Погляд · “Як бачимо, культурний чинник передує політичному, бо національне будівництво передбачає набуття спільнотою ідентичності”. · с. 2сторінка оригіналу ↗
Іван Франко — речник культурного націоналізму
Слово Просвіти, №23 за 2013 рік
Львівський національний літературно-меморіальний музей Івана Франка впродовж останніх років організовує і проводить разом із багатьма науковими, культурно-освітніми інституціями Дні пам’яті Івана Франка, які розпочинаються удень його смерті — 28 травня. У цей день на могилі відправляється панахида за участю священика і церковного хору. Після панахиди — читання поезій Івана Франка, виступ хору і проголошується слово про Івана Франка. В останні роки слово про Івана Франка промовляли професори Іван Денисюк і Тарас Салига, Роман Іваничук, Дмитро Павличко, Валерій Шевчук… Цього року слово про славетного поета і вченого виголосив директор Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка НАН України, академік НАН України Микола Жулинський. Пропонуємо читачам текст виступу Миколи Жулинського “Слово про Івана Франка на його могилі”, виголошене 28 травня 2013 р.
Микола ЖУЛИНСЬКИЙ
“Ми мусимо навчитися чути себе українцями…” Іван Франко
“Бували часи мертвіші і глухіші”, — писав більше як сто років тому Іван Франко в статті “Між своїми”, а про свій час сказав, що він “сумний і скандальний”. Чому? Бов ньому переважає “назадництво, погорда до власного народу і його думок та ідеалів, лакейське прислужництво”, “бліда безхарактерність, що, мов соняшник до сонця, тягнеться до посад і авансів”. А наш час, теперішній час, хіба не час “панування облуди і кривди людської”? Хіба не актуальна сьогодні тривога Франка з приводу того, що “ідеал національної самостійності” в погляді “культурнім і політичнім” лежить “поза межами можливого”? Хіба ми не свідки того, як у наші дні провладні кола України демонструють, мовлячи словами Франка, “своє духове відчуження від рідної нації”? І хіба лише влада в переважній своїй більшості? Невже ми з вами не бачимо, як в українському суспільстві істотне поширення має російськомовність, що “внаслідок тривалої русифікації кожне наступне покоління є дедалі більше російськомовним”1? Чи не найбільша наша тривога, це те, що українська молодь “виявляється дедалі більш російськомовною”2. Саме тому Іван Франко так послідовно і наполегливо обстоював думку, що розвиток мовних здібностей людей пов’язаний із її духовним розвитком і тільки рідна мова може і повинна стати наріжним каменем буття нації як самостійного культурного і політичного організму. Не випадково академік І. Ягіч у листі О. Шахматову 9 березня 1905 року зробив такий висновок: “Сьогодні у нас Іван Франко, з’ясувавши питання мови, ставить питання створення незалежної України”3. Народ не розбудити до духовного подвижництва, якщо національні провідники, українська інтелігенція не будуть терпляче і жертовно нести в маси слово правди, віри і надії рідною мовою, якщо розвиток національної культури, літератури і мистецтва не стане органічною потребою народу нації, “впливом живої потреби нації”, якщо освіта, наука, культура не посядуть пріоритетного спрямування в державній політиці. Тому Франкове слово, мовлене більш як сто років тому, сьогодні, в умовах незалежної, хіба що політично, але не культурно, держави до болісного щему правдиве, актуальне і тривожне. 1905 рік. Іван Франко пише “Одвертий лист до галицької української молодежі”, в якому закликає приступити до “великої праці — здвигнення нашої національної будови в усій її цілості”4. Як бачив Франко розв’язання цієї найважнішої “величезної дійової задачі”? Тільки шляхом формування, витворення з величезної етнічної маси українського народу української нації. Українську націю він уявляв як суцільний культурний організм. Тобто, має сформуватися національна спільнота — єдина, нероздільна, здатна до самостійного культурного і політичного життя.
