“Становленню української мови як державної не сприяє слабкість української національної еліти”. · с. 4сторінка оригіналу ↗
ОСОБЛИВОСТІ ЕТНІЧНОЇ САМОІДЕНТИФІКАЦІЇ УКРАЇНЦІВ ТА РОСІЯН У СУЧАСНІЙ УКРАЇНІ
Слово Просвіти, №23 за 2008 рік
Володимир СКЛЯР, докторант Київського національного університету імені Тараса Шевченка
Закінчення. Початок у ч. 22 за 2008 р.
Подолати стереотипи радянської доби, які за життя кількох поколінь перетворилися на “традицію”, досить складно. “Дорослій людині доволі важко змінити звички і стереотипи, зокрема мовні. А російські мовні стереотипи досить сильні в будь-якій професійній сфері”. Роздвоєність ідентичності створює суперечність у становищі цієї групи українців: вони не можуть повністю самоідентифікуватися ні з українцями, ні з росіянами. За радянських часів, в умовах домінування росіян, зросійщені українці не відчували кризи ідентичності. Намагання належати не до “підпорядкованої більшості”, а до “домінантної меншості” призводило до того, що “потребою ідентичності жертвували свідомо. Можливе відчуття етнічної та мовної неповноцінності компенсувалося відчуттям престижності російської мови. Оволодіння “чужою” престижною мовою підвищувало соціальний статус людини і не здавалося нещастям ні для неї, ні для її оточення”. Серед марґіналізованих українців значне розповсюдження набув суржик як ненормативне змішування української та російської. Це означає часткову втрату рідної української мови і водночас неповне засвоєння російської. Радянська політика стосовно українців була спрямована з одного боку на нав’язування ідеї про те, що відмінностей між ними та росіянами нема, а з другого — на існування відмінностей між “західними” та “східними” українцями. Вели активну пропаганду “віковічної дружби великого російського народу з українським”, виховували ставлення до всього українського як до другорядного порівняно з російським. Це знайшло відображення в постановах ЦК КП(б)У з питань української літератури, мистецтва, історії, прийнятих у 1946—1951 роках, і які діяли аж до скасування в червні 1990 року. Зокрема, в постанові політбюро ЦК КП(б)У від 2 жовтня 1946 року “Про репертуар драматичних та оперних театрів УРСР” ставили завдання “уделить особое внимание воспитанию трудящихся масс в духе нерушимой дружбы советских народов, любви к великому русскому народу и ненависти ко всем врагам Советского строя, в том числе к злейшим врагам украинского народа украинско-немецким националистам1” (курсив мій — В.С.). Таким вихованням “любові” до російського народу та “ненависті” до “націоналістів” не одного покоління українців повинні були “займатися” не лише театри, а й уся наукова, освітянська та творча інтелігенція під постійним контролем партійних та репресивних органів. Про виховання любові до українського народу не йшлося. Отже, нігілістичне ставлення багатьох українців до власної мови, культури, традицій не було природним, а стало результатом тривалої політики російщення України, яку свідомо проводив радянський тоталітарний режим. У результаті цієї політики виник стійкий стереотип сприйняття російської мови і культури як своєї, рідної не лише росіянам, що було б цілком природно, ай українцям. Сформований за життя кількох поколінь українців в умовах бездержавності, цей стереотип сприйняття накинутого чужого за своє виявився живучим і за часів незалежності. Тому цілком слушна думка Л. Масенко: “щоб розлучитися з Росією, мало відокремитися від неї державним кордоном. Не менш важливо відділити українську культуру від російської у свідомості русифікованого населення”. Становище росіян як домінантної меншини в Україні в добу її бездержавності сприяло широкому розгортанню процесів мовної та етнічної асиміляції українців. На відміну від країн Балтії, де зміни етнічного складу та мовної структури населення відбувалися в результаті масового заселення цих країн росіянами та представниками зросійщених за мовою інших етносів, в Україні за радянських часів ефективним засобом стало поєднання міграцій з асиміляційними процесами в середовищі українців, що найактивніше відбувалося