Постать · “Свою акторську техніку долучав до оркестру пізнання”. · с. 10сторінка оригіналу ↗
ББІІЛЛИИЙЙ ППТТААХХ УУККРРААЇЇННССЬЬККООГГОО ККІІІННОО
Слово Просвіти, №23 за 2011 рік
70-річчя Івана Миколайчука відзначатиметься по всій Україні. Головними центрами подій будуть Київ, Львів, Чернівці та рідне село І. Миколайчука Чортория на Буковині, де Іван Васильович народився 15 червня 1941 року. Буковинці запросять на етнофестиваль “На гостини до Івана”. Його називали обличчям і душею українського поетичного кіно, аристократом духу, блискучим самородком. Він був особливий, народний, справжній, найкращий. “Я не знаю більш національного народного генія… До нього це був Довженко”, — казав про Миколайчука великий Параджанов. У його особі українська нація має світового невмирущого позитивного героя, який пробуджував національний дух українців. Проте звання народного артиста Івану Миколайчуку так і не присвоїли, бо тодішні ідеологи винесли акторові вирок — “націоналіст”. Державну Шевченківську премію Іван Миколайчук отримав уже посмертно. Сьогоднішня публікація у “Слові Просвіти” — це спогади тих, хто пліч-о-пліч з Іваном Миколайчуком проживав свої творчі долі. Багатьох уже нема серед живих. Але їхні імена назавжди поєдналися з Миколайчуковим в українському кіномистецтві.
“ЩЕ НЕ ВМЕРЛА УКРАЇНА” Чи могла б Катерина Олексіїв( на Миколайчук після народження сина Івана подумати, що одна з ву( лиць Чернівців буде названа на його честь? А чи сподівалася старша сестра Івана Миколайчука Фрози( на Василівна, що стане екскурсо( водом у батьківській хаті протя( гом багатьох років? Але доля скла( лася саме так… І саме їй доводиться з 1987 ро( ку розповідати гостям і журналіс( там, яким був хлопцем актор Іван Миколайчук: — Пригадую, як у невеличкій хатині збиралися сусіди й друзі, як мама завішувала вікна, а батько читав українські книжки. Найбільше у родині любили читати Шевченка, багато чого знали напам’ять. Іванові теж ці “уроки” української подобалися. Я не знаю чому, але він ще з дитинства був таким патріотом! У шість років співав “Ще не вмерла Україна”. А коли я виходила заміж 1947 року, гостей прийшло мало — лише рідні та сусіди. Покликали за стіл Іванка i просять, аби заспівав “Ще не вмерла…”, а він каже: “Та не можна ж…” і дивиться на тата, бо він йому забороняв при чужих людях співати, казав, що за те нас усіх у Сибір відправлять. Але цього разу батько дозволив йому тихенько заспівати. Тоді Іванові стільки копійок накидали, що тато жартував потім: мовляв, молодим стільки грошей не зібрали. У Івана біля рідної хати був улюблений куток — у садку, зверху над хатою. Звідти було гарно видно Черемош. Ми не раз там обідали. Іван, як був молодий, часто повторював, щоб його, як Шевченка над Дніпром, поховали над Черемошем. Але коли вже було йому зовсім зле, коли вже хворий був, то сказав: “Ні, то жарт був. Не треба мене там ховати. Там завше діти граються. Чого вони мають боятися якоїсь могили?” Середню освіту Іван здобував у трьох вечірніх школах. Там і почалася його “творча кар’єра”. Ми ж ніколи не чули, що є така професія — актор, а в театр уперше потрапили, коли Іван уже вчився у Чернівцях, в музучилищі. Як зараз пам’ятаю, йшов він навчатися у татових “залізничних” штанях і кашкеті. Потім був театрстудія при Чернівецькому музично-драматичному театрі імені О. Кобилянської. Тут двадцятирічним юнаком Іван зустрів свою кохану — Марію. Я добре пам’ятаю, як Іван приїхав додому й каже мені: “Я зустрів дівчину й хочу одружитися”. А я йому: “Може зачекай, ти ще ж такий молодий, ось закінчиш навчання, отримаєш роботу”. А він мені: “Я хочу вже женитися. Бо коли у мене будуть гроші й робота, то я не буду знати: дівчина за мене йде, бо хоче грошей, слави чи мене? А Марія хоче мене такого, як я є — у татовій шинелі, у татових штанях”.
