“Наріжний став попередником Гоголя не лише в хронологічному, а й у творчому сенсі”. · с. 12сторінка оригіналу ↗
ВАСИЛЬ НАРІЖНИЙ, УКРАЇНЕЦЬ
Слово Просвіти, №23 за 2007 рік
хожі пояснили простакові, що “большой дом” — це “присутственное место”, де генерали і таємні радники урядують людом, а “маленький” — “кабак” (державна “монополька”). У романах “шахрайського жанру” головний герой, як правила, лишається — незалежно від ситуації — тотожним самому собі, натомість інші персони можуть існувати в широкому спектрі моральності — від янгольської цноти до сатанинського віроломства. Ще один наскрізний персонаж світової літератури — блазень — також уміє зберігати свою маску, при цьому викриваючи все і всіх. Коли роль блазня перебирає на себе автор, типове для такої маски комедійне амплуа може набирати трагедійних чи ліричних відтінків. Такі модуляції мало цікавили Лесажа; Наріжний залюбки користався цим засобом, а Гоголь, у кращих творах, узагалі скасував сталу позицію автора-блазня, просто перед очима шановної публіки перевтілюючись зухвало і плідно. Цей теоретичний пасаж я занотував, щоб підвести шановних читачів до епізодів російської шахрайської епопеї, які відбуваються в Україні. А слова ці — “в Україні” — пишу з великим задоволенням, бо саме так писав Наріжний; вірте чи перевірте, але майже 200 років тому “Малоросії” для нього, петербурзького чиновника, не було: “В Украине незадолго перед сим жил некто пан Златницкий, богатый помещик”. Родовід свій той малював від гетьманів і “никак не хотел вступить в государственную службу. К чему мне служить, говорил он, когда и надежды нет дослужиться до гетманства? Он каждый день предавал проклятию Хмельницкого, который был первый гетман, подчинивший себя российскому скипетру. […] Большую часть дня проводил он в особенной комнате, украшенной изображениями древних гетманов и жен их”. Особливу цю кімнату пан Злотницький називав Коронною палатою, і “никто из слуг не смел заглянуть туда. Для снятия паутины и сметения пыли употреблялась единственная дочь его”. Аж ось сватати її за сина приїхав пан Прилуцький, який також пишався своїми витоками: “Прадед мой во время сражения при Полтаве был только корнетом, но умел отличиться, и великий монарх наш наградил его поместьем. Дед мой умер поручиком, отец капитаном, а я тепер живу в чине майора, не прекрасно ли это?” Диспозиція дуже чітка — історично, психологічно та й сюжетно, бо майор, розштовхавши челядь, пропхався зі своєю справою в ту кімнату, куди не всім дозволено. І почув: “Если ты хочешь, чтобы я говорил с тобою, то оставим сию священную палату. Тени предков моих не простят мне того бесчестия, которое наношу памяти их, говоря с таким человеком. […] Правосудный Боже и святые угодники его, до чего дошла моя отчизна! О Хмельницкий!” Далі було багато всього і всякого, переважно смішного. Син Прилуцького обдурив нащадка гетьманів і побрався з його донькою; від такого страму старий “лежал на одре заплутаність стилю — лишився фактично непоміченим критикою). Повертаючись до української теми в “Жільблазі”, не можна обминути постать Івана Особняка; за нею проглядає силует Григорія Сковороди (попри сюжетно-біографічні вольності, на які має право романіст). Князь-шахрай Чистяков зустрічає Івана випадково і бачить його таким: “… стояло несколько старых лип, и при корне одной сидел пожилой мужчина; черные с проседью волосы были плотно острижены. При нем лежала кожаная котомка и на ней тетрадь бумаги. В руке держал незнакомец карандаш и казалось, что он углублен был в размышлениях”. Після всіляких перипетій відбувається ближче знайомство. Народившись “от дворянской фамилии”, Іван після домашнього навчання “послан был” у Київську академію; “быв не без дарований, порядочно разумел латинский и польский языки, а со временем стал быть отличаем в философии и богословии”. Академічна наука погано єдналася з грубою прозою життя; через хворобу батьків покидаючи Академію, Іван не відчував за нею жалю. Невдовзі успадкував родинний маєток — садибу, ставки, землю та дві сотні “творений, называемых крепостными”. Господарство було справне, але ж… Тут ми підходимо до проблеми, яку Наріжний чітко окреслив, а Гоголь у “Вибраних місцях…” — так йому здавалося — дуже просто вирішив. Отже, дійшов висновку Іван Особняк, “крепостной есть точно человек мне подобный, имеет