в містах. Російськомовний характер урбаністичного середовища в Україні, який утворився за часів Російської імперії, не міг змінитися за короткий час “українізації” 20-х років. Урбанізація радянських часів сприяла збереженню домінування в мовному середовищі російської мови, незважаючи на те, що за чисельністю українці переважали росіян серед міського населення. Масова урбанізація (гіперурбанізація) в Україні, яка розгорнулася наприкінці 50-х років ХХ ст., супроводжувалася витісненням української мови не лише з вищої школи, а навіть із середньої. Домінування російськомовного середовища стало беззаперечним у містах, насамперед великих та середніх, спочатку на сході та півдні України, із 70-х — у центральних областях, а в 80-ті охопило найбільші міста західних областей. На відміну від інших країн Східної Європи, де вирішальна стадія урбанізації проходила в умовах існування власних національних держав, в Україні вона відбулася в радянські часи в умовах тотального домінування російськомовного середовища. Масове переселення до міст селян, які займали нижчі щаблі суспільної піраміди, не могло призвести до за-
Художник Микола Лихошва міни російськомовного урбаністичного середовища на українськомовне, незважаючи на кількісну перевагу українців, а навпаки, сприяло прискоренню процесів їхньої мовної, а потім і етнічної асиміляції. Те, що нема дієвих механізмів набуття українською мовою реального статусу державної, а також контролю за дотриманням мовного законодавства в сучасній Україні, призвело до збереження мовного середовища радянської доби, насамперед у містах. Російськомовна атмосфера урбаністичного середовища, яка формувалася впродовж останніх десятиліть, зберігає значний інерційний вплив, і тому продовжує чинити надзвичайно сильний спротив упровадженню української не лише як мови міжетнічного спілкування, а насамперед як єдиної функціональної мови в середовищі самих українців. На жаль, і в незалежній Україні, як і за радянських часів, українська не стала справді державною. Вона не лише не виконує повністю комунікативних функцій серед усього населення, а передусім у мовному середовищі самих українців. Фраґментарний характер її функціонування в соціальному вимірі не сприяє встановленню стабільних міжпоселенських та міжреґіональних взаємозв’язків. У містах, за винятком західних областей, українці за мовою та національною самосвідомістю за часів незалежності так і не змінили статусу масового етносу (підпорядкованої більшості), а росіяни разом з марґіналізованими представниками інших етносів, насамперед зі зросійщеними за мовою та національною самосвідомістю українцями, зуміли зберегти домінантний статус. Конфлікт інтересів у сучасній Україні між українцями за національною свідомістю та мовою з одного боку та росіянами за свідомістю та мовою — з другого, зберігає латентний характер. Перші намагаються позбутися статусу підпорядкованої більшості (масового етносу), який вони мали за радянських часів, і здобути не формальний, а реальний статус домінантної більшості в незалежній Україні. Другі прагнуть зберегти статус домінантної меншини, який вони мали за доби бездержавності України і не допустити перетворення на одну з етнічних меншин (хоч і найбільшою за чисельністю порівняно з іншими етнічними групами). Звідси і свідоме неприйняття ними, точніше значною їхньою частиною, нових реалій, пов’язаних із втратою домінантних позицій. В умовах етнічної мобілізації українців у кінці 80-х — на початку 90-х років ХХ ст. цей конфлікт був більш відкритим. Національно-демократичні сили змагалися за здобуття незалежності, а партійно-господарська номенклатура УРСР за підтримки Москви намагалася не допустити цього. Зокрема, керівництво ЦК КПУ ще 1989 року визначало наміри НРУ “мирним шляхом захопити владу, встановити контроль над партією і державними органами, добитися повної самостійності України”. Після проголошення незалежності цей конфлікт втратив відкритий характер. Неукраїнська за суттю, а не лише за етнічним походженням, номенклатура, визнавши незалежність України, зберегла головне — владу. За