“НІБИ СТРІЛИ ПРОЛЕТІЛИ МІЖ НАМИ…” Марія МИКОЛАЙЧУК, наD родна артистка України, співачD ка, вдова актора:
— Ми познайомилися в Чернівцях, разом працювали в Театрі ім. О. Кобилянської, жили в одному районі: я — з батьками й трьома сестрами, Іван знімав кімнату. Коли прийшла вступати у студію при театрі, мене запитали: “Ти — сестра Миколайчука?” Я тоді Івана не знала, але багато хто говорив, що ми схожі, як дві краплі води. Вперше побачила Івана, пропрацювавши в театрі місяць. Прийшла на репетицію, а там усі актори обступили високого стрункого парубка. Глянула на нього — і як струмом мене пронизало, ніби стріли пролетіли між нами… Після фільму “Тіні забутих предків” він став називати мене Марічкою. Зйомки цієї картини фактично стали нашим медовим місяцем. Іван був дуже незручним для тодішньої влади. Йому казали: “Ви занадто гарний актор, щоб грати ті чи інші ролі”. Так у “Білому птасі…” йому не дали зіграти роль Ореста. А все це почалося після “Аннички”, де єдиним, хто викликав справжню симпатію, був Іван. Десять років вилетіли в нікуди. Скільки б фільмів ми могли сьогодні дивитися! …В останній рік життя він сильно хворів. Коли лежав удома, я перенесла його канапку з кабінету в кімнату, де стояв телевізор, аби трохи відволікти від болю. Сам перейти Іван не міг, узяла чоловіка на руки, а він говорить: “Бачиш, замість того, щоб я тебе на руках носив, ти мене носиш”. Дійшли до люстерка, Іван подивився в нього й сказав: “О-о-о, Iване Васильовичу, поганi справи…” Мені здається, він відчував наближення смерті. Одного дня, вранці, покликав мене дзвіночком, який завжди поряд із ним лежав. Підбігаю: “Що таке?” Він прошепотів: “Нам сьогодні 25”. Голосу в Івана тоді вже не було, щитовидну залозу було “зачеплено”. Попрохав: “Нахилися”. Я нахилилася… він мене поцілував. Я не змогла стримати сліз. Двадцять п’ять років спільного життя… А через чотири дні Іван помер.
ВПАЛИ ЛЕБЕДІ НА ЧОРТОРИЮ… Одного серпневого дня 1986 ро( ку зупинилося серце Івана Мико(
Іван з мамою лайчука і душа його відлетіла у вир інших світів, того ж року на чор( торийські озера вперше прилетіли зимувати білі лебеді — багато, кілька сотень. Їх так і стали нази( вати — Іванова лебедина зграя. Відтоді, ось уже двадцять п’ять років, вони живуть у Чорториї, а люди кажуть: це Іванова душа по( вернулася на рідну землю, до мами. Відтоді друзі, колеги приходять щороку до нього — та вже не в батьківську хату, а на могилу на Байковому цвинтарі. У лютому 1989 ро( ку силами працівників Чернівецького міського центрального палацу культури, до яких до( лучилися журналісти газети “Молодий бу( ковинець” було прове( дено три вечори пам’яті, присвячені нашому славетному землякові. Тоді поді( литися своїми спо( гадами про митця приїхали: вдова Марія Миколайчук, на( родні артисти УРСР Костян( тин Степанков, Лесь Сердюк, кінорежисер Леонід Осика. У курсовій режисерській ро( боті Леоніда Осики “Двоє” ще студентом дебютував Іван Ми( колайчук. В гарному обличчі, тонкій усмішці та приглушеному голосі героя молодого Миколайчука не можна не помітити якоїсь та( ємниці, глибини — тих рис, які че( рез декілька років ляжуть в основу феномена особистості великого актора.
