Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
Мова єдина · “Особиста мовна стійкість — запорука державного утвердження рідного слова. Напишіть нам про Ваш досвід”. · с. 4сторінка оригіналу ↗

ШЛЯХОМ ЖИТТЯ З РІДНИМ СЛОВОМ

Слово Просвіти, №23 за 2011 рік

Любомир ПИРІГ, академік Національної академії медичних наук України, член-кореспондент Національної академії наук України, доктор медичних наук, професор, заслужений діяч науки і техніки, лауреат Державної премії України, народний депутат Верховної Ради України 1-го скликання, лауреат премії ім. Олекси Гірника Бажання поділитися спогадами і думками про свою вірність материнській, рідній українській мові впродовж десятиліть життя і праці з’явилося у зв’язку з нинішніми обставинами її загроженості, намаганнями — непомітно або відверто — вилучити її із суспільної й виховної сфер, “винести за дужки” в утвердженні національної ідентичності. Ми є свідками жорстких спроб завадити відновленню історичної справедливості з мотивацією “збереження і врахування реалій, які складалися”. А реалії ці складалися впродовж століть шляхами заборон, насильницької і підступної асиміляції українців, прищеплення їм комплексу меншовартості шляхом мовної полонізації, мадяризації, румунізації і понад усе — русифікації, яка продовжує нам загрожувати не тільки з-поза існуючого вже кордону, а й за підтримки (диктату!) наших владних осіб. І це на 20-му році Незалежності. Століття поневолення, репресій своє зробили… Дуже гірко відзначити, що слова М. Вінграновського на 54-му конгресі ПЕН (Канада, 1989) актуальні й сьогодні: “…мова — найкращий твір народу, вона така беззахисна і ранима, і сьогодні, наприкінці ХХ століття, її треба рятувати, вона на краю загибелі”. Пошанування рідної мови, як і почуття патріотизму загалом, залежить від середовища, оточення, в якому людина прийшла на світ, від виховання. Розчленованість українських етнічних земель спричинилася до занепаду почуття єдності, спільноти українців, основною ланкою якої є спільність мови. На жаль, сьогодні далеко не завжди, не для всіх українців, навіть тих, які визнають себе українцями, а не тільки громадянами України, є рівнозначними поняттями “рідна мова” і “материнська мова”. Відчуття “рідної” мови може бути виховане, набуте вихованням, освітою і самоосвітою. У численних українців “материнськість” мови ховається у минулих поколіннях. За нинішніх обставин, доки дозріють паростки належного патріотичного, мовного виховання в дитячих садках, навчальних закладах усіх ступенів і профілів (сподіваємося, що нинішній гніт тимчасовий) доводиться утверджувати в Українській Державі державну мову, яка дедалі більше й ширше ставатиме рідною й материнською. Наскільки це залежить від кожного з нас, розповідаю. Прийшов я на світ, зростав у галичанській хліборобській сім’ї середнього достатку одинаком (молодший братик помер у 6-місячному віці). Середній достаток був забезпечений не кількістю землі (за тодішніми нормами — 4 морги, бл. 3 га ), а тяжкою працею батьків. Неповних семи літ я став учнем “Рідної школи”, що у 1937—1939 рр. (під владою Польщі) треба було оплачувати. Можна було навчатися у польській школі безкоштовно. В атмосфері відвідувань із батьками акцій у товаристві “Просвіта”, масових походів на могилу січових стрільців у Зелені свята (Трійця), відзначень дат битви під Крутами, коляд, щедрівок я вже знав, що я українець, що існує різниця між українцями й другими за кількістю населення в містечку “жидами”, третіми за кількістю поляками з їхніми мовами. Навчив мене батько читати ще до школи по заголовних буквах статей хліборобської газети “Народна справа”, яку він передплачував. Із тих років я запам’ятав вірш Ізидора Воробкевича: “Мово рідна, слово рідне, // Хто вас забуває, // Той у грудях не серденько // Тілько камінь має”. У 2-му класі “Рідної школи” започатковано було навчання державної польської мови, після “першого визволення” 1939 р. — російської мови, з “другим визволенням” (німецька окупація, 1941—1944) — німецької мови, а після “третього визволення” (1944 і далі) — знов російської, а також іноземної — німецької. У дитинстві, у молоді роки і навіть у зрілому віці я у читанні був “усеїдним” — читав, що потрапило під руки (війна, повоєнні роки) усіма 4-ма мовами. В дитинстві потрапляли на очі галичанські дитячі журнали “Дзвіночок” (видання відновлено в Рогатині), “Світ дитини”. Переходити на іншу мову доводилося під час спілкування з німецькими солдатами, яким ми, дітлахи, допомагали за цукерки мити машини. На російську переходили, коли в містечку з’явилося багато звільнених у 1944—1945 рр. з німецького полону, з таборів колишніх червоних солдатів. Їх упродовж декількох місяців “визволителі” використовували на чорних роботах (містечко від бомбардувань дуже потерпіло) поки не відправили як “зрадників” у свої табори. І ось за таких обставин я отримав перший мовно-виховний урок. Намагаюся з полоненим Рукавіциним (з глибокої Росії родом) розмовляти російською. І тут на східцях нашої хати, зруйнованої двома бомбами, з’являється моя мама і: “Чого ти крутиш язиком? Най вони по-нашому вчаться”. Запам’ятав усю мізансцену, запам’ятав мамині слова на все життя. Закінчивши 