СТРІЛА Суб’єктивна антологія · с. 8сторінка оригіналу ↗
Володимир СВІДЗІНСЬКИЙ (1885—1941) Ловець невидимого і неможливого
Слово Просвіти, №23 за 2012 рік
Упорядник і автор літературно-критичних розвідок лауреат Національної премії ім. Т. Шевченка Володимир БАЗИЛЕВСЬКИЙ
Так гостро дивлюсь, А бачу тільки видиме, Тільки можливе… В. Свідзінський
Альбінос серед українських поетів свого покоління. Не знайти іншого поета, який неприсутність у своєму часі довів, сказати б, до такої міри досконалості. І при тому без жодних вольових зусиль. Без демонстра-
* * *
Теперішнє! Мов хатка картяна, Ти падаєш од подиху зітхання, Од руху вуст — а завжди непорушне. Теперішнє! Золотогранна свічка, Що кожну мить згоряє безнастанно На сонячнім престолі, а проте Стоїть на нім од віку і до віку!
Моє “тепер”! Ти ж і тоді було, Коли я цілував кохане тіло, І нині є, коли в землі глибокій До нього смерть устами припадає. Ти — день і ніч, початок і кінець. Стріла й мета, весна і зов’явання. В тобі шукав я і в тобі знаходжу, В тобі був юний і в тобі старію.
О дивна мить! Мов крізь кораль намиста, Крізь тебе нитка часу переходить, То золота, то чорна, то безбарвна. Нічого не існує, опріч тебе, Але й тебе нема. Вуста не встигнуть Тебе назвати, як зникаєш ти.
Ось я веду про тебе пісню цю: Ще звук не вмер, а ти уже навіки Відбігла від народження його, Уже ти відокремилась від слова, Яке я щойно вимовив. Майбутнє Тобою стало — й відступило в давнє. 26.Х.1937
* * *
Прозорий січень небо розтворив І знову світло світові явив. Срібліє обрій в ніжному тумані; Широко день роздав блискучі грані, І я дивлюсь — і всі щасливі дні, Що спопеліли в сонячнім вогні,
душі, самоцвітні зерна, якщо скористатися його ж означенням. Звідти ж і метафізика, космогонічні прозріння, трансцендентні осяяння, загалом психологічна правда, яка незалежна від злободення, бо закроєна на всі часи. Це важливо запам’ятати, позаяк поета оголошували поза часом і простором. Є два види дисидентства: зовнішнє, яке вимагає публічного жесту, і дисидентство як органічна форма існування. Свідзінський — органічний, хоч і латентний дисидент. У цьому немає протиріччя. Він дисидент уже тому, що пантеїст. Його стосунки з природою — стосунки з Абсолютом у демонічну епоху богопоборювання.
Жоден з українських ліриків не переймався таємницями життя і смерті так, як цей інтелігентний, смиренний у повсякденні і зухвалий у своїх зануреннях в атмосферу, де бракує кисню, чоловік. Він, який усе життя шукав “живущої води”, намагався “з’єднати небо і землю, як дві ласкаві долоні” і довірливо зізнавався “любо мені в самоті”, “моя радість самотня й загублена”, — водночас сповна спізнав і те, що сам називав “залізом самоти”. Прагнучи проникнути в “тайну західних меж”, з прикрістю не раз був змушений визнати своє безсилля: “…а бачу тільки видиме, тільки можливе”. З прикрістю, бо як поет істинний, усвідомлював: казка тво-
Тінь високого дому Полонила майдан.
Наближає смеркання, Мовкне вітер-казкар... Холодок зов’явання Обіймає бульвар.
Сяє захід святочний, Мов цвіте оболонь; У кав’ярні молочний Розпустився вогонь.
Ніжним полум’ям канна Серед скверу горить. Мить життя несказанна Невідчутно летить. 9.Х.1940
* * *
* * *
Збирає ранок Тонкі полотна туману. Пахне черешня, Біла черешня.
До дому, дому Садами в’ється дорога… Як твої очі Юно світились.
Іду садами, А пам’ять повна тобою. Пахне черешня, Біла черешня.
* * *
Як дощу мигтіння прозоре Поглинає глуха трава, Так щомить розпадається зоряно, Розсипається сіть життьова.
Відійшла ти з померхлого світу В тайну західних меж, І розвіяв вечірній вітер Пахноту твоїх чистих одеж.
І спочило місячне сяйво На пониклім колоссі вночі, Як голівка твоя русява Спочивала мені на плечі.
Десь струмиться в незнаній країні Огневої ріки течія. Прийде час, і забуду в пустині Милий голос, кохане ім’я.
Вийду з кола твого золотого. Та не згасять ніколи роки Зорнє світло круг серця мойого, Слід небесний твоєї руки.
І світліє, росте, розсипаючись, І густішає кожну мить. Підіймаючись, розхиляючись, Тисячоцвітно тремтить.
Ще леліємо, друзі, ще світимся Хитким, тріпотливим огнем. Сіть здригнеться — і ми посиплемся І, як бризки в траві, пропадем.
* * *
В полум’ї був спервовіку І в полум’я знову вернуся… І як те вугілля в горні В бурхливім горінні зникає, Так розімчать, розметають Сонячні вихори в пасма блискучі Спалене тіло моє. І там, невідущий, невісний, Міріадом бездумних частинок Зустрінуся знову з тобою, Колись — як і я — живою. Міріадом бездумних частинок З розсипаним пилом пилинки земної. І не повість нам, не скаже ніщо, Як у часі незглибнім, У світі заниклім, Два листки на єдиному дереві, Ми спахнули колись, І зчарованим зором уздріли Цвіт огневий над собою, І розцвіли в його світлі ласкавім, І невольники волі його Так безумно, так трепетно Поривалися серцем до серця, Не повість нам, не скаже ніщо.
* * *
Я став край берега. Мій човен Лежав спокійно на воді. Десь сонце сходило тоді, Ростучим блиском світ був повен.
І день, зродившись, розкривав Дзвінчасті трубочки повою*, Що нерозривною стіною Противний берег облягав. Вони були і під водою, Там рясно відсвіт їх лежав.
З укоса чапля пролетіла, Вуж в’юнко переплив ріку: Золотогранна, на листку Край мене капля тріпотіла.
І милий Тясьмин струнко біг, З веселим лепетом привіту Туди, де встало сонце світу; І, як дитя, петрів батіг Дивився просто в очі літу І надивитися не міг. 2.III.1940 ——————— * Повій — рослина
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
