Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
Постать · “У ньому жив поклик гір, поклик вершин людського духу”. · с. 11сторінка оригіналу ↗

Слово Просвіти, №23 за 2011 рік

Слово Просвіти, №23 за 2011 рік

“Я БУДУ У ВАС ПРОРОКОМ” Костянтин СТЕПАНКОВ (1928—2004 рр.), перший лауреат Київської міської премії імені ІваD на Миколайчука, народний арD тист України, лауреат НаціоD нальної премії імені Т. Шевченка: — У шістдесятих роках я викладав у театральному інституті і добре пам’ятаю, як на курсі Віктора Іларіоновича Івченка з’явився студент Іван Миколайчук. Коли він почав зніматися у фільмах “Сон” і “Тіні забутих предків”, познайомилися ближче, оскільки в “Сні” працював і я, грав роль художника Сошенка. І вже після заприятелювали сім’ями, родинами, та так, що у нас в сім’ї витворилося щось на зразок культу Івана. На початку Іван більше відмовчувався. Здавалося б, і слава вже прийшла, виділила його з-поміж інших, і впевненості додалося, але він у велелюдних компаніях тримався не те що відчужено, ні, але якось обережно, не поспішав відкриватися, не поспішав з одкровеннями. Здебільшого споглядав, слухав. Тим паче, що було кого. Він швидко подружився з Ліною Костенко, з Миколою Вінграновським, Дмитром Павличком. Вхожий був до визнаного мудреця Миколи Бажана (через Івана Драча, з ним Іван приятелював до самої смерті). А ще художники, скульптори: Георгій Якутович, Анатолій Фуженко, Андрій Німенко… Усі ці люди тягнулися один до одного, взаємозбагачувалися, додавали сил і впевненості, без яких у мистецтві довго не протримаєшся. Досить швидко Миколайчук завоював право бути моральним авторитетом, бути центром, поряд із Сергієм Параджановим, Юрієм Іллєнком, Леонідом Осикою, тим колом кінематографістів, яке визначало тональність життя не тільки в кіно, а й у всьому літературномистецькому житті України. До речі, Параджанов значною мірою вплинув на Миколайчука, на формування його основоположних моральних і естетичних принципів, вигранивши те, що вже було в душі Івана, що виховалося матір’ю, піснею, побутом, усім способом життя, котре його викохало. У ньому жив поклик гір, поклик вершин людського духу. Він був яскравим романтиком, націленим на вертикальний рух — вгору, ввись! Виснажливий той рух, ой, виснажливий, і часто видається людям доволі безглуздим донкіхотством. Тільки чого була б варта нація, у якої не знаходилося б отаких донкіхотів, тих, хто усвідомлював сенс і мету нашого буття. Він казав іноді: “Я буду у вас пророком”. Може, не надто всерйоз говорив, але для мене він і є пророком. Бо казав нерідко в той важкий, задушливий період: “Час прийде! Тільки добре було б, аби оновлення не зверху почалося, а знизу…” РОЗУМ, НАСТОЯНИЙ НА СОВІСТІ Лесь СЕРДЮК (1940—2010 рр.), народний артист України: — Все почалося влітку 1977 року з телефонного дзвінка на студію “Укртелефільм”, де я закінчував зніматися в “Наталці Полтавці”. Мені і на думку не спадало, що то не телефон дзвонить, а дзвін гуде, закликаючи мене в зовсім нові світи. Телефонували з групи Миколайчука “Вавілон-ХХ”. А потім усі дні, що ми їздили до Переяслава, Іван придивлявся до мене, оцінював, прикидав, а що воно буде, якщо?.. Потім були зйомки, робота. Та ні, мабуть, не робота, а якесь безперервне і, тоді здавалося, безкінечне свято творчості, яке супроводжувалося звичайнісінькими чудесами. Завдяки тому, що я весь час намагався бути поруч з Іваном, що пройшов увесь шлях із “Вавілоном” — від кінопроб до прем’єри в московському Будинку кіно, то можу свідчити, — жодного тижня не минало без пильного недрімаючого ока. Його це мучило фізично, але він відбивався, стояв. А редактор! Людина, яка повинна була воювати разом із Миколайчуком за кожний кадр, за кожне слово, часом зраджував його. Іван мріяв про фільм більш повний, із двох частин, і знімав його так. Але і це треба було пробивати. Спільними зусиллями і режисер, і операторська група, і актори працювали так економно, що навіть не треба було канючити додаткової плівки. Та переступить чиновницьке “низзю” було неможливо. Доводилося різати, викидати, відривати від серця 1500 корисних метрів. Це 50 хвилин екранного часу. Зникали цілі сцени. І які! Та й тут Іван був мужнім. Карався, мучився, але заради ідеї, заради людей, які йому повірили і працювали, він не міг допустити, щоб “Вавілон” не побачив екрана. Він різав, але не можна вирізати Дар Божий, талант. Після перегляду робочого матеріалу “Вавілона-ХХ” найголовніший начальник по кіно вийде з залу червоний і дорікатиме: “У нас на студии напряженка с комедиями. Мы на вас, Йван Васильевич, так рассчитывали, нам казалось, что вы обладаете тонким юмором, а увидели какое-то философствование, тоску по старине”. Все це я чув на власні вуха. Після “Вавілона-ХХ” він зняв лише один фільм “Така пізня, така тепла осінь”. Кажуть, що Іван у “Тінях забутих