Леонід ОСИКА (1940—2001 рр.), кінорежисер: — 1964 року мені треба було зробити курсову роботу. Не було ні сценарію, ні плівки, ні часу. Я запросив Івана і Тоню Лефтій, студентку ВДІКу, і ми почали роботу. Історія про двох молодих закоханих, які не розуміють одне одного. Знімали так. Скажімо, є шмат плівки й ми сідали і фантазували: маємо стільки-то часу, що ж тут можна зробити?.. Звичайно, що без актора-співавтора нічого не вийшло б. Але Миколайчук уже тоді був не виконавцем ролі, а її повноцінним творцем. Для режисера це, можливо, найдорожче в акторові, коли він приходить до тебе співпрацювати, співпереживати, фантазувати… Тільки тоді виходить щось справжнє, живе… Картина “Двоє” тривала п’ятнадцять хвилин. У ВДІКу мене хвалили. Але не в тім річ — тоді на цій короткометражці багато чого починалося. І дружба, і творча співдружність з Іваном також. У фільмі “Захар Беркут” ролі для Івана якось не дібралося. Та я
Колиска Івана Миколайчука вже не мислив собі, щоб картина була без нього. Тому й виник Любомир, виник і поступово почав обростати плоттю. На початку, в задумі, то був більше характер-символ, так би я це назвав. Чи, може, навіть знак. А по суті, опора для руху фантазії. Подоба, образ людини постають уже як щось готове, сформоване не одним життям — історією народу. Потрібні зусилля, аби вирватися за межі даності, її зовнішньої форми, піти вглиб. Іван фантазував: він, як ворожбит, брав до рук то одне, то інше, і добувалося нове. Він прекрасно знав життя народу в усіх його формах. Танок, музика, пісня, ритуал, обряд — у них відклався колосальний досвід людей у пізнанні всесвіту і самих себе. Іван те розумів. Він перебирав велику кількість тих інструментів пізнання, аби зіграти на кількох із них потрібну мелодію. Свою акторську техніку долучав до того оркестру…
с. 12 · сторінка оригіналу ↗
Закінчення. Початок на стор. 10
серйозно, що все починається з Карпат. Бувало, почуємо якусь новацію, а Миколайчук обов’язково скаже: “У нас, у Карпатах, це вже було”. Любив він свій край безмежно, і його за це любили земляки. Бачилися ми останній рік часто. В останню нашу зустріч Іван Васильович був налаштований по-бойовому. Сценарій затверджений. Уже запущений фільм. І, як сказав Іван, залишилося тільки купити здоров’я. Але його не купиш… Ми всі знали про його недугу, та не знали, що кінець такий близький. Смерть Миколайчука була несподіваною… На студії імені О. Довженка його всі дуже любили. Щоправда, були й такі, що заздрили, та це інша розмова. Для всіх він був близькою людиною. І в останню путь митця проводжала вся студія, всі шанувальники його таланту. Співав хор імені Г. Верьовки улюблені Іванові пісні. Поховали Миколайчука на Байковому кладовищі, поряд із Володимиром Денисенком, режисером фільму “Сон”, де так яскраво спалахнув Іванів талант. А там недалеко — Леонід Биков. Усі вони були справжні друзі. Пам’ятаю, Іван казав: “Хочу, як мене ховатимуть, щоб дощ ішов, такий дощ, щоб ніхто нічого не говорив. Бо як почнуть над могилою брехати…”. І дощ таки пішов, і великий.
ВІН БУВ ВТІЛЕННЯМ ГУЦУЛЬСЬКОГО КРАЮ Лариса КАДОЧНІКОВА, наD родна артистка України: — Якби мене сьогодні спитали: “Чи міг би інший актор зіграти роль Івана Палійчука?” Я б відповала: “Ні, ні!” У моїй пам’яті закарбувалося наше знайомство… Зйомки фільму “Тіні забутих предків”… Я — москвичка, актриса театру “Соврємєннік”, Іван — справжній легінь, гуцул. Перша зустріч — це подив, захоплення красою Івана. Вже в цій одній із перших робіт усім стало зрозуміло — з’явився істинно народний герой. Він був втіленням цього гуцульського краю. Пам’ятаю, як ми з Іваном летіли до Аргентини на кінофестиваль у Мар-дель- Плата. Після показу там “Тіней забутих предків” Іван був у центрі уваги, весь зал встав, стоячи аплодував нам. Західні кінокритики й кінозірки із захопленням говорили: “Ви привезли диво! Геніальне кіно!” Так починалася слава Івана Миколайчука. Він найбільше боявся посередності, спокою, благополуччя. Його голова — голова філософа — була заряджена одним: зробити так, щоб усе, що він робить, належало до розряду мистецтва, наповненого почуттям, розумом, життям.
