“Який це благословенний народ! Який він численний! Як ревно він береже православну віру!” · с. 5сторінка оригіналу ↗
УКРАЇНСЬКИЙ ШЛЯХ
Слово Просвіти, №23 за 2007 рік
трагічно загинув на буряковому полі. І треба ж таке! Відвідавши південну Вінниччину, Черкащину, Київщину, Київ — Павло Халебський … знову потрапляє в рідні для мене краї. Справді рідні. Давня козацька Ядлівка “з мальовничою фортецею”, у якій навіть заночував патріарх Макарій Третій із своїм сином, архідияконом Булосом Ібн аз Заїм аль Халябі — в миру Павлом Халебським і з супровідним почетом і козацькою охороною — це і є те саме село Перемога, в якому я тридцять років тому купив маленьку, врослу в землю майже по вікна мазанку. Тут, у цій хатині, виросли мої діти Святослав і Леся, тут я спорудив лелече гніздо, і лелеки обжили його у першу ж весну. І коли вони тепер затримуються в далекій своїй дорозі — у нас на душі неспокійно. Одного разу вони
Сюди, в Перемогу, за шістдесят кілометрів від Києва, я “заманив” і мого товариша академіка-патріота Віталія Дончика, який літує тут, садить город, допомагає кращим випускникам місцевої школи вступати до ВНЗ (через те так багато українських філологів у Перемозі) й пише літературознавчі книги. Чому ж давнє село, яке, за історичними переказами, заснував козак Ядло, і воно ніколи не знало кріпаччини, втратило таку дзвінку й рідкісну (єдина на всю Україну!) назву Ядлівка і носить тепер таку казенну, для багатьох просто незрозумілу — Перемога, яких в Україні кілька десятків? Причиною тому стала Друга світова війна. У місцевих лісах завелася партизанська група переважно з тутешнього люду. Командира цього загону згодом (у вісімдесяті) розвінчали і позбавили нагород. Одначе партизани іноді робили свої вилазки, як казав один дотепник: “Самогон і сало закінчилося — пора йти на бойове завдання”. Однієї ночі вони сп’яну обстріляли сільрадівську хату з німецькою вартою. Лишень продірявили в кількох місцях бляху, але цього було достатньо, щоб уже наступного дня карателі вигнали всіх ядлівчан до броварського концтабору, а село спалили дотла, вціліла тільки церква Різдва Пресвятої Богородиці. У ній по війні була школа, згодом — клуб, а в часи Незалежності — знову відродилася церква. Частина ядлівчан була запроторена до Німеччини, частину розстріляли, а більшість було переселено до Трансністрії, на мою Вінниччину. Отож по війні живі ядлівчани повернулися на це пожарище, до середини шістдесятих жили в землянках, а хтось із райкомівських запопадливих перейменувальників причепив Ядлівці назву Перемога. Я не проти цього прекрасного і святого поняття, але витерти з української історії зафіксовану навіть у книзі сирійця Павла Халебського “Україна — земля козаків” назву Ядлівка — це святотатство. Скільки разів я просив місцеве начальство: поверніть селу його рідну назву, я підтримаю вас у Верховній Раді, прийміть на сільській сесії таке рішення. Ну, колишній сільський голова був усуціль завантажений компартійними стереотипами, клявся, що ніколи в житті не підніме над сільрадою синьо-- жовтого прапора (таки підняв, боячись втратити посаду). Тому звертаюся до сьогоднішньої головихи та сільських депутатів: відновіть історичну справедливість. Навіть із вдячності арабському літописцеві. Далі буде.
там ішлося лише про перенесення, а не про знищення монумента. Як відомо, департамент інформації та преси МЗС Росії 14 травня цього року не забарився кваліфікувати як акт вандалізму та закликав владу України вжити дієві заходи у зв’язку з тим, що напередодні на меморіальному комплексі радянським воїнам у Львові “з обох кінців Алеї були збиті бронзові гірлянди”. Але ж на відміну від Львова, де, як зазначалося у згаданому коментарі російського МЗС, “були здійснені хуліганські дії”, у підмосковній Апрєлєвці знесення пам’ятника Василеві Пойденку санкціонувала влада. Ми нікого не закликаємо пікетувати з цього приводу посольство Російської Федерації в Україні, як це чинили професійні “патріоти” у Москві перед дипломатичним представництвом Естонії. Ми просто пропонуємо російським владним структурам, по-перше, подивитися в дзеркало на себе, аби надалі уникати практики подвійних стандартів, і по-друге, раз і назавжди відкинути повчальний тон щодо нових незалежних держав, пам’ятаючи, що на календарі 2007 рік і доба “старшого брата” назавжди відійшла в минуле.
Секретаріат Національної спілки письменників України
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