все преимущества души и тела, а потому бессмертную душу и свободную волю […] стеснять последнюю — значит оскорблять первую и тем противиться высокому Создателю той и другой”. Ґрунтуючись на шляхетних засадах і маючи намір “исправить прежнюю несправедливость предков моих”, молодий посесор зібрав свій люд і пояснив усе про душу та “свободную волю”. Народові це сподобалося, від чого він перестав сіяти і жати, а почав ходити до шинку й битися; не лишилося жодної “взрослой девки, которой имя не было опятнано”, не стало “мужа и жены, которые во что-нибудь ставили бы взаимную верность”. (Ось бачите! — закричав Гоголь — ні воля, ні грамота рабам не на користь, а гнати до раю їх треба силоміць, і зробить це моральне начальство. У “Вибраних місцях…” написав рецепти моральності, а в спаленому томі “Мертвих душ” малював ескізи раю). Іван повернувся в Київ на посаду вчителя “моральної філософії”, проте його лекції та викривальні промови люди або пропускали повз вуха, або сміялися, або починали вчителя бити. Кинув Київ, найнявся вихователем до поміщицького сина… без толку. Не маємо потреби вишукувати розбіжності між літературним героєм і реальним філософом — вони очевидні, проте… “Світ ловив і не впіймав” Сковороду, однак і сам не дався йому до рук; філософи й нефілософи живуть нарізно; в цьому вчорашня, сьогоднішня й завтрашня проблема — і, власне, про це написав Наріжний: кожний мислитель — Особняк.
УЗЯВ УСТИВИЦЮ З СОБОЮ Коли йдеться про мовний стиль Наріжного, маємо брати до уваги його мінливість. Ранні твори традиційно для свого часу орієнтовані на те, що в енциклопедіях позначено терміном euphuism, — вишукану риторичну стилістику, витоками якої були середньовічні проповіді й наукові трактати та дидактичні твори пізнього Відродження. Літературний етикет вимагав, щоб усе відповідало певним канонам — світобачення героїв, їхні почуття і дії, а також словесний інструментарій автора. Стиль цей рухався в напрямку людяності: йшлося про те, щоб пробитися до читацьких почуттів найкоротшим шляхом, оминаючи проблему формальної досконалості лексичних і риторичних конструкцій. Так було в Европі, Росія зволікала. Видаючи у 1812 році хрестоматію російської прози, Греч — поміж іншими кращими її зразками — використав уривки з повісті Наріжного “Кий и Дулеб” (1809). Це сертифікат якості, але тієї, від якої зрілий Наріжний свідомо відмовився. Шахрай, дурень і блазень завжди активні в фольклорі та “низьких” жанрах літератури. Вони мають свою мову, і свою мову про них мусить знайти автор. Історико-героїчні поеми “Брега Альты” і “Освобожденная Москва” (обиді 1798 р.), повість “Рогвольд” (1799), трагедія “Дмитрий Самозванец” (1804), цикл історичних повістей “Славенские вечера” (1809), скажемо так, відбулися й відійшли разом із Державіном. Фонвізін (1745—1792), Капніст (1758—1823), Дмітрієв (1760—1837) і Крилов (1769—1844), працюючи в сатирі й прилаштовуючи мову під її потреби, водночас впливали — не могли не вплинути — на всю літературну мову в усіх її реалізаціях. Наріжний не був ні перший за чергою, ні найкращий у цьому переліку. Але він був, дозволю собі сказати, “особняк”, бо йому пощастило найефективніше використати “ефект суміші”, комбінуючи високий стиль із низьким, ба — найнижчим (1), “вивертаючи” його засобами м’якої іронії (2), і поєднуючи ці методи на одній сторінці в одному абзаці (чи навіть реченні). В окремих фраґментах розлогого (600 с.) “Жільблаза” всі ці оные, кои, блистающие взоры, несчастия в сей юдоли, безмерное отчаяние і вскричала, заломив руки” потихеньку починають “діставати”, і раптом, без попередження росту он был несколько ниже малого, а ще через сторінку розповідь про метафізика Бібаріуса (в перекладі з латини його ім’я значить “п’яниця”), який — попри вченість — “страшно боялся чертей, привидений, мечтаний и всего тому подобного”. Назагал науці та вченим Наріжний приділяє багато уваги, зокрема знайомлячи читача з персонажем, який “был уже седой старик, хотя имел не более пятидесяти пяти лет. Науки изнурили тело его. Смотря на бледное лицо, впалые глаза, трясущийся весь состав, нельзя не почувствовать сильного омерзения к учености”. В іншому місці йдеться про пана, який, виховуючи власну доньку, “прибил ее до полусмерти восемьдесят девятым томом энциклопе-
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
