Без мови немає нації! · slovoprosvity.com.ua · с. 1сторінка оригіналу ↗
УКРАЇНСЬКЕ ПИТАННЯ ДЕРЖАВНОЇ КРИЗИ
Слово Просвіти, №23 за 2007 рік
Любов ГОЛОТА
Восени, якщо відбудуться вибори, ми вповні зможемо оцінити громадянську і політичну мужність народних депутатів двох опозиційних фракцій — БЮТ і “Нашої України”, які добровільно склали свої повноваження (до речі, це перший випадок в історії парламентаризму в Європі). Отже, згідно зі статтею 82 Основного Закону, Верховна Рада мала б саморозпуститись, і, відповідно до найвищих політичних домовленостей трійці В. Ющенко—В. Янукович—О. Мороз, підтвердити дату виборів — 30 вересня. Однак коаліційний парламент, ніби нічого не сталося, продовжує роботу: 5 червня 262 народні депутати зареєструвалися поіменно, і під проводом О. Мороза, який заявив, “що до тих пір, поки Центральна виборча комісія не подасть сигналів, що тих, хто вибув, ніким замінити, і що повноваження складено, Верховна Рада буде працювати”. Судомне намагання втримати владу, явні сподівання на “прицільну роботу” з “відказниками” та процедурне крючкотворство лише поглиблюють політичну кризу в державі: очевидні спроби блокувати позбавлення повноважень опозиційних депутатів. Політичні оглядачі вже висловлюють припущення, що наступними кроками коаліції буде намагання відтягти вибори на невизначений час, а згодом соціалісти, комуністи та реґіонали можуть закликати своїх виборців ігнорувати вибори. Лякаючи народ “жорстким президентським правлінням”, коаліція хоче продовжувати займатися “законотворчістю” до безкінечності, тобто, до відкриття першого засідання Верховної Ради України нового скликання. І Віктор Янукович, і Олександр Мороз однозначно про це заявили. І лише третій учасник високих переговорів — Президент Віктор Ющенко ще не висловив своєї думки щодо цих намірів. Отож про завершення кризи в Україні не йдеться, більше того, вона стає предметом міжнародних обговорень і торгів. Говорячи про бажання зберегти баланс сил, не допустити монополії влади шляхом концентрації її в одних руках, і Росія, і Вашингтон, і Євросоюз натякають на те, що в “Україні нема політичних опонентів, які б не вийшли з правого поля”. А президент В. Путін, “демократ чистої води”, пожалів “хлопців з України”, які від демократії рвонули в бік автократії… Власне, якщо вдуматися, то створення фракціями СПУ, ПР і КПУ коаліції у липні минулого року саме це й означало, а та нетолерантність, політичне безкультур’я і брутальність (чого варті лисі “оракули” та “піфії” з базарними голосами!), що панують у парламенті та в ефірі (чи не варто припинити трансляцію засідань ВР?), примушують досадувати на Президента В. Ющенка, який не наважився розпустити Верховну Раду ще на початку 2005 року. Безперечно, ім’я кризи — боротьба за владу. І це вже не банальне мискоборство, а намагання змінити український шлях, економічний і гуманітарний розвиток суспільства, на житті якого згубно відбиваються взаємопоборювання найвищих владців. Українці дедалі більше втомлюються від політичної кризи, яка поволі, але загрозливо набирає рис і економічних, і дестабілізаційних — щодо суспільного і громадського порядку, і загрожують моральною депресією суспільства, обнадіяного помаранчевим Майданом 2004 року. Блукання лабіринтами пострадянського мінотавра, фактична відсутність національно заанґажованої економічної еліти, розмивання національної ідентичності українця на тлі відсутності державної національної ідеї не дають сподівань на швидке подолання української кризи. Народ уже давно зрозумів, що безвідповідальність і безкарність політиків найвищого ешелону створюють загрозу і державності, і праву, і закону. “Риба псується з голови”, а закиди щодо низької моралі й свідомості вислуховуватимуть рядові члени суспільства. Залякування і переслідування стануть методами управління, перші дзвіночки — побиття людей на стадіоні, обіцянки пригадати кожному, хто що говорив і говорить, розбалансованість судової влади, яка навряд чи захистить гарантовані права і свободи громадянина. Ім’я нашої кризи — українське питання. В аспектах геополітичному, міжнародному, внутрішньодержавному. Вирішувати і вирішити українське питання потрібно і можна не формально, коли та чи інша хунта олігархів оплатить політичний успіх і виграш тої чи іншої політичної сили. Лише політична воля і політичні рішення здатні розв’язати кризу, яка з кожним днем дедалі більше загрожує українську державність, наближаючи диктатуру олігархів. А, як відомо, щоб розв’язати проблему, її варто безжально і точно діагностувати і найменувати. П’ятнадцятирічна анігіляція національного в Україні, відсутність державної програми ліквідації колоніальних і посткомуністичних стандартів форм життя і діяльності суспільства, постійні зради влади народу і держави не дають сподівання на швидке розв’язання кризи. Лише ті політичні сили, які не побояться сформулювати українське питання і дати на нього відповідь у своїх політичних програмах, варті народної підтримки. Можливо, саме це й приведе жадану половину виборців на виборчі дільниці не курчатами, яких восени рахують, а народом, у якого є державність і якому потрібна українська влада.
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