1948 року з медаллю середню школу, вступив до Львівського медичного інституту. Загальна атмосфера, починаючи від списків зарахованих на навчання, була російськомовною. Переважна більшість місцевих медиків-педагогів встигла покинути Львів перед небезпекою “визволення”, вступників галицьких у зв’язку з напруженою суспільно-політичною ситуацією також було мало (були переважно з міських місцевостей). Та й до кінця навчання (1954 р.) українськомовних професорів-лекторів можна було порахувати на пальцях однієї руки. В академічних групах студенти спілкувалися переважно російською мовою. Галичани між собою — українською, але в розмові зі “східняками” також переходили на російську. До сьогодні пам’ятаю тільки двох студентів із Тернопільщини (Михайло Ткачик, Богдан Пасемник), які разом зі мною вперто трималися української мови. На заняттях, на іспитах я відповідав українською. Повинен сказати, що тільки водному випадку (іспит із фізики) я відчув негативне ставлення з боку екзаменатора. Ана іспиті з патологічної фізіології професор після моєї відповіді на перше питання сказав спробувати, як у мене вийде наступна відповідь російською мовою. Що ж, я “спробував”. Після декількох моїх речень — “Хватит. Отлично!” Обійшлося без відповіді на третє питання. Симпатію в погляді я відчув від аспіранта кафедри, майбутнього професора Інституту геронтології в Києві В. Западнюка, який був присутній під час іспиту. Не забув також заохочуючого погляду голови державної екзаменаційної комісії (1954 р.) проф. С. Верхратського, коли я на питання, викладені в екзаменаційному білеті російською, відповідав українською. Отже, і в школі (майже всі вчителі — “східняки”), і в інституті ставлення до мене як до українськомовного переважно було толерантним. Після закінчення інституту з відзнакою я через один семестр покинув навчання в аспірантурі за спеціальністю, яка мені не імпонувала (гігієна; а хотілося в клінічну медицину). Від 1955 до 1958 року працював лікарем в одному із санаторіїв курорту Моршин. Тут часто доводилося переходити на російську мову з пацієнтами з Росії. Адже необхіднішим є контакт, довір’я пацієнта до лікаря, які досягаються взаєморозумінням, в т. ч. і мовним. Коли приходили нові пацієнти, я, розпочинаючи співбесіду, вивчав титульну сторінку історії хвороби. Якщо пацієнт був з України, незалежно від регіону, від його мови, я розмовляв із ним українською. Від 1958 р. — аспірантура на базі Українського НДІ клінічної медицини ім. М. Д. Стражеска (сьогодні — Інститут кардіології). Розмовляв зі мною українською тільки М. С. Заноздра, який, як старший науковий співробітник, був призначений моїм патроном. Місяць до мене придивлялися і нарешті допустили до ведення хворих. Думаю собі, якою мовою вести документацію (історії хвороби, довідки, листки непрацездатності з формулюваннями діагнозів, назвами ліків тощо). Це може бути клопітливо для обліковців-канцеляристів. Запитую у Миколи Степановича. “Якою розмовляєте, такою і пишіть”, — була його відповідь. Розмовляв зі мною українською (тільки зі мною) В. Коротич, із яким я зустрічався в інституті рідко, тому що він працював не в клініці, а в оргметодвідділі. Зблизили нас зацікавлення літературою, знайомство перейшло на взаємовідвідини сім’ями. Збереглися у мене його поетичні збірки з автографами. Якось, пам’ятаю, ми випадково зустрілися біля перехрестя вулиць Леніна (Б. Хмельницького) і Володимирської. Поблизу був газетний кіоск. Коротич підійшов і російською мовою запитав про якусь газету. Я запитав, чому він, український поет, не користується українською мовою, чи буде його син цікавитися українськомовними віршами свого батька? Змовчав… Вдома у нього розмовляли російською. Батько його, я відчував, із задоволенням переходив зі мною на українську. Кандидатську дисертацію 1961 року я написав українською мовою (докторську у 70-х роках, згідно з постановою ВАК СРСР, змушений був писати російською). Згідно з правилами, віддрукований текст дисертації певний час “відлежувався” в інститутській бібліотеці, щоб могли ознайомитися співробітники. Потрапила вона й на очі Коротичу. Зустрічаємося випадково в коридорі і він до мене: “Що, хвороба це калоша, що протікає?” (колючо й іронічно). Я вважав, що знаю мову й справді не задумувався над деякими термінами. Переклав з російської “тєчєніє заболєванія” українською “протікання хвороби” замість “перебіг”. Пам’ятаю, це мене тоді дуже “заїло” і з того часу мовно контролюю себе. Трапився в інституті зі мною один “смішний мовний випадок”. Тема моєї дисертації була пов’язана з необхідністю зондування шлунка. Якщо хворий не міг ковтнути зонд (блювотний рефлекс), його змазували вазеліном і вводили хворому через носовий прохід. Так трапилося з однією хворою. Ніяк не може ковтнути. “А зараз змажемо вазеліном і введемо через ніс”, — сказав я і вибіг з палати. Повертаюся — в палаті всі регочуть. Хвора перелякалася: “Как он чєрєз ніз пройдьот до моєго жєлудка?..” Запам’ятав місце першої зустрічі з проф. А. П. Пелещуком, його зацікавлений погляд, коли я прийшов за рекомендацією М. С. Заноздри з приводу отримання посади асистента кафедри терапії Київського

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин