Про-читання “Талант — це велика совісність перед правдою”. · с. 11сторінка оригіналу ↗
Мить і вічність Володимира Бровченка
Слово Просвіти, №23 за 2013 рік
шанс втратив, чим навіки покрив себе ганьбою в очах тих, хто ще не забув, що таке совість і честь. Хоча на початку червня Володимиру Бровченку виповниться 82 роки, та в літературному сідлі він тримається ще по-козацькому впевнено і вправно. Про що свідчать його нові вірші, які він пише в жанрі мініатюр і в яких торкається не
Володимир Бровченко, його син Микола і онука Леся тільки пекучих громадських, а й глибинних філософських проблем: Ти до мене чомусь не приходиш тепер. Я ще з Божої волі не вмер І не вмерла моя Україна, Як ніколи не вмре весна солов’їна. По своїй по землі мов прибитий ходжу, За Любов’ю і маминим Словом тужу. Поетове критичне слово спрямоване не стільки проти наших відвертих недругів, скільки проти “своїх”, — які за нових незалежних умов дбають лише про задоволення власних амбіцій і вузько-егоїстичних потреб: Олесь Гончар розпочинав сержантом, В полон узявши світову безмеж,
А ти, тупак, обділений талантом, Із генеральським ходиш аксельбантом, Хоч двох слівець до купи не складеш. Сповнений гірких сумнівів (“Якби оце проснувсь Тарас Шевченко, // Чи захотів би жити на Дніпрі?”), поет у вірші “Незалежність” звертається з молитвою до верховної покровительки нашого многостраждального козацького народу: “Пресвята Богородице! // Що ж воно робиться? // Нібито сіємо, // А вона не родиться”. У поетовій гайдамацькій душі зріє рішучий протест: “Ось піду я в Дике поле // І дізнаюсь, в чому суть. // Тільки горе в серце коле, // Тільки ноги не несуть…”. У його віршах лунають коліївські настрої: “Лютих злодіяк //посадім на паколи! // То не знаєм як // То нема коли”. У нових історичних умовах (“Ті, що під сподом, // Звуться народом, // Ті, що вгорі, — // Лихварі”) поет запитує: “Себе питаю, весь бідацький рід: // Куди зникає український світ?”. Це не дає йому спокою (“Чи буде світ, чи буде людство, // Коли навкруг таке паскудство?”), однак він знаходить відповідь: “Моя тривого і надіє… // Чи діє Слово? // Діє! Діє!”. Наше спасіння — у Слові, що веде до Дії: Ти бачив, як горять степи? Ти чуєш, як людина стогне? Стожильний люде, не терпи, Змети це кодло велемовне. Поет звертається з пророчими словами до свого народу (“Лечу, згораю, як болід // Пора складати заповіт”) — як до рідних дітей: “Нема що сказати, синочки… // В сум’ятті нової доби // Лишаю вам тільки рядочки — // Мої найдорожчі скарби”. І хоча в новітній збірці домінують мінорні, навіть апокаліптичні настрої, закінчується вона оптимістично: Не журись, моя доле, не плач, Ще гряде правди й волі сіяч. Він тоді у веснянім саду Провістить нам зорю молоду.
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
