“Гоголя водночас часто лаяли і захоплено хвалили. Наріжного забороняли й замовчували”. · с. 13сторінка оригіналу ↗
РОСІЙСЬКИЙ ІСТОРИК ТЕТЯНА ТАЇРОВА>ЯКОВЛЕВА ПРЕЗЕНТУЄ КНИЖКУ «МАЗЕПА»
Слово Просвіти, №23 за 2007 рік
Юрій КОНОНЕНКО, м. Москва
У Державній публічній історичній бібліотеці Росії відбулася презентація книги “Мазепа”, що побачила світ у видавництві “Молода гвардія” в популярній у російського читача серії біографій “Жизнь замечательных людей” (“Життя видатних людей”), заснованої ще наприкінці ХІХ століття. Автор книги — доктор історичних наук, директор Центру з вивчення історії України Санкт- Петербурзького державного університету Тетяна Таїрова-Яковлева розповідає про культурне середовище українського відродження кінця XVII—початку XVIII століття, Мазепу як яскравого його представника — поета, покровителя архітектури, книговидання, освіти та богослов’я. Двадцять років, протягом яких він очолював Україну, стали періодом економічного розквіту, зміцнення державного управління в рамках автономії та численних військових походів. Книга складається зі вступу, 14 глав і висновків; у додатку опубліковано листи Івана Мазепи до Мотрі Кочубей. У книзі наведено також основні дати життя й діяльності гетьмана і бібліографія. Відкриваючи презентацію, директор Державної публічної історичної бібліотеки Росії Михайло Афанасьєв відзначив, що провідна спеціалізована бібліотека Російської Федерації завжди відкрита для дискусій з актуальних проблем історичної науки, зокрема й тих, щодо яких у минулому склалися певні стереотипи. Видання в Росії книги про яскравого представника української політичної еліти XVII—XVIII століть, безумовно, слугуватиме їхньому подоланню, кращому розумінню історії наших країн. Тетяна Таїрова-Яковлева, представляючи книгу, сказала: “Іван Мазепа — поряд із Богданом Хмельницьким — найвідоміший для широкого кола читачів діяч України цього періоду. При цьому в Росії й на Заході про нього знають переважно по поемах Пушкіна й Байрона, ав Україні — по зображенню на десятигривневій купюрі. “Зрадник” або “герой” — інших фарб, крім білої й чорної, для Мазепи не використовують, а в деталі й подробиці вникають вельми рідко. Дивно, як політична вистава з анафемою, влаштована Мазепі Петром І для досягнення абсолютно певних завдань, на триста років укоренилася в свідомості більшості російських істориків. Проклін “зрадництва” — обвинувачення, що сприймалося сучасниками лише як привід для знищення автономії України, набуло форму
Таїрова)Яковлева Т.Г. Мазепа
Гетьман Іван Мазепа. Документи з архівних зібрань Санкт)Петербурга аксіоми й незаперечного гріха. Мазепу виривали зі складного й суперечливого періоду козацьких війн, протягом якого всі гетьмани України, починаючи з Богдана Хмельницького, багаторазово міняли політичних спільників, і розглядали його договір із Карлом ХІІ як щось небувале й ганебне. Накопичення міфів і штампів настільки щільно оточує фігуру Мазепи, що його негативно оцінювали навіть найвидатніші історики України, — Микола Костомаров і Михайло Грушевський. Щоправда, вони лише поверхово зверталися до гетьманства Мазепи, не вивчали його серйозно та обмежувалися першим тенденційним враженням без глибокого аналізу джерел. Тим часом Іван Степанович Мазепа — особистість настільки неординарна й багатогранна, що для його зображення потрібна вся палітра кольорів. Природжений політик, обдарований полководець і дипломат, людина відважна, честолюбна і цілеспрямована — він був уособленням епохи українського духовного відродження та розквіту козацтва. Поеті філософ, прекрасно освічений, казково багатий із прозорливим та іронічним розумом, він двадцять років успішно лавірував в океані політичної боротьби, залишаючись біля керма України”. Автор докладно розповіла про нові історичні джерела, введені нею в науковий обіг при підготовці видання. Частину зних буде опубліковано у двотомному науковому виданні “Гетьман Іван Мазепа. Документи з архівних зібрань Санкт-Петербурга”. У перший випуск, сигнальний примірник якого щойно отримано, ввійшли документи 1687—1705 років, зокрема матеріали так званого “Батуринського архіву”, вивезеного О. Д. Меншиковим у 1708 р., що публікуються вперше. У висновках до представленої книги відзначається, що “давно настав час відмовитися від політичних анафем і прокльонів на адресу Мазепи і постаратися отримати урок із трагедій наших предків. Не варто дотримуватися пропагандистських штампів, які намагалися пояснити російсько-український конфлікт початку XVIII століття користю одного “зрадника-гетьмана”. Треба набратися мужності й визнати, що інтереси і мета молодої Російської імперії та ослабленої Гетьманщини були дуже різними. До певної міри Україна стала заручницею геополітичних планів Росії. Петро прагнув створити нову державу, здатну у військовому і в економічному плані суперничати з європейськими країнами. Ця політика була можливою лише за найжорстокішої централізації. Військова і економічна ситуація дозволяла провести об’єднання України та вирвати зі страшної безодні Руїни Правобережжя. Однак ці плани було принесено в жертву дипломатичній грі. Перед загрозою шведського наступу Лівобережжя повинне було перетворитися на випалену землю, арену військових дій. Саме ці два фактори, поряд з особистими образами, і змусили Мазепу на спробу союзу з Карлом ХІІ. Ще одним фактором був план ліквідації Гетьманщини та включення її в загальну структуру Російської імперії. Хоч би що говорили про Мазепу, але йому був далеко не байдужий цей план, і не тільки тому, що він не хотів міняти реальну владу гетьманської булави на порожній титул князя. Йому справді було дороге те, що було часткою і його двадцятирічної праці, інакше б він почив на лаврах свого величезного багатства. Правда полягала в тому, що багато старшин спокійно сприйняли перспективу перетворення на мирних російських дворян-поміщиків, ким вони й стали згодом. Саме ці люди зі старшини й не підтримали Мазепи”.
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