У НЬОГО БОЛІЛА ДУША, І ВОНА НЕ ВИТРИМАЛА Таїсія ЛИТВИНЕНКО, народD на артистка України: — Іван Миколайчук! У цих двох словах ніби знаходиться код правдивого українця, народженого матір’ю Катериною на такій красивій землі, яка називається — Україна! Можливо тому, Іван любив знімати українських акторів. У “Вавілоні-ХХ” — це Броніслав
Брондуков, Іван Гаврилюк, Раїса Недашківська, Федір Стригун, Лесь Сердюк, Люба Поліщук… Іван був цікавим оповідачем, і завжди ділився своїми мріями-снами-фантазіями. У його снах-мріях обов’язково повинен бути білий кінь з розкішною гривою. Кінь летів по небу, а Іван стояв у житньому полі й кликав його. А коли кінь спускався до нього, вони змагалися у швидкості, перемагали обоє. Я любила, коли Іван фантазував. Часто, коли я слухала Івана, закривши очі, уявляла собі, як він буде в наступному фільмі знімати свого білого коня. Але так і не дочекалась. Іван не діждався цього щастя, коли його талант знадобиться українському кіно. Тепер цього українського “кіна”, як казав Іван, — нема. Йому багато чого не вдалося зробити. Шкода! Прикро, що він не зняв свою мрію — “Украдене щастя” за Іваном Франком, де хотів зіграти і Миколу, і Михайла. А фільм, за його задумом, повинен був початися з дитячої гри… Діти граються в Анну, Миколу, Михайла! Гадаю, — це було б дуже цікаво! Не вдалося! Не дозволили! Тільки він один знав, як це повинно бути, як це зняти. Іван любив знімати дітей. У фільмі “Вавілон-ХХ” у моєї Явдошки було 12 дітей, серед них був син Брондукова, Ольги Матешко. Наш син знявся в ролі бродячого музики в фільмі “Пропала грамота”, а його малесенька племінниця — у фільмі “Така довга, така тепла осінь” у сцені, коли тато вивозить до “Гамерики”, неначе маленьку богиню, свою донечку на сірому волі. А вона в народному одязі пливе по снігу, залишаючи назавжди Україну. У його фільмах тварини говорили, зітхали, бунтували, мріяли, закохувалися. Озвучував їх сам Іван Миколайчук! А ще... Лелеки... Це його улюблені птахи. Пам’ятаю під Чернівцями зоране осіннє поле. Чорна рілля, а на ній рожеві лелеки, бо підсвічені осіннім червоним сонцем, що заходило. Вони поважно ходили по ріллі перед вирієм. Це чудо — лелеки на ріллі, і ми дивилися на рожевих птахів. Оператори встигли зняти це чудо, але не так, як хотілося. Лелеки відлетіли у вирій. А через декілька років за лелеками відлетів і Іван. Іван Миколайчук — один із найкрасивіших і найталановитіших українських акторів, сценарист і режисер. У нього боліла душа, і вона не витримала. Десь там, далеко-далеко він закінчує своє “Кіно”…
“ЕПОХА В УКРАЇНСЬКОМУ КІНЕМАТОГРАФІ” Раїса НЕДАШКІВСЬКА, наD родна артистка України: — Пам’ятаю, коли на пробах запитала Івана: “Про що ти будеш знімати “Украдене щастя?” Відповів: “Ти знаєш, про що я буду знімати…” Лише перед початком проб розповів мені про свій задумі розказав одну з найголовніших сцен майбутнього фільму. Пізніше я по пам’яті намагалася поставити його “Украдене щастя” у Вижниці, що на Буковині, з акторами тамтешнього аматорського театру. На Міжнародному фестивалі народної творчості вистава вижничан отримала Гран-прі, а виконавці головних ролей — головні призи. А тоді, під час проб, надворі мороз дужчав… Лесь Сердюк був такий гарний у чорному на тлі білого снігу, але весь у сумнівах і розпачі, шукаючи поради, розповів: “Мені усі кажуть: чого ти пробуєшся? Всеодно Іван буде зніматися. Але Іван казав мені, що буде зніматися той, хто кращий, у