предків” прожив своє майбутнє. Він не тільки прожив, а й нам із Григорієм Гладієм розказав про наше в картині “Така пізня, така тепла осінь”. Вийшло точно за сценарієм. Грицько в Канаді “гризе землю”, а я лишився дома, як і мій Мелетій, з покаліченим лелекою за пазухою. У мене в житті були і звання, і фестивалі, але найдорожча нагорода — це коли ти вдало зіграв сцену, а Іван тихенько до тебе підійде і скаже: “Спасибі, друже”. Яскравий, наповнений фантастичними і водночас реальними образами фільм “Вавілон- ХХ” увібрав у себе все найкраще, що міг їй дати Миколайчук-сценарист, Миколайчук-режисер і нарешті Миколайчук-актор. Хтось із кінокритиків назвав “Вавілон-ХХ” трагіфарсом, хтось кваліфікував його стилістику як народне бароко. Зрештою такого оригінального фільму на кіностудії імені Довженка не з’являлося дуже давно. 1980 року картина завойовує приз “За кращу режисуру” на Всесоюзному кінофестивалі у Душанбе. Постійні потрясіння, заборони творчих задумів, “табу” на фільми зіграли не останню роль у долі молодого актора. 3 серпня 1987 року Івана Миколайчука не стало. Останнє, чим я йому прислужився — випрасував штани від смокінга, в якому його поховали… Якось один кореспондент спитав, ким для мене був Іван Миколайчук. Я відповів — священиком. Це щира правда. Йому можна було сповідуватися. Він міг заспокоїти і зрозуміти, навчити непомітно й пробачити. Міг віддати останнє. Один абхазький письменник сказав: “Мудрість — розум, настояний на совісті”. Точно про Івана. І ДОЩ ТАКИ ПІШОВ, І ВЕЛИКИЙ Федір СТРИГУН, народний артист України, лауреат НаціоD нальної премії імені Т. Шевченка, головний режисер Львівського наD ціонального театру ім. Марії Заньковецької, член оргкомітету з відзначення 70-річчя з дня народD ження І. Миколайчука: — Передусім це був чесний митець, який любив свій народ, розумів його, бачив перспективу. Мабуть, рідко природа дарує таких людей, як Іван Васильович. Він був не тільки кіноактором, кінорежисером, сценаристом. Він був Художником із великої літери у всьому. Писав вірші, малював. Працювати міг у театрі і в кіно, і на будь-якій іншій мистецькій ниві. Ми з Іваном Васильовичем обидва закінчили Київський державний інститут театрального мистецтва імені І. Карпенка-Карого. Вперше ми зустрілися 1968 року під час зйомок фільму “Анничка”, а знялися разом у шести картинах. Заприязнилися якось одразу. Мабуть, через спільність інтересів і думок. А ще пісні… Багато ми вдвох співали. Іван Васильович знав безліч пісень. Починав якусь я, він одразу ж підхоплював. Починав він — підхоплював я. На зйомках під час перерви чи якихось затримок ми йшли співати в ліс, у поле. Він мав несильний голос, але глибокий, душевний. Дуже любив, коли співала його дружина Марічка з Ніною Матвієнко і Валею Ковальською. Коли це тріо збиралося в них дома, він геть мінявся, радив, як краще співати ту чи ту пісню… Миколайчук був філософом, мудрим філософом. Але його мудрість не книжна, а швидше від спілкування з людьми. Він міг годинами розповідати про своїх знайомих, родичів, про сестер та братів. І скільки в його розповідях було любові, гумору, теплоти! Розповідав про товаришів, знайомих — голів колгоспу, трактористів, шоферів. Вони були його друзями, любили його. Двері Іванової квартири в Києві майже не зачинялися. Приїжджали земляки, односельці. На вулиці до нього підходили люди, знайомилися. Він усім давав свою адресу, телефон. Приймаючи гостей, любив ділитися своїми планами. Пам’ятаю, як він розповідав про фільм “Білий птах з чорною ознакою” — не один вечір, не два і не три. І щоразу по-іншому. Дофантазовував, домальовував, дописував. Уяву мав багату. Важкі ситуації були в його житті. Не все вдавалося зробити так, як хотів. Самі розумієте — час був такий. Але на манівці не збився. Легкого хліба митець не шукав, за довгим карбованцем не ганявся. Беріг честь художника. Думки свої висловлював відверто. Не терпів брехні. Його розмови завжди були творчі. В них він творив сюжети, образи. Все. Майже в тридцяти фільмах Іван Миколайчук або виступив у головній ролі, або був автором сценарію. Лишилися сценарії, які не дочекалися екранізації, незіграні ролі… Лишився незіграний Довбуш, а він мріяв про нього. Не поставив картини за лірико-романтичною повістю Гната Хоткевича “Камінна душа…”. Коли я приїздив до Києва і заходив до нього, то ми могли цілу ніч говорити. Мав узятися до “Небилиць про Івана Калиту”. Про цей сценарій я знав уже шість років. Як довго це тяглося… Він дуже любив свій край: Буковину, Карпати. І доводив майже Закінчення на стор. 12 Друзі Івана Миколайчука Леонід Осика та Лесь Сердюк на вечорі пам’яті у Чернівцях Іван Миколайчук і Федір Стригун у фільмі “Пропала грамота” Іван Миколайчук і Богдан Ступка у фільмі “Білий птах з чорною ознакою”

Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин