Без мови немає нації · с. 1сторінка оригіналу ↗
ЧУЮ ГОЛОС СВОЄЇ ЗЕМЛІ
Слово Просвіти, №23 за 2004 рік
Фото Г. Оборської
Фото Г. Оборської
Знайомтесь: Дарія РИХТИЦЬКА. Поетеса. Українка. Громадянка Америки. Мама трьох дітей і бабуся трьох онуків. Авторка поетичних книг “Шовкова косиця”, “Крижаний цвіт”, “Магія вогню”, “Жага справжнього”. Життєвої біографії вистачає для сюжетів доброго десятка романів. Народилася в Рожнятині на Станіславщині. Юною гімназисткою опинилася за кордоном: “думала, на кілька тижнів, виявилося — на все життя”. Старший брат, Мирон Мельникович, — в рядах УПА. Безцінний юнацький спогад — поет Євген Маланюк, який після війни викладав у Реченсбурзькій гімназії. Раннє закохання, що стало любов’ю, дарованою долею, — письменник Любомир Рихтицький, батько її дітей. Переїзд в Америку. Батьківські могили в Детройті. Смертна розлука з Любомиром. Зустріч з Україною — “тепер — назавжди”… Дарія Рихтицька — не лише одна із тих українців, що надсилають пожертви на побудову Тарасової церкви. Вона — активний учасник нинішніх просвітянських заходів. Нещодавно в Народному домі “Просвіта” Івано-Франківське міське об’єднання ВУТ “Просвіта” імені Т. Шевченка провело творчу зустріч із членкинею НСПУ, викладачем української мови й літератури в школах США і Канади Даркою Рихтицькою. Сьогодні поетеса — наша гостя. Пропонуємо Вашій увазі виклад розмови Любові Голоти з Дарією Рихтицькою на стор. 8.
стор. 11
Просто геній?
стор. 13 Світ музеїв
стор. 14
с. 8 · сторінка оригіналу ↗
Закінчення. Початок на с. 1
Кор.: Чи відчуваєте себе часточкою українського літературного життя? Д. Р.: Так. І про це свідчить хоч би той факт, що я постійно читаю газету “Слово Просвіти”. Більше я перебуваю тут, в Україні, ніж в Америці. Україна для мене — не засіб прикрашувати себе, свої відчуття і почуття. Тут багато вже друзів маю. Тут багато болю і втрати. Не так воно є, як мало б бути. Але є й багато живого, справжнього, за чим печалитимуся, відлітаючи в Америку. Кор.: Може, так і поділимо враження: негатив і позитив? Д. Р.: Негатив був помітний мені давно, — я приїхала перший раз із дітьми в липні 1990 року, після 48-річної розлуки. Хвилююча, зі слізьми, з радісними сподіваннями зустріч! Я бачила великий потенціал у людях, щирість, глибину, якої не бачу на Заході. А негатив — немає еліти, недостатність її. Це відчуваю й тепер. Є частина від того, що мало б бути, і її недостатньо. А всі, хто керує державою, не є тими, хто дбає про народ, не є людьми питомої національної ідеї. Еліта — це ті люди, які мають глибину духа, які є здатними провадити в народ ті завдання, які во благо людям. У школі — це вчитель, у сім’ї — батько й мати. Так має бути й у державі. А люди завжди відгукнуться, зроблять свою роботу, якщо матимуть приклад. Я не кажу, що керівники мають бути ідеальними. Цього й не потрібно, але мають вертаються в Україну, вида$ ються тут, мають засвоїтися лі$ тературним процесом, отрима$ ти тутешні оцінки. Адже в книж$ ковому річищі існують поруч твори, покликані до життя но$ стальгійними почуттями до Ук$ раїни, і є ті, що несуть печать справжнього таланту, виваже$ ні, тонкі… Це, останнє, хочу сказати й про Вас, про Вашу книгу “Жага справжнього”… Чи відчуваєте свою закоріненість в українське слово? Д. Р.: Я почала писати в 16 років, у Німеччині, в старовинному німецькому місті, спостерігаючи суворі гори Альпи, камінні, голі… Відчувала великий сум за своїми Карпатами, зеленими і кучерявими… Ту мою першу рукописну збірку не читав ніхто, навіть батьки. Вона згубилася за літами. Але то було перше пробудження слова в душі. Кор.: Перший сон поезії… Є таке поняття: жіноча поезія. Як Ви його сприймаєте? Відчуття гідності слова — як Ви це розумієте? Д. Р.: Я особисто протестую проти визначення “жіноча поезія”. Тому що поезія або є, або її немає. Леся Українка — хіба це не приклад мужності у слові? А лірика Івана Франка — чи не найвищий вияв ніжності? Поет або є, або його нема.
Жіноче питання — то окремішнє питання. Я ним цікавлюся, багато писала про феміністичні твори, планую ще писати, серйозно аналізувати, оперуючи фактами не за один десяток років. Моє переконання: аби не самість, індивідуальність української селянки, української городянки, не було б самобутнього українського народу. Я прагну довести світові, що найцінніше в жінці — жіночність, у чоловікові — мужність. Різні дороги утвердження себе у світі, але не варто відмовлятися від визначеного Богом і дарованого Природою. Кор.: Словом, Ви могли б сказати: “Я люблю бути жінкою!”
в нічних роздумах… Хотіла б, аби книга мала читачів по всій Україні, де я побувала: в Одесі, в Дніпропетровську, в рідному Прикарпатті… У нашій душі — любов до землі, всі ми дужі землею, вона — джерело нашої радості. І вона нині найдужче потерпає… Ми звикли звинувачувати в усіх бідах “воріженьків”, а треба починати з себе, зі своїх дітей, виховуючи їх українцями. Мама-полька обов’язково навчатиме свого сина, що він поляк. Ами? Ось, скажімо, у нас, в Америці, мені довелося спостерігати, що якщо українець одружується з полькою, то дуже швидко асимілюється. Це що? Комплекс меншо-
У С Ь О Г О Н А Р А Х У Н К У Т А Р А С О В О Ї Ц Е Р К В И — 4 3 3 0 3 4 г р н . 6 7 к о п .
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