кого буде краща проба…” Я усіх проб не бачила й посьогодні. І взагалі не знала, що було на художній раді кіностудії? Чому закрили картину? Вже під час зйомок останньої у його житті картини “На вістрі меча”, де ми грали брата і сестру, Іван сказав: “Шкода, що ми з тобою не зіграли “Украдене щастя”. Але він був у важкому стані, ія ні про що не могла більше його розпитувати. Вже пізніше Валерій Гузик, режисер-документаліст, член художньої ради, розповів мені, яким недоброзичливим було те засідання, і сказав: “Побоялися…” І не знайшлося жодного голосу на підтримку. Не було кому захистити, порадити, поговорити з членами худради і по-людськи, добрим словом зігріти Івана. Ми, зазвичай, не чуємо одне одного. Не бачимо одне одного і сьогодні. А хто ж, як не Іван, мав знімати це кіно? Врешті-решт, не повірили тоді такій особистості — такій глибі, епосі?! Адже Іван — ціла епоха в українському кінематографі. Впевнена, його “Украдене щастя” було б як “Тіні...”, тільки по-Іванівськи. Ох, як шкода, що не було виходу багатовіковому знанню теми. Він упродовж років виношував тему, переживав украдене щастя… Саме ця одвічна тема — проблема людства — була для
Іван Миколайчук у фільмі “Тіні забутих предків”
енергетичний вибух, що породив, окрім параджанівського шедевра, декілька блискучих картин Леоніда Осики і Юрія Іллєнка (зокрема “Білого птаха з чорною ознакою” — автобіографічну версію Іванового дитинства на Буковині). Вісім років запаморочливого успіху, загальної любові та визнання, а потім — заборона поетичного кіно партійною постановою, напівзабуття, необхідність зніматися у посередніх стрічках і відчай, уперта воля зберегти вірність собі. Іван почав писати сценарії, зняв як режисер два фільми, подарувавши у “Вавілоні-ХХ” вітчизняному кіно інтонацію вертепу — старовинного українського театру ляльок, який балансує на грані між трагічною містикою і дешевим балаганом. Він рятувався іронією і самоіронією, здоровим народним гумором, яким був обдарований не менше, аніж релігійним інстинктом. Сміявся, щоб не плакати, лукаво плутаючи бувальщину і небилиці, історію і міфологію. В ньому жила пам’ять роду, генетична пам’ять нації. Іван пристрасно любив свою землю, свою стару хату і матір, жінок, дітей і коней. Але більше всього на світі любив поринати у власні сни і фантазії, вслухатися в таємницю музики світу і переводити все це на мову кіно. Його безкінечно притягували ці віртуальні ігри з привидами, з тінями на екранному полотні, яких він живив своєю живою кров’ю, власною справжністю. Він мріяв зняти фільм про Художника, про його пристрасть і біль, “про наймучинецьке з рабств — про духовне рабство, на яке прирікає людину талант”, — як він сам казав. Іван помер, коли перестав чути музику світу. Душа заболіла й надломилася раніше, ніж захворіло тіло. Він був естетичним символом українського кіно і головним героєм його драми — за життя. Він став легендою і міфом після смерті.
КРИЛАТИЙ Роман БАЛАЯН, кінорежисер, член оргкомітету з відзначення 70-річчя з дня народження І. МиD колайчука: — Талановитих немало, але з крильми — одиниці. Іван — це білий птах українського кіно. Вік птахів короткий через заздрість тих, кому не дано літати. Вони клювали і клюють усе, що лежить на землі, а Іванова пожива в небесах…
Підготувала Марія ВИШНЕВСЬКА, м. Чернівці
Іван Миколайчук і Лариса Кадочнікова у фільмі “Тіні забутих предків”
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
