Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
Абетка відомих імен · “Україна опиниться там, де треба. Де вона стояла і стоятиме вічно”. · с. 10сторінка оригіналу ↗

П Пееттрроо П Пееррееббииййнніісс:: «Я плекаю золоту насінину, здатну проломити могильну плиту»

Слово Просвіти, №23 за 2012 рік

Є люди, від чиєї присутності стосунки, атмосфера й вода стають чистішими, а ґрунт — чорноземнішим. І це незалежно від того, що хтось про них навіть не чув. Ці люди існу$ ють і невидимо впливають на якість наших душ і нашого життя. Без них усе потонуло б у демонській чорноті зла. Серед таких — поет Петро Перебийніс, який цілком міг би бути прообразом Малень$ кого Принца француза Антуана де Сент-Екзюпері. Він досі дитинно романтичний, щи$ рий, делікатний, скромний, совісний — “людина без шкіри”. Та його безпосередність$ наївність пронизана такою мудрістю-прозорливістю, що просто острах бере, — він вра$ жаюче розуміє, де ми перебуваємо, куди йдемо і чого можемо досягти. Так, Петро Перебийніс — поет-лірик за своєю глибинною сутністю, усе життя відда$ ний Поезії, його неможливо уявити перебіжчиком в інші жанри, скажімо, у романи чи ме$ муари (утім, він — автор п’єси, та й у ній добра половина — поезія), щодня вигострює по$ етичні рядки, фанатично удосконалює написане (скажімо, збірка “Пшеничний годин$ ник”, за яку Петро Перебийніс отримав Шевченківську премію, досі набуває іншої якос$ ті і вигляду, бо немає меж удосконаленню), і при тому його серце відкрите всім трагіч$ ним перемінам в Україні й світі. Він не просто констатує, він шукає рішення і лікує сло$ вом усіх тих, хто здатний нині читати поезію. Петро Перебийніс там, де вирує красне слово і мистецтво — на презентаціях книжок, на відкриттях літературних виставок, на заходах міжнародного конкурсу української мо$ ви імені Петра Яцика, в журі літературних конкурсів… Характерними є захоплення поета — класична музика та авіація. Ми вітаємо пана Петра з Днем народження — 75$річчям! Бажаємо здоров’я і поетич$ ного натхнення! Володимир КОСКІН, фото автора — Петре Мойсейовичу, хай камертоном нашої розмови будуть такі Ваші слова: Стою серед усіх калинокровних родичів моїх. Одних — уже немає, інших — ще немає. А я живу. Єднаю небо і траву. “Хто ви, прапрадіди?” — гукаю. “Хто ви?” — і повертається луна. І тайну Лета поглинає… Поета творить власна біографія, рідні небо й земля, люди довкола. Тож які віхи-події та люди спонукали Вас піти поетичною стежиною, що “в небо завертає”? — Моя поезія — моє життя. Це моя чорнява подільська зем+ ля, без якої неможливо уявити планету. Це мій давній хлібороб+ ський рід, без якого неможливо уявити людство. Мало сказати, що я люблю свою землю. Я при+ ріс до неї серцем і кров’ю. Мало сказати, що я люблю свій козаць+ кий рід, живу його нескінченною роботящою долею, дихаю жив+ лющою гордістю за нього. Мій дідусь Феодосій Данило+ вич Перебийніс був простим се+ лянином, але дуже любив книж+ ки. Постійно шукав, де можна щось прочитати про Максима Перебийноса+Кривоноса. Дід зу+ мів порахувати, що за триста ро+ ків після Максима (а це лише кілька поколінь) іншої родової лінії Перебийносів не було. І справді, це підтверджує недавно опублікований “Реєстр Війська Запорозького”. Отже, ми — пря+ мі нащадки легендарного козаць+ кого полковника, побратима і сподвижника гетьмана Хмель+ ницького. Та й вишнева наша Слобода Шаргородська — історичне село, яке досі зберігає рештки мурова+ ного турецького стовпа. Колись він був символом Оттоманської імперії. А тепер стоїть, як німий