“Героїка захисників Вітчизни цілком закономірно повинна викликати гордість”. Читацьке віче 6 · с. 6сторінка оригіналу ↗
Невтомний просвітянин
Слово Просвіти, №23 за 2013 рік
30-х, війна, голод… Авторка передає важкі роздуми одного з героїв твору: “Заповзла в душу страшна думка: що свої, що окупанти — вороги для України”. Їхня мета — побачити скорених людей, рабів. І знову й знову: “Розстріляти!” Та народ крізь смерть і сльози гордо піднімає голову. Не розуміла тоталітарна влада, що цей народ ніколи не скорити. Як можна загнуздати море? “Падаєм, встаєм, зализуєм рани — і знову думаєм, якою дорогою йти… Щоб вибратися на широкий водний потік, треба докласти зусиль. У нашім народі кажуть: “Не той козак, що за течією пливе, а той, що проти течії”, — пише В. Сидорук. “Краєзнавчий роман”, — сказав хтось із читачів. Так, це правда. Але сказаного недостатньо для оцінки твору. Роман животрепетний. Автор відображає глибинну природу вільної людини: гордість, непримиримість, протест проти жорен гнітючого рабства.
Із глибоким сумом сповіщаємо, що 13 травня 2013 року відійшов у вічність Григорій Радошівський (Баран), член Національних спілок письменників (1995) і журналістів України (1980), лауреат премії ім. Братів Лепких (2002), ім. Уласа Самчука (2010), відзначений за заслуги орденами та численними нагородами України і Чеської Республіки як дослідник-краєзнавець, громадський діяч, колишній політв’язень, ініціатор відродження “Просвіти” на Зборівщині. Народився Григорій Баран 1 грудня 1930 року в селі Радошівка Шумського району Тернопільської області у селянській родині. Репресований 1949-го за вірші, він майже сім років провів у сталінських таборах суворого режиму, але не зламався. З пережитого за ув’язнене слово виросла мужня поезія сильного духом патріота. Повернувшись в Україну, закінчив факультет журналістики Львівського університету (1964), працював у Великодедеркальській, Борщівській, Зборівській районних газетах, 1991—1992 рр. редагував газету “Дзвін” обласного товариства “Меморіал” ім. Василя Стуса. З 1992 до 2009 року працював на посаді директора заснованого ним же історичного музею “Зборівська битва”. “Я буду тут, між вами, — сказав він, прощаючись зі співробітниками, коли востаннє виходив з музею “Зборівська битва”. — Ви тільки не бійтеся!” — і усміхнувся. Справді, такі люди не вмирають — надто багато зробили для прийдешніх поколінь, щоби зникнути безслідно. У творчому доробку талановитого поета — книги “Квіти на постаментах” (1965), “Біль перебитого крила” (1993), “Мальви прийдуть на поклін” (1995, поема), “Підпалені присмерки” (1999), “В гучнім оркестрі завірюх” (2001), “Живу…”, “З порога ночі”, “Себе — душі твоїй” (2011). Були численні публікації в журналах і альманахах, інших часописах. Свого часу вийшли друком краєзнавчі путівники “Над Стрипою”, “Заліщики”. Син Волині, Григорій Радошівський примножив славу Зборівщини, відшукавши та зберігши багато скарбів історії краю.
Від Зборівської громади висловлюємо щире співчуття близьким та рідним покійного.
Леся БІЛИК, м. Зборів, Тернопільщина
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