даними Національного інституту стратегічних досліджень, на 12-му році незалежності України 52 % та 46 % керівного складу місцевих та центральних органів влади відповідно перебували на керівних посадах ще з радянських часів. За підрахунками Центру ім. О. Разумкова, в 1991—2003 рр. вихідці з партійно-комсомольської та господарської номенклатури серед вищих службовців (прем’єр-міністри, віцепрем’єр-міністри, секретарі Ради національної безпеки та оборони, голови Адміністрації Президента) складали 73 %, серед голів обласних адміністрацій — 80 %. Дві третини української еліти (зокрема політичної) становили особи віком понад 50 років. До того ж, Президентом України понад 10 років, за визнанням його радника І. Кураса, була “людина російської культурної орієнтації” — Л. Кучма, який лише після того, як обійняв найвищу державну посаду, вивчив українську мову. Отже, абсолютна більшість найвищого керівництва в незалежній Україні була представниками радянської номенклатури. Але саме походження не гарантує збереження радянської ментальності, про що свідчить досвід країн Балтії, насамперед Естонії та Литви, де найвище керівництво також складалося з вихідців з номенклатури, які змогли відкинути радянські стереотипи і перетворилися з представників чужої державної влади на репрезентантів національної. На жаль, серед представників української влади номенклатурного походження такі зміни не набули масового розповсюдження. За слушним висновком Г. Перепелиці, “радянськість” українських посадових осіб визначається насамперед її ментальністю зі старими радянськими стереотипами “неприйняття національних цінностей, ворожість Заходу, антиамериканська спрямованість політичних поглядів, іманентна підпорядкованість Москві як керівному центру й ворожо-скептичне ставлення до національної держави та державного суверенітету України. Природно, така еліта не може ідентифікувати себе ні з європейською цивілізацією, ні з українською нацією; українську державність вона сприймає як щось тимчасове, перехідне, нежиттєздатне. Така еліта схильна передусім усвідомлювати російські, а не загальнонаціональні інтереси”. Саме ця псевдоукраїнська еліта, ознакою якої, за визначенням англійського дослідника Е. Вілсона, став “фарбований націоналізм”, дискредитувала українську державність та національну ідею. Зниження життєвого рівня переважної більшості громадян України на тлі збагачення представників влади, яка називала себе “українською”, призвело до зневіри суспільства у цій владі та відчуження від неї. Становленню української мови як державної не сприяє слабкість української національної еліти, пострадянської й постколоніальної за суттю. В українській владі, бізнесі, науці, культурі, засобах масової інформації чільне місце посідають особи, що належать до марґіналізованого за ментальністю та мовою прошарку українців, і особи, які лише за походженням українці. Вони володіють економічними й медійними ресурсами, а також важелями адміністративного впливу для нав’язування українському суспільству власних мовних та етнічних стереотипів. Російщення України відбулося не в результаті природних етномовних процесів, воно стало результатом тривалої та цілеспрямованої політики царського, а пізніше радянського тоталітарного режиму, тому і подолання його не відбудеться “само по собі”, а стане наслідком цілеспрямованої державної політики, яку повинна проводити українська національна еліта за свідомої підтримки українського загалу. Незважаючи на інерційний вплив наслідків радянської доби, саме існування незалежної України спричинило зміни етнічної самоідентифікації українців та росіян.
1 Українсько-німецькими націоналістами в радянських документах повоєнного часу називали вояків УПА, підпілля ОУН і навіть представників інтелігенції. На початку 50-х радянська пропаганда відмовилася від цього незграбного штампу, бо не можна бути водночас німецькими й українськими “націоналістами”, та повернулася до “традиційного” визначення українських патріотів як “українських буржуазних націоналістів”.
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