свідок нашої непокори. Ось тут я виростав, тут надихався героїч+ ною історією і волошковим сло+ вом рідного Поділля. Сам не знаю, як і чому почав писати. Це якась небесна таєм+ ниця. Правду кажуть: письмен+ ником треба народитися. І тут ні+ якої містики немає. Це я до того, що сузір’я, астрологічні чинники все+таки впливають. Коли мене вперше показали мамі, сусідка по палаті, циганка+породілля зразу вигукнула: “О, молодичко, цей чорнявий хлопець буде робити книжки!” Мама затулила мене від зизого ока і злякано сказала: “Скаменій, циганко! Ми бідні люди…” Але ж таки наворожила чорноока. Як у воду дивилася. Ким тільки не бачив себе я в дитинстві: і художником, і льот+ чиком. А ось до слова тягнувся підсвідомо. Перші ритмічні ряд+ ки виринали в уяві, коли я ще не вмів тримати перо. Це були якісь мимовільні перегуки з музикою Шевченкового слова. А найпер+ ший вірш написав в одинадцять років. Зробив, так би мовити, пе+ респів улюбленої дитячої казочки про Козу+дерезу. Життя змусило мене вчитися на агронома. І я вступив до Шар+ городського сільськогосподар+ ського технікуму. Тато радів, коли я приносив диктанти і перекази з червоними п’ятірками. Хтозна, видно, вже тоді світило мені сло+ во. До речі, технікум наш містив+ ся у колишній духовній бурсі, де навчалися Степан Руданський і Михайло Коцюбинський. І це теж могло вплинути на вибір шляху. До того ж у технікумі ого+ лосили літературний конкурс. На ньому я одержав першу премію: книжку Гоголя з написом, печат+ кою і небачене тогочасне диво — піпеткову авторучку. Тато з не+ прихованою гордістю довго роз+ глядав мої відзнаки і нарешті за+ мислено мовив: “А може, ти бу+ деш цим… писательом…” До “писателя” було ще дале+ ко. А ось читачем я справді наро+ дився. Першою моєю книжкою виявився чи не єдиний у селі ді+ дівський “Кобзар”. Його дотепер зберігаю як найдорожчу родинну реліквію. Старенький, із присох+ лими грудочками вічного нашого чорнозему, він стоїть на почесно+ му місці поряд із “Кобзарями” багатьох наступних поколінь. А ще була в нас тоді поруділа від ча+ су стара літературна хрестоматія. Незрозуміле це словечко звучало в душі, як музика. Як щось небес+ но+земне, знадливо+загадкове: хрест і мати… Часто перед не+ письменними тітоньками я жа+ лісливим голосом вичитував Шевченкову “Катерину”. А по+ тім під чадливою гасовою лам+ пою до пізньої ночі поринав у не+ піддатливе словесне мереживо Франкової повісті “Борислав сміється”. І мимовільне це зача+ рування назавжди осяяло моє життя, мою долю. Не дивно, що вже у зрілі роки я з олівцем у ру+ ках прочитав усі п’ятдесят томів із безмежної спадщини великого Івана Франка. Хтось може запе+ речити, але як на мене, — пись+ менник починається з читача. А втім — письменник починається з маминої пісні. І цього вже ніхто не зможе заперечити. Ось на початку я сказав, що поезія — це моє життя. Я не скар+ жуся на свою долю, хоча доля не щадила мене. Не надивились ми на тата+фронтовика, не намилу+ вались ним. Тато захищав народ+ не добро і загинув як солдат від бандитської руки. Серед лютої повоєнної зими біг я простоволо+ сий нескінченним засніженим полем, через яке на промерзлих довгих санях везли мого суворо+ го, молодого тата з незвично бі+ лим, осяяним світанковими сні+ гами обличчям. Біг я до мами і не знав, як їй про все сказати, як за+ хистити її від неймовірної, не+ сподіваної звістки. Та мама все побачила у моїх скрижанілих від болю очах, зойкнула і спіткну+ лась у глибокому заметі перед на+ шими кленовими ворітьми… Що й казати, багато пережив