Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
Про-читання · с. 11сторінка оригіналу ↗

«І ПОНАД НАМИ — МІСЯЦЬ-ОДНОЛЮБ…»

Слово Просвіти, №23 за 2004 рік

ПАМ’ЯТЬ Про Миколу Вінграновського, про його феноменальну літературно-мистецьку спадщину ще писатимуть і писатимуть, до неї повертатимуться доти, доки судилось існувати Україні. Може — й вічно. А поки що — вічна йому пам’ять і земля пухом. Відболіли його душа й серце, не озветься він до нас ні голосом, ні написаним словом. Але його присутність у стражденній долі всього українського народу — непроминуща, вона не випадкова й не спонтанна, а знакова, як Божий промисел, як харизма, низпослана самим Небом. Пригадується мені епізод. Я їхав із відрядження з Ужгорода, в купе лишалось одне вільне місце, на яке у Львові підсів Поет. Для решти двох пасажирів його з’ява нічого не означала — мабуть, були вони надто далекі від літератури й кіномистецтва. Мені стало кривдно за Миколу Степановича, і я тут же назвав його ім’я і прочитав із пам’яті два його вірші для дітей: “Почапали чапенята…” та “Іде кіт через лід чорнолапо на обід”. Враження виявилося більшим, ніж я чекав, а Вінграновський, трохи підхмелений (львівські друзі щедро провели його в дорогу), сидів, слухав і аж світився від задоволення. На його дитячих творах виростали мої сини, та й не тільки мої. Певно, рідко який український хлопчак чи дівчинка не захоплювалися його книжками “Мак”, “Андрійко-говорійко”, “Літній ранок”, “Літній вечір”, “Ластівка біля вікна”, “На добраніч”, повістями “Первінка” й “Сіроманець”. А що вже казати про ті тектонічні зрушення, що їх він приніс із собою в українську поезію! Найперші збірки Вінграновського “Атомні прелюди” і “Сто поезій” буквально перевернули уявлення про можливості образного слова. Молодь зачитувалася його дивовижними строфами: У синьому небі я висіяв ліс, У синьому небі, любов моя люба, Я висіяв ліс із дубів та беріз, У синьому небі з берези і дуба. У синьому морі я висіяв сни, У синьому морі на синьому глеї Я висіяв сни із твоєї весни, У синьому морі з весни із твоєї… Або: Качки летять! Марієчко — качки… Качки летять! У крилах свище небо… Важкі соми пригублюють гачки, І жовкне білий світ навколо тебе… Так до Вінграновського не писав ніхто. І після нього так ніхто не напише, не скаже і не прочитає. А як він читав! То було не проказування завчених напам’ять власних рядків — то був акт високого мистецтва. Заворожувальний тембр неповторного голосу, строга й досконала дикція, інтонаційні модуляції, “прив’язані” до смислових поворотів поетичного русла, відсторонений від усього світу вираз обличчя, поетова самозаглибленість і воднораз душевна відкритість перед усім світом — так міг читати лишень він один. Микола Степнович зоставив нам свою дивовижну прозу, у якій можна легко впізнати перегуки з українським поетичним кіно. І в цьому немає нічого дивного, бо навчався він у самого Олександра Довженка, був його улюбленим студентом, під його осяйною рукою виконав найперші свої кіноролі. Проза Вінграновського така ж образна й метафорична, як і поезія. У ній стільки лірики, стільки почувань, стільки душевних перехлюпів і стільки внутрішньої мелодійності, скільки не вміщує в собі вся решта нашої сучасної прози. Його “Первінка” або “Манюня” — то навдивовижу щемке відчуття єдинорідності всього в природі, відчуття максимального наближення людського єства до пракоренів і першовитоків усього живого на землі. Мовно-стильове полотно у цих творах є чимось більшим, об’ємнішим і вагомішим, ніж просто матеріал для сюжетної оповіді; воно самодостатнє й живе мовби окремішньо від змісту, точніше — воно здіймається над змістовим ґрунтом творів і дає йому другий вимір, вищий і вивершеніший. Те саме маємо, наприклад, і в романі “Наливайко”, де, здавалось би, строгий історичний конкретний матеріал мав би домінувати над мовою і стилем викладу, контролювати письменника в його емоційних порухах, але — не домінує і не контролює. Бо цей письменник — Микола Вінграновський. Він уперто творив себе у слові — слові глибоко власному, ні на чиє інше не схожому, напрочуд індивідуальному. Аура його творчості виявилася такою мірою окремішньою, що він, здається, й не належав українській літературі: то йому належав цілий окремий материк у її розлогому морі. Як, до речі, і в українському кінематографі. Вінграновський заповзявся витворити документальні фільми про всі столиці української державності часів козаччини. Проте надворі вже стояла інша пора — маятник на шкалі суспільних цінностей різко гойднувся в бік жорстокого прагматизму, поклоніння Мамоні й “жовтому дияволу”, тотальної владної українофобії, занепаду народної моралі, бурхливо-брутального розмиття в найширших людських масах інтересу до історії власного народу і країни, назагал до всього, що в цивілізованому світі зветься ви- z слава, Же през шаблю маєм право” (Достоту з Мазепиної думи, про що й Пушкін: “Предание приписывает Мазепе несколько песен… Она (дума — В. І.) замечательна не в одном