“Який це благословенний народ! Який він численний! Як ревно він береже православну віру!” · с. 5сторінка оригіналу ↗
НАЦІОНАЛЬНОГО ЖИТТЯ
Слово Просвіти, №23 за 2007 рік
МАНДРІВКИ ІСТОРІЄЮ З ВОЛОДИМИРОМ ЯВОРІВСЬКИМ
Продовження. Початок у ч. 15, 16, 18, 20, 21.
Цвіт і слава українського молодого чоловіцтва склала свої голови під Жовтими Водами, Корсунем, Білою Церквою, Брацлавом, Пилявцями, Збаражем, Берестечком… Мені принаймні здавалося, що батьківщина наша тогочасна лежала в румовищах, була всіяна дерев’яними хрестами на братських могилах, незорані й незасіяні поля різали око на всю глибину зіниць, у вцілілих дворищах — виснажені вдови, а на вулицях — безпритульні діти… Аж ні! Ви вже переконалися, що й після такої вселенської біди наша нація не втратила віри в себе, не втратила віри в Бога, не втратила національної гідності, що вона й тоді була чи не всуціль освіченою, глибоко моральною і окремішньою, бо лишень півроку тут приживалися московитські опричники, ще обережно прибираючи Україну до своїх загребущих рук. Я поставив собі за мету привернути увагу українців до фраґментів цього вражаючого документа нашої історії, створеного неупередженим, правдивим чужинцем. Після зустрічі з Богданом у Богуславі патріарша делегація побувала в Кагарлику, Трипіллі, Обухові, Василькові, надовго зупинилася в Києві. Тогочасний Київ, а особливо наша національна святиня (так бездарно занедбана нині й опущена до вуличних “навкулачок”) Києво-Печерська лавра, описані Халебським із такою ніжністю, з таким щемким сентиментом і арабським педантизмом, що варто було б зупинитися на цьому детальніше. Одначе наш Київ не обділений увагою тодішніх і пізніших літописців та істориків, тому уникну спокуси надовго “затримуватися” в стольному граді, але не омину окремих місць. Тут відтворено тодішні Києво-- Печерську лавру, її Ближні та Дальні печери, зустріч із митрополитом київським та всієї Землі козаків Сильвестром Косовим, відтворено Поділ, храми Софійський, Михайлівський, Успіння Божої Матері, Вознесенський жіночий монастир, Лаврський друкарський дім (“З нього виходять усі їхні церковні книги усілякого дивовижного вигляду й кольору, а також малюнки на великих аркушах, пам’ятки країн, святі ікони, вчені трактати тощо. За звичаєм патріархів, ми надрукували в цьому домі багато відпускних грамот з іменем нашого патріарха їхньою мовою (виділення моє — В. Я.) червоними літерами та з парсуною Святого апостола Петра”). Ми, українці, в XVII столітті, по великій і жорстокій війні й румовищі мали чим викликати захоплення у чужинця. Поруч з описом нашого тодішнього побуту, звичаїв, етнічного образу, він постійно проникає в політичні обставини тогочасного українства. Ось ніби ненароком історичний екскурс під час перебування на подільському ярмарку. “Єзуїтам мало було того, що вже мали ляхи, заповзялися винищити весь рід козаків, загарбати Печерський монастир і Святу Софію, перетворити на свої костьоли й кляштори. Тоді Хміль спалахнув гнівом, як ото пророк Ілля, помстився їм, визволяючи обраний народ Божий із рук невірних і мерзенних людців, у яких багато голів, та нема тої, що до булави, і визволив його від рабського гноблення безбожними іудеями й від влади
Пресвятої Богородиці на прохання мешканців долішнього Києва. (Нагадаю, це та церква, в якій пізніше відспівуватимуть Душу Тараса Шевченка під час перевезення його тіла з Петербурга до Канева. — В. Я.) Були великі урочистості. Святий престол прикрасили василечками й іншими квітами. Наш владика патріарх роздарував антидор усім присутнім у церкві богомольцям, навіть хлопчикам і дівчаткам. Ми виїхали з долішнього Києва в понеділок 10 липня та опинилися за міською околицею, на березі славнозвісного Дніпра, більшого за Дунай. Ми повантажилися на великі судна вкупі зі своїми повозами й кіньми та пливли за течією близько двох годин, милуючись краєвидами правого берега, монастирями на Київських горах, а саме: Михайла, Миколи, Печерським, тим, що його збудував молдовський господар Василь, церквами, печерами. Потім ми ступили на землю лівого берега. Далі їхали вузьким шляхом пущею, озерами та піщаними косами й кучугурами, неоглядною пущею, де ростуть самі тільки сосни; схожі на кипариси, вони вражають уяву”. Нагадаю, що ідеться про сьогоднішню Русанівку, Лівобережжя, Лісовий масив, Дарницю, Биківню. Продовжує свідчити Павло Халебський: “Увечері, здолавши дві милі, прибули в невеличке містечко, назва якого — Бровари. Містечко має гарненьку церкву в ім’я Петра й Павла, а при ній — двір, заселений ченцями, бо це — маєтність Печерського монастиря. Ми вирушили з Броварів у вів-два Пресвятої Богородиці. У Ядлівці ми заночували”. Тут мушу перервати араба Павла своїм, сказати б, ліричним відступом чи й — наступом. Випадково (вірю, що справді випадково) моє життя склалося так, що воно географічно чіпко прив’язане до подорожі Павла Халебського. Він розпочав її з південного Поділля, побував із ночівлею в козацькому сотенному місті М’ясківці (нинішнє велике село Городківка Крижопільського району на Вінниччині), де пройшло моє дитинство, де я пам’ятаю кожну стежку, кожен камінь і пагорб, де я закінчив середню школу, де могила мого батька, який
Письменники України були приголомшені листом голови Комітету у справах Української громади в Росії Василя Коломацького та заступника голови Федеральної національно-культурної комісії людських та громадянських прав при Світовому Конґресі Українців Стефана Паняка, опублікованим у “Літературній Україні” від 15 лютого 2007 року, в якому йшлося про замахи на життя керівників українських громадських і релігійних організацій Росії. І ось нове повідомлення: у підмосковній Апрєлєвці знесено пам’ятник українцю, льотчику, лейтенанту Василеві Пойденку, який загинув 28 серпня 1941 року, захищаючи Москву від фашистських загарбників. Нагадаємо, уродженець українського міста Запоріжжя був удостоєний ордена Червоного Прапора. Нині, через майже 66 років, пам’ятник Василеві Пойденку в Підмосков’ї знесено нібито у зв’язку з розширенням шосе. Ми добре пам’ятаємо, який галас зчинили нещодавно російські владні структури вкупі з професійними “патріотами” у зв’язку з перенесенням фігури радянського воїна-визволителя в столиці Естонії. Але жне прилетіли, і померла моя великодушна теща. Я пишу ці рядки, а Лель і Леля, відпочивши після виснажливого перельоту, вже радісно кланкають у гнізді. Тут я написав кілька своїх романів і повістей, тут я щосуботи й неділі готую для вас радіопрограму, тут побували всі мої друзі з України та з дальших світів, тут усі мене знають, і я знаю майже всіх. Тут я збудував звичайний трикімнатний будиночок, в якому пам’ятаю кожен бетонний блок, крокву, сволок, цвях і кожну дошку, бо у вісімдесятих все це було неможливо купити, а лише “дістати” за пляшку чи трилітрову банку самогону на якійсь державній будові.
ЗАЯВА
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