я у своєму житті. І коли було не+ вимовно тяжко, завжди рятував+ ся думкою: Господи, яке щастя, що в мене є ще поезія! Моя жар+ птиця, яку нелегко упіймати… — І знову звернімось до Ваших віршів. …Та що зі мною? Де я? Куди мій шлях проліг? Ступає тінь Антея босоніж по ріллі. Або: “Мене тривожать поїзди // і видива пророчі…” Отже, де Ви нині, де всі ми? Які видива пророчі Вас тривожать, я маю на увазі соціальний, політичний підтекст сьогодення України і того, де вона може опинитися. — Де я нині? У безповітряно+ му просторі. Не вистачає кисню. Нічим дихати. Таке відчуття, що світ навколо тебе — величезна космічна барокамера, з якої по+ волі викачують останні краплини неосяжної, невидимої субстанції життя. І ти задихаєшся. І в нутро твоє вривається зі свистом жах+ лива, убивча порожнеча. І серце, легені, все єство наливаються бо+ лем, закипають отруєною кро+ в’ю. Страшно? Жорстоко? Не+ справедливо? Що ж, я готовий по+ чути інші метафоричні визначен+ ня нашого сьогоднішнього стану. Не хочу розписуватися за всіх. Не хочу бути пророком. Пророків без мене вистачає. Один бачить у своїй розпаленій уяві привиди громадянської війни, другий — криваві майдани і навіть гайда+ маччину, а третій узагалі нічого не бачить. Попелище. Вигоріла земля. Марсіанська пустеля… Це ж треба так не вірити у життєдай+ ні сили нашого народу, щоб отаке городити! Тільки й чуєш: ми при+ речені, Україна гине… Та не буде цього ніколи! А кисневий голодо+ мор, який ми зараз переживаємо, — це результат не тільки владно+ го, а й, сказати б, інформаційно+ го терору. Ось простежте хоча б тиждень за телевізійними прог+ рамами. Із чого, як правило, по+ чинаються останні вісті? Може, із приємних новин державного чи світового значення? Та де там! Убивства, каліцтва, катастрофи. Понівечені тіла. Кров, кров!.. Якийсь тотальний мазохізм. Якесь фатальне самокатування. А “ненав’язлива”, нескінченна реклама і самореклама. А залізо+ бетонна нібимузика скрізь і всю+ ди, на кожному кроці… Невже так важко на держав+ ному рівні поставити все з голови на ноги? Та досить одного дзвінка президента, щоб ця заброньована машина реверсом закрутилася в іншому напрямку. Але ж не мож+ на. Ринкова демократія. Нехай задихнеться півнароду, аби лиш догодити цьому ненажерливому віртуальному фантому. Та що ж це за демократія, яка душить лю+ дину кисневою подушкою! Нічого. Здужаємо. Пережили “комунізьми”, переживемо й квазідемократію. І немає потреби ворожити, де може опинитися Україна. Вона опиниться там, де треба. Де вона стояла і стоятиме вічно. — Ви написали: “Розрівняли зелені байраки, розтоптали червоні суниці. Засліпили наївні ромашки вулканічним окропом смоли. По насінню, корінню, пагінню прокотились вогнем і металом, по живому сипнули асфальтом і пройшлися нещадним котком. Не померла під пресом гарячим лиш одна золота насінина – і зухвалим колінцем росточка проломила могильну плиту…” Коли говорити прозою, то що може проломити могильну плиту над всіма нами, над Україною? — А навіщо говорити прозою, коли говорить поезія? У нашому суспільстві нагромадилося стіль+ ки зла і злості, що, здається, при+ мирити нас може тільки поетич+ не слово. Поезія — це доброта. Злої поезії не буває. Але це, так би мовити, професійна само+ впевненість, літературний мак+ сималізм. Не забуваймо про Віру, про Біблейські істини. Біблія — це ж пісня пісень, це поезія в по+ езії. І якщо вже зайшла мова про духовне, сакральне, то не можу обійти мовчанням те, що довело+

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин