День журналіста · “Журналіст — це реставратор, який повинен відновлювати фарби світу”. · с. 8сторінка оригіналу ↗
ММииккооллаа ЦЦИИММББААЛЛЮ ЮКК:: «НА ВІЙНІ ЯК НА ВІЙНІ»
Слово Просвіти, №23 за 2011 рік
Фото У. Воліковської
“Сто найвпливовіших, найбагатших людей України!”. Таку рекламу тематичного спецвипуску журналу “Кореспондент” почув по радіо. І мені пригадалося минуле. Йшов 1991-й. Демократичні процеси в Києві, дещо кволіше у глибинці України набирали обертів. Незважаючи на компартійну більшість у парламенті, обриси майбутньої незалежної держави все чіткіше проступали в нашій уяві, в наших бажаннях. На той час я залишив газету “Вечірній Київ”: праглося працювати у справді незалежному виданні. Ще тоді ми, зокрема Світлана Синякована, Віктор Кузьменко, журналісти з почуттям власної й професійної гідності неодноразово радилися з приводу необхідності створення своєї, справді демократичної газети. Колеги мої не стали ризикувати своїм становищем, мовляв, треба боротися за “Вечірку”, не можна їм віддавати нашу газету. Однак навесні була зареєстрована “Рада” — відроджена перша всеукраїнська газета, що видавалася українцями з 1906 року. Складно було з папером, пошуком друкарні, яка б взялася друкувати недержавну газету. Офіційно цензура, всюдисуще і недремне око Компартії, КГБ, здавалося, канули в Лету. Ми так думали… Насправді справи стояли дещо інакше. У видавництві “Київська правда” відмовилися друкувати, у “Радянській Україні” послалися на “вузьке” місце — лінотип. Хоча майстер цеху тет-атет відверто сказав, що то неправда. Спробував домовитись і в Житомирі, в обласній друкарні. “Земляки, — думав, — не відмовлять”. Еге ж…Чи ж можна змінити систему, не змінивши людей? Спливав час. І раптом як грім серед ясного неба: ГКЧП! Вулиці Москви уже скородили траками танки. — Що ж ти тепер робитимеш? — розгублено перепитував мене наступного дня однокурсник, фотокор Олекса Ващенко. — Тепер вони тебе відправлять туди, де Макар телят не пас разом із твоєю незалежною “Радою”. — Що ж, тоді мені доведеться виїхати за кордон. — Напівсерйозно у тон йому. — Але “Раду” я все одно видаватиму. Хай і не сподіваються… Вона таки вийшла, у вересні 1991-го. Олесь Гончар, ніби благословляючи відроджену “Раду”, дав нам до першого числа інтерв’ю. Газета першою в Києві почала набиратися і верстатися на комп’ютері — на одному-однісінькому! Тоді для нас це було єдиним виходом із кругових відмов. Укрпреса і Союздрук відмовлялися від розповсюдження. Ми звернулися по допомогу до громадських розповсюджувачів. Левова частка накладу доходила до читачів саме завдяки їхній подвижницькій, так — подвижницькій праці. Неодноразово зними брутально розправлялися: били за українське слово! Як зараз пам’ятаю Юрка Солоденка, коли він з’явився в редакцію у порваній сорочці, заюшеній кров’ю. Усі звернення до міліції, прокуратури були марними. Як з’ясувалося, пана Юрка бив переодягнутий міліціонер со товаріщі. Щоб хоч якось підтримати газету, автори відмовлялися від гонорарів: “Дай, Боже, щоб “Рада” виходила!”. Співробітники отримували сяку-таку зарплату не щомісяця. На Різдво, 1997-го, редакцію, яка розташовувалася тоді в ста метрах від президентської резиденції, “обікрали”. Всі системні блоки комп’ютерів разом із інформацією на них безслідно зникли. Але й після того всупереч всім і всьому газета йшла до читача. Щоправда, недовго. Будь-яку благородну (а такою і є справжня роль журналістики у суспільстві) справу можна робити якийсь час на голому ентузіазмі. Але не безмежно. Нині Чикаленків у незалежній Україні ще пошукати. І серед “100 найбагатших і найвпливовіших”, які б щиро переймалися національною справою не густо. Ні, власників “ґазєт і параходов” і т. д. там по зав’язку. Інформаційний вплив для них є життєво необхідним у системі контролю й управління Україною. Це одна з причин, чому нині загострюється культурно-інформаційна війна і всередині країн, іна міжнародній арені. Але на війні як на війні. Перемагає той, хто сильніший духом. Маючи до того ж найпередовіші технології, надійне тилове забезпечення. І наступає. Щодня, у всіх напрямах суспільно-політичного життя.
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