Як бачимо, культурний чинник передує політичному, бо національне будівництво передбачає набуття спільнотою ідентичності, а вже на цій основі політичної організації та суспільної гармонізації в межах певної території. Згодом через сто років один із найавторитетніших дослідників націоналізму, англійський філософ Ернест Ґелнер обґрунтує тезу про те, що доведеться докласти багато зусиль і витратити часу для того, щоб гармонія культури і держави стала “націоналістичним імперативом”. Цей автор праці “Нації та націоналізм” обґрунтує концептуальні засади культурної політики, культурного націоналізму, які практично реалізовував Іван Франко своєю науковою, духовною, літературною, політичною, видавничою і суто просвітницькою роботою. Франко практично довів, що нації і національність справді можна і слід визначати у термінах культури, “на основі спільності культури”, що згодом обстоюватиме і Ернест Ґелнер, і Ентоні Сміт, і Джон Гатчінсон, Ерік Д. Гобсбаум та низка інших5. Іван Франко не випадково звертався саме до молоді, патріотичним обов’язком і національним завданням якої має стати мобілізація життєвої і творчої енергії рідного народу, здійснення культурної інтеграції всього, враховуючи і закордонне, українства. Він закликав галицьку молодь “до інтенсивної, невсипущої праці над со-
Могила Івана Франка бою самими!”, а саме — здобувати теоретичні й практичні знання, гартувати свою волю, наповнювати свої серця любов’ю до свого народу і виявляти цю любов “невтомною, тихою працею”. Саме Франко своєю невсипущою, подвижницькою працею письменника, вченого, публіциста, політика, редактора, видавця подав ідеальний взірець служіння інтересам рідного народу, організовуючи і забезпечуючи діяльність різного роду газет, журналів, видавництв, інституцій, “потрібних для культурного розвою на національнім ґрунті”. Підсумовуючи наприкінці життя 1914 року свою каторжну працю заради пробудження свого народу до свідомого національного життя і побудови української національної держави, Іван Франко писав: “В своїй оце вже близько 40-літній літературній діяльності я переходив різні ступні розвою, займався дуже різноманітною роботою, служив різним напрямам і націям, бо доводилося попрацювати немало, крім нашої української, також польською, німецькою та російською мовою. Та скрізь і завсігди у мене була одна провідна думка — служити інтересам мойого рідного народу та загальнолюдським поступовим, гуманним ідеям. Тим двом провідним зорям я, здається, не спроневірився досі, ніколи не спроневірюся, доки мойого життя”6. Одна лише редакторсько-видавнича діяльність Івана Франка вражає огромом здійснюваних проектів, у переважній своїй частині реалізованих, а головне, чітко спрямованих на певне коло читачів із метою формування національної свідомості, пробудження почуття народної єдності, народного самопізнання. Хіба не є “духово-інтелектуальним подвигом” (Іван Франко) колосальна творча спадщина цього провісника вільної України, хіба не вражає його подвижництво на ниві формування духовно-культурного простору завдяки щоденній, важкій і невдячній праці в журналі “Друг”, у виданні альманаху художніх творів “Дністрянка”, у творенні журналів і альманахів “Громадський друг”, “Дзвін”, “Молот”, “Зоря”, “Товариш”, “Народ”, “Житє і Слово”, “Громадський голос”, у реалізації таких видавничих проектів, як “Дрібна Бібліотека”, “Наукова Бібліотека”, “Хлопська Бібліотека”, “Белетристична Бібліотека”, “Універсальна Бібліотека”, “Українсько-руська Бібліотека”, “Міжнародна Бібліотека”, “Всесвітня Бібліотека”? А “Записки НТШ”, спеціальні збірники НТШ, тематичні серії, “Літературно-науковий вісник”, а упорядкування, редагування і видання творів в “Українськоруській Видавничій Спілці у Львові”! Надзавданням процесу формування культурної солідарної спільноти — української нації Франко вважав усвідомлену орієнтацію кожного її члена на особисту політичну відповідальність за майбутнє розчленованого імперіями рідного народу, на право нації бути господарем на своїй території, в своєму національному домі — власній державі. Саме тому прагнув Іван Франко мобілізовувати й гуртувати нові творчі сили, передусім молоді, національну еліту, інтелігенцію задля творення цілості й єдності українського народу — цілісного культурного організму. Україні вкрай потрібні були і в часи Івана Франка, і в часи наші національно і соціально свідомі чільні діячі: патріотичні представники українського народу, діяльні речники культурного націоналізму, які могли б реалізовувати ідеї національної консолідації та мобілізації. Як стверджує австралійський спеціаліст із питань європейської етнічності та націоналізму Джон Гатчінсон, речниками культурного націоналізму, тобто, тими, хто мобілізовує життєву силу нації, хто формує її ідентичність, “є не політики чи законодавці, а передусім історики і митці, які утворюють ті культурні та академічні спільноти, що якраз і покликані відкрити цю творчу силу в усіх її вимірах та надихнути нею всіх членів нації”7. Уже тоді, на початку ХХ століття, Іван Франко охоплював критичним зором увесь етнічний материк, на якому протягом тисячоліття “виростала” національна спільнота — український народ. Але для того, щоб усі етнічні території могли об’єднатися в національній державі, злитися в єдину державно-територіальну цілісність, необхідно, наголошував Іван Франко, організувати свідому працю “на полі нашого ділання” заради формування культурно суверенної української нації. Він сам жертовно робив “живе діло відродження” (М. Грушевський) і закликав інших до “розбудження національної свідомості в широких кругах нашої інтелігенції і прояснення задач і цілей національного розвою”. Бо терпеливою, важкою працею утверджував неспростовну думку: “слава країни має своїм джерелом не політичну владу, а культуру народу — внесок мислителів та просвітителів у спільний набуток людства”8.
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
