і в перші роки незалежності Україна наповнювалася українським змістом. Помітну роль у цьому процесі відігравало телебачення, яке повертало українців до рідного слова, до звичаїв та пісенної культури. Однак після того, як телевізійні канали були скуплені грошовитими “інтернаціоналістами”, наша національна ідея швиденько стерлася з телеекранів. Натомість вони зарясніли “Гусаками”, “Аншлагом”, “Прихованою камерою”, “Академією сміху”, “Каламбуром”, Пилипом Кіркоровим, Аллою Пугачовою, Йосипом Кобзоном, Вєркою Сердючкою, які з усієї сили разом з огидною рекламою, потворними мультфільмами замулюють, заспівують і затоптують паростки відродження України. Те, що українці побачили на телеекра-
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
