“Автори проекту запропонували нове прочитання “Кобзаря”. · с. 9сторінка оригіналу ↗
У ТИШІ ВЛАСНОГО СЕРЦЯ
Слово Просвіти, №23 за 2008 рік
Першим послом України в Казахстані назвав Галим Жайлибай Тараса Шевченка. Великого сина України було заслано в казахські степи без права писати і малювати, що для нього означало духовну смерть. Перебуваючи у напівпустелі, Тарас Шевченко потай все ж пише і малює. І казахський народ свято береже пам’ять про великого Тараса, а його картини, книги стали найдорожчими експонатами музею в місті Форт Шевченка. Яскраве підтвердження дружби і духовного єднання наших народів — проведення торік Року Казахстану в Україні, а нині — Року України в Казахстані. Видано збірник творів письменників двох країн “Гомін степів”. На творчій зустрічі в Дніпропетровському університеті звучав “Заповіт” українською, грузинською, вірменською, японською, кримсько-татарською, іншими мовами. Це свідчить про те, що високе, свободолюбиве слово Тараса Шевченка відоме і дороге людям багатьох країн. Вітаючи представницьку делегацію, проректор університету, професор Валентин Іваненко ознайомив гостей з історією цього відомого в Україні й за кордоном навчального закладу. Понад 50 академіків, 10 Героїв праці, 9 Героїв України стали гордістю університету. У квітні, коли Україна відзначала 90-річчя з дня народження Олеся Гончара, всі ми раділи приємному повідомленню: Дніпропетровський університет носитиме ім’я свого видатного випускника, славетного сина січеславських степів. Бачили погруддя Олеся Гончара роботи скульптора Володимира Небоженка біля одного з університетських корпусів. А от імені видатного майстра пера досі немає у назві цього поважного навчального закладу. Чому? Письменники, художники, артисти, журналісти з різних куточків України, зарубіжні гості побували майже в усіх районах області. Мені пощастило поїхати разом з Любов’ю Голотою у її рідний Софіївський район. Хлібом-сіллю зустрічали земляки Любов Василівну, щиро вітали з присудженням Національної премії України імені Тараса Шевченка. Роман “Епізодична пам’ять” народжувався саме радощами, тривогами дорогих серцю людей, духом рідних степів, пахощами лугового різнотрав’я, голосами горлиць, що ніколи не замовкнуть, не вигаснуть у душі письменниці. На зустрічі, яку вела в. о. голови Софіївської райдержадміністрації Наталя Блажко, Любов Голота читала вірші, дарувала книжки з автографами, а також видання “Просвіти” для районної бібліотеки. Вчителі, бібліотекарі, учні хотіли сфотографуватися на згадку з видатною землячкою, взяти автограф, подарувати їй квіти. Не менш хвилюючою й цікавою була зустріч Любові Голоти з колективом Ордо-Василівської загальноосвітньої школи імені Т. Шевченка, яку очолює Антоніна Черничко. Тут навчається всього 100 учнів, але школа відома далеко за межами району. Вразив шкільний музей Тараса Шевченка, де експонуються портрети Великого Кобзаря, рушники з його зображенням, численні видання “Кобзаря”, зокрема й дореволюційні, діорама “Шевченко над Дніпром”, ілюстрації юних художників до багатьох віршів і поем. Бачимо тут і землю з Тарасової могили з Канева, і “Кобзар” казахською мовою, а також листи Шевченківського лауреата Віри Вовк з Бразилії, внука шевченкознавця Дмитра Нитченка Юрка Ткача з Австралії. Сподобався
Валентина ДАВИДЕНКО
Для мого покоління перше читання “Кобзаря” було частіше не в школі, а з уст найрідніших — батьків чи старших членів родини. Це важлива обставина, про яку не можна не згадати, навіть зважаючи на заідеологізовану освітньо-виховну систему, що опоетизовувала тоді інший образ — “Хлопченя з розумними очима…” В українській родині ж першими віршами, які дитина вчила напам’ять, були: “Садок вишневий коло хати”, “Тече вода в синє море”, “Сонце заходить, гори чорніють…” За цим набутком вчителька “записувала” малят до школи. Шевченкове слово, прочитане інтонацією матері чи батька, лишалося й насправді, як молитва, на все життя. Нині ж, смію припустити, підростають маленькі українці, батьки яких не читають вдома Шевченкових поезій. Звичайно, вони вивчать їх потім у школі і відвідають музей чи покладуть квіти до пам’ятника 9 березня. Але образ на п’єдесталі буде дистанційований від серця, аніж коли матусиним голосом тобі передане, як смуток власної душі: “А я дивлюся… і серцем лину/ В темний садочок на Україну. /Лину я, лину, думу гадаю…” Саме поверненням первісного відчуття Шевченкового слова, його внутрішнього драматизму, який звучить близькою інтонацією для кожної душі, є “Монолог самоти”. Автори проекту запропонували нове прочитання “Кобзаря” — нетрибунне, непафосне, я б навіть сказала, не афористично-суспільне, як це було прийнято, а вселенськолюдське. Адже багато поетичних рядків цієї книги вже давно стали крилатими висловами і, засвоївши одного разу їхній сенс, ми забули експресію почуттів, що ними наповнене слово поета, відірваного від батьківщини, який в ту рідну далечінь посилав лише свої думи… Цю обставину прикметно окреслив у вступному слові до поетично-музичної композиції “Монолог самоти” директор Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка, академік НАН України Микола Жулинський (науковий керівник проекту). Авторові проекту, режисеру і
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
