Про-читання “Талант — це велика совісність перед правдою”. · с. 11сторінка оригіналу ↗
Академік Іван Дзюба: поклик «до праці»
Слово Просвіти, №23 за 2013 рік
І думка: патріарх лісів Переживе мій вік забутній, Як пережив моїх батьків.
Дитятком любим утішаюсь, Кажу йому: прощай! рости, Тобі я місцем поступаюсь, — Мені вже тліть, тобі — цвісти.
І так щодня і щогодини Все маю думку я одну: Вгадати хочу ті хвилини, Коли поляжу я в труну.
І де поляжу: на чужині Чи в колотнечі бойовій, Чи серед хвиль, чи в цій долині Спочине труп холодний мій?
І хоч однаково де тліти Німому тілові в труні, Та все б хотілося спочити У краї рідному мені. І край могили над труною Хай молоде життя гуля, І сяють вічною красою Байдужі небо і земля. Б. Грінченко Переклад Б. Грінченко зробив у с. Будаївці біля Боярки. Можна уявити той стан, у якому перекладав поет цей твір О. Пушкіна. За словами дружини письменника, Борис брався за переклад раніше, та він йому не вдавався. Мабуть, важка хвороба, що нависла над ним, втрата рідних допомогли йому відчути найтонші нюанси пушкінської поезії. А сучасним читачам допомагають відчути той душевний стан Б. Грінченка, у якому він перебував перед своїм від’їздом на лікування в Італію і, звичайно ж, талант Грінченка-перекладача. Спогади про київський період життя Б. Грінченка, зокрема його співпрацю з газетою “Рада”, залишив Є. Чикаленко. У “Щоденниках” відзначив роль праці Б. Грінченка: “Всім відоме значіння Б. Д. Грінченка в ділі культурного відродження України. Такої упертої праці, такої енергії ніхто досі з українських діячів не виявляв. У найглухіші часи, коли, здавалося, український рух зовсім згас, він, мало чи не єдиний чоловік в Україні, не згубив віри у відродження України і всю свою велику енергію і працьовитість вжив для того, щоб розбудити громадянство… Дивлячись на працю Грінченка, у всіх свідомих українців заговорила совість. Узагалі, він зробив для української літератури стільки, що його праці подостатком було б принаймні на трьох душ, і Україна цього йому ніколи не забуде…” Водночас Є. Чикаленко правдиво наголошує на шмагаючій вимогливості Б. Грінченка не тільки до себе, а й до інших — не терпів ледачих… У вересні 1909 року Б. Грінченко виїхав із Києва на лікування в Італію. Та то вже інша розповідь…
Богдан ЗАЛІЗНЯК
Чим відрізняється нова книжка Івана Дзюби — “Не окремо взяте життя” від попередньої — “Спогади і роздуми на фінішній прямій”? Там — “Дзюбізми”, тут — “Дзюбизми”. А якщо серйозно — у новій книжці Івана Михайловича, яка побачила світ 2013 року у видавництві “Либідь”, єще й новий розділ — “Дія третя”, — якого не було в попередній. У ньому кожен може прочитати і про “Республіканську асоціацію українознавців”, і про керівництво І. Дзюбою Міністерством культури (“Не дуже солодка каторга в міністерстві культури”), і про “Справи енциклопедичні”, і про Віктора Некрасова (“Не сдавшийся лжи”). Книжка “Не окремо взяте життя” — це не просто “цікавіше зібрання спогадів і роздумів”, це — життя України у двох часах — радянському й пострадянському. Передусім автор згадує про “одну дуже важливу для мене (може, найважливішу) спонуку до написання цих спогадів. ХХ століття поглинуло в свої крижановоді безодні вже не одну Атлантиду… це Атлантида середньо-і східноєвропейського містечкового єврейства, це Атлантида галицького села з його потягом, попри злидні, до освіти, культом читальні, повагою до вчителя і священика, працьовитістю і побожністю, відпорністю до асиміляції, але також і покоління молодої інтелігенції, невдовзі знищеної або розселеної по світах… Ми є свідками того, як зникає Атлантида старої української діаспори, політичної еміграції (і не тільки галицької, звісно) — цілий світ людських доль, зусиль, високих і низьких пристрастей, різноякісних цінностей, боротьби та праці, творення альтернативної України і надії на прийдешню велику Україну…”. Це книжка про націю (совістю якої багато хто називає Івана Дзюбу), зокрема розповіді про людей від їхнього імені — тих, із ким Іванові Михайловичу доводилося спілкуватися. Про маму і тата. Читаючи ці сторінки, думаєш: Боже, як правдиво пише автор про все-все, а зокрема — про найрідніших. Був час, коли Іван Дзюба працював на посаді міністра культури (“Але спочатку, щодня, — розгляд листів. Їх були сотні, і на те, щоб їх “розписати” по відділах, ішло півтори-дві години, а в цей час чекали люди, часом із важливими справами. Їх теж треба було прийняти. Мабуть, це можна було організувати інакше. Але я над усе боявся виглядати чиновником і хотів бути “доступним” для всіх, а це все одно не вдавалось і не могло вдатися. Когось устигнеш прийняти і
Сергій І. ТКАЧЕНКО, лавреат Міжнародної премії ім. В. Винниченка (США)
Цього року Володимир Бровченко видав нову книжку поезій. Невеличку за обсягом і форматом, яку назвав “другим виданням віршинок”. Чому другим? Тому, що ця книжечка продовження першого такого видання, яке побачило світ минулого року і мало таку ж назву і структуру. Власне, доповненим виданням першої тієї книжечки. Останніми роками Володимир Якович практикує видання саме таких компактних книжечок “кишенькового формату”. Мабуть, для того, щоб нинішній українець міг їх узяти з собою в дорогу, бо багато місця не займуть. Видаючи такі “захалявні книжечки”, поет хоче сказати нам, що він, як і свого часу Батько нашого народу — Тарас Шевченко, пише їх в екзилі (хоча весь час поет живе безвиїзно в Києві) — далеко від свого істинного народу. Народу, який на черговому історичному віражі починає забувати, хто він такий, яка у нього мова й культура. Я пам’ятаю попередню серію солідних поетичних фоліантів Володимира Бровченка, що мали промовисті назви: “Повернення Богородиці” (1999 рік), “За сивими курганами” (2003 рік), “Презентація з молитвою” (2003 рік), “Перед Покровою” (2006 рік) — і могутнє п’ятикнижжя “Німби над вишнями” (2007 рік). Як зазначав у ті роки Леонід Череватенко, коли б такі книги видав хто-небудь із наших “провідних”, то вже на всіх перехрестях говорили б. А Леонід Новиченко в останні роки життя чесно визнавав, що твори Володимира Бровченка нашою критикою “і досі належно не пошановані”. У нашої країни — в особі її Шевченківського комітету — був шанс віддати належне своєму вірному синові, який усе життя самовіддано трудився на її благо, вкладаючи у своє присвячене їй поетичне слово весь талант. Однак тогочасний Комітет, погрузнувши у своїх чварах, цей щось особисто полагодити: “от доступний міністр!” Когось не встиг: “та він теж бюрократ!” Мій античиновницький синдром, певно, виглядав дивацтвом…”). Та й справді: чи багато хто з чиновників — колишніх і нинішніх — думає про те, як він виглядає перед людьми? Вже не кажу — перед самим собою. А Іван Михайлович розмірковує про це. І не раз… “…Я вже казав, що психологічно і “ментально” я не службовець, не чиновник — ні в поганому, ні в доброму розумінні. У нас слово “чиновник” — майже лайка. Певно, це спадщина століть бюрократичної тиранії — спершу російськоімперської, потім радянсько-партійної. Насправді ж чиновник не має бути бюрократом, і бути чиновником — свого роду мистецтво, що потребує хисту і виучки. Менеджерського таланту. Надто коли йдеться про чиновників високого рангу…”. Та найбільше Іван Дзюба дбає про Україну. Ось фрагмент із його інтерв’ю газеті “Донеччина” (липень 2012 року): “Керований аспект процесів русифікації, витіснення української культури й мови, був очевидний за часів Російської імперії та СРСР і менш очевидний нині. Але насправді він є (підкреслення наше. — Б. З.), і він потужний. Це дія інтересів великого бізнесу та партбюрократії, що його обслуговує, це невтомна робота підвладних їм засобів масової інформації, це широка пропаганда “Русского мира”, тиск іззовні і т. ін. А тепер ще маємо і відверто антиукраїнський курс влади, одним із виявів якого став так званий Закон про мови в Україні. Він мало того що протягнутий у шулерський спосіб (що всі могли бачити), а й фальшивий за суттю. Це нібито закон на захист мов національних меншин (захист від української?). Але невже хтось вірить, що його авторам і проштовхувачам ідеться про мову приазовських греків чи придунайських болгар, чи молдаван? Чи якісь національні меншини раділи з приводу продавлювання цього закону? Та ні ж. Бо вони знають, що дбають не про них. Дбають про ту мову, яка і так реально є панівною в Україні — подивіться навколо себе”. А тепер — кілька “дзюбизмів”, якими “пересипано” текст книжки “Не окремо взяте життя”: “У цього поета слова з генеральськими погонами, а ідея стирчить, як роги”; “Бог легенько перебирає струни людської душі”; “Від надміру інформації голова тріщала, як дозиметр”;
“З істиною, як із хлібом — шанобливо, але без церемоній”; “На душі стільки всього понамерзало”; “Я намагнічений на роботу”; “Вчепився в стрілки годинника історії”; “Сперечався з луною власних слів”; “Талант — це велика совісність перед правдою”; “В його серці з року в рік зростав сад доброти”;
“Крихітний маятник особистого часу — і космічний маятник часу”; “Всесвіт — вмістилище часу”; “Щосили трусив дерево ідей”… Тож щиро вдячний академіку Іванові Дзюбі, який своєю книжкою “Не окремо взяте життя” потрусив дерево різних ідей — точніше, подав нам, читачам, силу-силенну сенсів (смислів), які виникали й виникають досі в українському світі й потребують свого осмислення і розв’язання. Усіма нами. “До праці”, “працюймо” — цими словами, як правило, закінчує свого листа чи телефонну розмову Іван Михайлович Дзюба. Щойно видана його книжка — також поклик “до праці”. Нашої з вами. Над осягненням різнобарвного минулого, вельми невпорядкованого сьогодення і спробою передбачення майбутнього.
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