историческом отношении”). Наш автор рішуче пориває з москвоцентричною традицією, на яку понині слабує значна частина українського суспільства. Риси московського кумира — загребущість (“…Хотілося могутньої держави. Багатства. Слави. Попросту — війни”), деспотичність “нового Чингізхана”, жорстокість (“…Звірі! — це з вуст його найвища похвала”, його вдача “невговкана. Із хитрістю монгольською вдодачу Та клекотом голодного орла”). Такі ж “птенцы гнезда Петрова”, за Пушкіним, як-от Меншиков, що кров’ю заливають Україну після того, як “цар-палій у Каїна в прислузі Пустелю Карлу робить силоміць”. І “цар Петро став символом Росії”, що “жадібна й крута. Її не спинять Балтика й Карпати. Їй не жаліть чужого живота”. До честі п. Гудими, він не відмовляє “нелюду-царю”, “Антихристу в подобі божества” в позитиві, як це зробив Пушкін щодо Мазепи: той “любив Росію. Зневажену, а все-таки любив”, “король і цар! Блаженний їх порив — Немовби смерть самі собі шукають”. Але не Мазепа з єзуїтом “торгуют царской головой. Торгуют клятвами вассалов” (Пушкін), а цар “на всі боки веде свої торги. Вони Вкраїні — меч у межипліччя… Йому ніщо віддати Правобіччя, А решту на престолики порвать” (Гудима). Російський поет передумову перемоги “героя сокою духовністю. В умовах задушливої бездуховності, насадженої високопоставленими ворогами української національної ідеї, яскравий і могутній талант Миколи Вінграновського виявився державі непотрібним. Для творчої людини, та ще сповненої серйозних задумів і відчуття власної спромоги, відсутність можливостей для самореалізації завжди означає смерть. Не знайшлося нікого, хто дав би Миколі Степановичу гроші на довершення розпочатої серії фільмів. Його геніальний навчитель Довженко в роки Другої світової написав кіносценарій “Україна в огні”. Довженків геніальний учень Вінграновський на початку ХХІ століття міг би написати сценарій із такою самою назвою, але з тією одміною його змістової серцевини, що тепер рідний край палять і плюндрують не чужоземні зайди, а допущені до влади доморощені манкурти. Він був частиною України, жив, дихав і творив задля неї. В одному з його віршів є такий рядок: “Для щастя народу Дніпра”. Так називалась і моя стаття в київській газеті “Хрещатик” з нагоди 60-літнього ювілею Поета і Митця. Ніби те було позавчора. Він творив для цього народу самозабутньо й натхненно. Йому чужі були якісь інші амбіції, окрім суто літературних чи кінематографічних. Підступної слави не пускав іна поріг. В одному з його віршів є такий рядок: “Душа наїлася та бреше”. Його душа ніколи не наїдалася вдосталь, до такої міри, аби сподобитися на якусь олжу. Тим рядком він і застеріг себе від цього. Ніколи не нарікав на долю та обставини. Уже тяжко хворий, не афішував свого фізичного болю, а біль душевний стоїчно зносив у собі. Творчість була першоосновою його життєвої юдолі, через те мантію публічного політика він ніколи навіть і не приміряв на себе. До комуністичної партії його загітували тоді, коли Союз уже починав котитися до свого розпаду й підупалий авторитет “керівної і спрямовуючої” хтось мудрий надумав рятувати залученням до неї видатних постатей. Від “керівної” нині зостався тільки пшик, а постать Миколи Вінграновського не змаліє і через сто років. В останній своїй поетичній добірці, видрукуваній у журналі “Київ”, Поет писав: Країна темних брів й важких повільних губ, Затерплих губ, які й не процілуєш… Як солодко ти спиш, як солодко німуєш! І понад нами — місяць-однолюб. Віднедавна й назавжди на українському небі виднітиме всім нам отой місяць-однолюб, яким лишився у своєму геніальному слові Микола Вінграновський. Віктор БАРАНОВ ТОЧКА ЗОРУ Полтави” вбачає в “гении Петра”, в тім, що в Україні зайнялася “кровавая заря войны народной”, і зрештою, що Мазепа “ошибся в этом Карле”, український — в порізненості українців (“ми, як народ нездатний ні на що, Самі себе гриземо”), в продажності еліти (“цілі покоління Протекції міняли, прапори”). Тай козакам “Україна була у підсвідомості лише”. Гетьман слушно (про себе, бо “повсюди вуха гострі. І язики облизують Москву”) докоряє: “О люде, люде! У якім обіті Заприсягнув ходити у ярмі?.. Своєї влади спородить не хочеш, То інша поневолює — чужа”. Щойно перед обранням пана Івана гетьманом перекуплена у Костянтинополя Церква: “Ти церкви будуєш, А дух московський підшивав попів”. І зрештою — “до свободи не ведуть силком”. Антагоністичні порівнювані твори й щодо трактування любовної колізії: Мотря Кочубеївна — справжня, а не вигадана Марія — не спокушене дівча, а зачарована величчю особистості жінка, що може постояти й за себе, й за любов свою, і за Україну… Пушкінова “Полтава”, критикована сучасниками, не витримала випробування часом. Гудимина “Сповідь Мазепи” не поцінована ще й сучасниками. Обидва твори “заполітизовані”. Але новий — відчайдушний крок до відновлення історичної справедливості. Правда і кривда. Що переможе? z Володимир ІВАНЦІВ, м. Біла Церква

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин